Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 50)

Тепер вона говорила без запинки, майже весело, немов тягар з пліч скинула. Тоді я знов почала усвідомлювати, в якому глухому куті опинилася: двоє малих дітей, майже весь час відсутній чоловік, невдала книжка, але мене це не гнітило, навпаки, я почувалася легко й сама повернулася до теми моєї невдачі. Мені хотілося сказати щось на кшталт: нитка між нами обірвалася, та рідина, яка позитивно на мене впливала, витекла геть, і тепер я справді самотня. Але цього я їй не сказала. Натомість повним самоіронії тоном зізналася, що за зусиллями, яких я доклала, пишучи цю книжку, лежало бажання поквитатися з нашим районом, що мені здавалося, ніби таким чином я зображаю великі переміни, які відбуваються навколо нас, що певним чином сюжет мені підказала історія про дона Акілле і матір Солар. Вона розсміялася. І сказала, що опису огидного обличчя життя не достатньо, щоб із цього вийшов роман. Якщо не збагатити його уявою, то вийде не правдиве обличчя, а лиш машкара.

76

Важко сказати, що зі мною діялося опісля. І досі, коли я згадую цю нашу телефонну розмову, мені нелегко осягнути всі наслідки Лілиних схлипувань. Напружившись, пригадую насамперед щось схоже на безглузде моральне задоволення, немов цей її плач, підтвердивши її почуття до мене і віру в мої здібності, врешті перекреслив її негативне судження про обидві мої книжки. Тільки набагато пізніше мені спало на думку, що ці схлипування дали їй змогу безповоротно й дощенту рознести мій роман, не образивши мене, і нав’язати мені таку високу мету – не розчарувати її – що вона могла б паралізувати будь-яку іншу мою спробу щось написати. Але повторюю: хоч як я намагалась аналізувати цю нашу розмову, мені важко сказати, чи вона призвела до якихось наслідків, чи був то найвищий злет нашої дружби, чи, навпаки, її найнікчемніший момент. Безперечно, роль Ліли як дзеркала моєї нездарності зміцнилася. Безперечно, я відчула, що готова прийняти свою невдачу, немов думка Ліли була для мене набагато авторитетнішою – але водночас переконливішою і зичливішою – ніж думка моєї свекрухи.

І через кілька днів я зателефонувала Аделе і сказала: «Спасибі за відвертість, я зрозуміла, що ти маєш рацію, і тепер в мене також склалося враження, що й перша моя книжка мала чимало хиб. Можливо, мені треба подумати, можливо, я не вмію писати або ж просто мені на це потрібно більше часу». Моя свекруха тут-таки засипала мене компліментами, похвалила мою здатність до самокритики, нагадала, що читачі все ж чекають на нову книжку. Я пробурмотіла: «Так, звісно». І відразу по тому я замкнула останній примірник машинопису в шухляді, відклала повні нотаток зошити і занурилась у буденне життя. Прикре відчуття, яке залишила по собі ця даремна праця, поширилось і на першу мою книжку, а може, взагалі на літературну творчість. Тільки-но мені спадав на гадку якийсь образ чи вигадлива фраза, як мені ставало погано і я намагалася думати про інше.

Я присвятила весь свій час домашньому господарству, донькам, П’єтро. Жодного разу в мене не виникала думка повернути назад Клелію або взяти на її місце когось іншого. Я знов навантажувала себе всім на світі, і, без сумніву, цим хотіла обманути себе. Але все це минало без зусиль, без жалю, немов я раптом відкрила, що саме так треба жити, і якась частина мене шепотіла: прожени тарганів зі своєї голови.

Я чітко організувала всю хатню роботу й піклувалася про Ельзу та Деде з несподіваною радістю, немов позбулася не лише живота й машинопису, які обтяжували мене, але й ще якогось прихованого тягаря, якого сама не могла назвати. Ельза справді виявилася надзвичайно спокійним створінням – вона любила довго