Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 51)
Гуляти я ходила щодня, незалежно від погоди, щоб дати змогу донькам бути на сонці і повітрі. Завжди брала зі собою якусь книжку. Звичка читати в будь-яких умовах не зникала, хоча прагнення через книжки сформувати собі картину світу якось розвіялося. Зазвичай я якийсь час прогулювалась, а потім сідала на лавку неподалік від дому. Гортала складні монографії, читала газету, гукала: «Деде, не ходи далеко, не відходь від мами». Такою я була і мусила з цим змиритися. Як би не повернуло її життя, Ліла була іншою.
77
У той період Маріароза приїхала якось до Флоренції на презентацію книжки про іконографію «Вагітної мадонни», яку видала її університетська колега. П’єтро присягався, що обов’язково буде, але в останню мить знайшов привід не прийти і зашився кудись. Моя зовиця приїхала автівкою, цього разу сама, дещо стомлена, але, як завжди, приязна і з купою подарунків для Деде та Ельзи. Жодного разу не згадала про мій невдалий роман, хоч Аделе, звісно, усе розповіла. З властивим їй ентузіазмом вона, не вмовкаючи, розповідала про свої поїздки, про книжки. З невичерпною енергією слідкувала за новинами на всій планеті. Говорила щось одне, потім їй набридало і вона бралася стверджувати щось інше, хоч раніше – чи то через неуважність, чи через недалекоглядність – вона це заперечувала. Її виступ стосовно книжки колеги відразу викликав захоплення публіки, серед якої були переважно історики мистецтва. І вечір минув би звичним чином, не сходячи з академічних рейок, якби в певний момент вона не зробила різкий поворот і не почала кидати фрази, що межували з вульгарністю: дітей не слід народжувати для батька, а тим паче для Бога Отця, дітей слід народжувати для них самих; настав час проводити дослідження з жіночого погляду, а не з чоловічого; за намаганням встановити дисципліну завжди стоїть пеніс, і коли він почувається безсилим, то бере в руки арматуру, використовує поліцію, в’язниці, військо, концтабори; і коли не підкоряєшся, а навпаки, намагаєшся зрушити чинний порядок, починається різанина. Незадоволений гамір, вигуки схвалення – і врешті навколо неї зібрався тісний гурт жінок. Радісним жестом вона покликала мене підійти, гордо показала своїм флорентійським подругам Деде та Ельзу, дуже гарно відгукнулася про мене. Хтось із них згадав мою книжку, але я відразу ж перевела тему, ніби написала її не я. Вечір був чудовий, а на додачу барвиста зграйка дівчат і зрілих жінок вирішила раз на тиждень зустрічатися вдома в однієї з них, щоб розмовляти – так вони сказали мені – про нас.
Провокативні фрази Маріарози і запрошення її подруг спонукали мене витягти з-під стосу книжок кілька брошурок, які мені колись подарувала Аделе. Я поклала їх у торбинку й читала надворі, під сірим небом останніх днів зими. Спочатку, зацікавлена назвою, я прочитала твір «Плюємо на Гегеля». Поки я читала, Ельза спала у візочку, а Деде, у пальтечку, вовняній шапочці і шалику, тихо бесідувала зі своєю лялькою. Мене вразило кожне речення, кожне слово, а насамперед нахабна свобода думки. Чимало фраз я підкреслила, наставила знаків оклику і вертикальних рисок. Плюнути на Гегеля. Плюнути на всю культуру чоловіків, плюнути на Маркса, Енгельса і Леніна. І на історичний матеріалізм. І на Фройда. І на психоаналіз з його заздрістю до пеніса. На шлюб і на сім’ю. І на нацизм, на сталінізм, на тероризм. І на війну. І на класову боротьбу. І на диктатуру пролетаріату. І на соціалізм. На комунізм теж. На пастку рівності. На всі виявлення патріархальної культури. І на всі її організаційні форми. Чинити опір марнуванню жіночого інтелекту. Звільнитися від культури. Протистояти суспільній думці починаючи з материнства, не народжувати дітей для когось. Позбутися діалектики раба і пана. Вирвати зі свідомості переконання про власну неповноцінність. Повернути собі себе саму. Не шукати протиставлень. Перейти на іншу площину мислення заради своєї відмінності. Університетська освіта не визволяє жінок, а лише вдосконалює їхнє гноблення. Геть розсудливість. Тоді як чоловіки завойовують космос, справжнє життя жінок на цій планеті ще має початися. Жінка – інший бік лиця землі. Жінка – Непередбачений Суб’єкт. Звільнитися від гніту, тут, зараз, у цьому нашому сьогоденні. Авторку цих сторінок звали Карла Лонці. «Як може жінка, – думала я, – так мислити?» Я стільки гибіла над книжками, але лиш підпадала під їхній вплив, я ніколи по-справжньому не використовувала їх для себе, ніколи не використовувала як зброю проти них самих. Ось як можна мислити. Ось як можна виступати проти загальноприйнятих думок. А я – попри вкладені в це зусилля – мислити так і не навчилась. Навіть Маріароза мислити не вміє: вона просто прочитала багато книжок, а тепер вправно жонглює знаннями, справляючи враження на публіку. Усього лише. А от Ліла вміє. Це в її природі. Якби вона вчилася, то теж могла б так міркувати.
Ідея ця мене не полишала. Так чи інакше Ліла стала причетною до всього, що я читала в той час. Я натрапила на жіночий взірець мислення, який, зваживши на відповідні відмінності, викликав у мене те саме захоплення, те саме бажання підпорядкуватись, яке я відчувала щодо неї. Ба більше – читаючи, я завжди думала про неї, про епізоди з її життя, про те, з чим вона погодилася б, а що б заперечила. Згодом, під упливом цих брошур, я стала часто відвідувати посиденьки подруг Маріарози, що було нелегко, бо Деде весь час смикала мене – «коли ми вже підемо?» – а Ельза раз у раз радісно скрикувала. Але не лише діти завдавали мені клопоту. Насправді в тому гуртку я зустріла лише подібних до себе жінок, які нічим допомогти мені не могли. Я нудилася, коли обговорення зводилося до погано сформульованого підсумку того, що я вже й так знала. Також мені здавалося, що я достатньо добре знаю, що значить народитися жінкою, мене не приваблювали зусилля, спрямовані на самоусвідомлення. Крім того, я не мала жодного наміру говорити публічно про свої стосунки з П’єтро і чоловіками загалом, аби лиш засвідчити, якими є чоловіки незалежно від походження і віку. І ніхто краще від мене не знав, що означає маскулінізувати мислення, щоб добре влитися в чоловічу культуру, – я це робила і в минулому, і тепер. До того ж мені цілковито чужі були всі ці напружені стосунки між членкинями гуртка, вибухи ревнощів, авторитарний тон одних і несміливе мекання інших, боротьба за владу, інтелектуальні претензії, що закінчувалися розпачливими риданнями. Але було в цьому і щось нове, що, звісно, теж стосувалося Ліли. Мене приваблювала гранична, аж до огиди, відвертість висловлювань і дискусій. Мені не до вподоби була поблажливість, яка слугувала лиш приводом для пліток, це я аж надто добре знала ще з дитинства. Натомість мене приваблювала потреба справжності, якої я сама не відчувала ніколи і яка, мабуть, не відповідала моїй натурі. Серед тих жінок я й словом не обмовилася про цю потребу. Але відчувала, що мені треба зробити щось подібне з Лілою, так само неухильно дослідити наші непрості стосунки, висловити одна одній геть усе, що ми раніше замовчували, почавши, можливо, від того її дивного плачу через мою невдалу книжку.
Потреба ця була така сильна, що я навіть надумала поїхати з дітьми до Неаполя на якийсь час, чи запросити її з Дженнаро до себе, чи розпочати листування. Якось я заговорила з нею про це телефоном, але невдало. Я розповіла їй про книжки з жіночого питання, що я читала, про гурток, який відвідувала. Спочатку вона слухала мене, але назви типу «Жінка кліторальна і жінка вагінальна» розсмішили її, і вона заговорила вульгарно: «Якого хріна ти плетеш, Лену, яка там, курва, насолода, яке задоволення, ніби мало інших проблем, ти геть здуріла». Вона хотіла довести мені, що їй бракує знань, щоб долучитися до обговорення тем, які мене цікавлять. А в кінці у її тоні взагалі залунала погорда: «Працюй, роби те, що маєш робити, і не марнуй часу». Вона розсердилася. «Мабуть, невдалий момент, – подумала я, – спробую ще раз пізніше». Але пізніше я не знайшла ні часу, ні відваги, щоб спробувати ще раз. Урешті я дійшла висновку, що насамперед мушу зрозуміти, хто я така. Дослідити жіночу природу. Я трохи переборщила, намагаючись набути чоловічих вмінь. Вважала, що мушу все знати і всім цікавитися. Хіба мене обходила насправді політика чи боротьба? Я просто хотіла справити враження на чоловіків, бути на висоті. На висоті чого? На висоті їхнього мислення, украй нераціонального. Даремними були такі наполегливі зусилля засвоювати модний жаргон. Мене сформувала моя освіта, вона виліпила мій інтелект, дала мені голос. Скільки таємних угод сама з собою я уклала, аби лиш досягти успіху! А тепер, після всіх цих трудів, куди мені всі ці знання подіти? Ба більше, близькість сильної постаті Ліли змусила мене уявляти себе невідомо ким. Я відчувала себе невідривною від неї, а коли віддалялася, почувалася скаліченою. Без Ліли мені не думалася жодна думка. Без її підтримки – жодної думки, на яку я могла покластися. Жодного образу. Мушу прийняти себе такою, яка я є без неї. У цьому вся суть. Змиритися, що я людина пересічна. Що я могла зробити? Знов пробувати писати. Але мене до цього не тягло, це було немов виконання якогось завдання. Значить, писати не варто. Знайти собі якусь роботу. Або жити як велика панія, за словами моєї матері. Замкнутись у сім’ї. Або ж послати до дідька все. Дім. Дітей. Чоловіка.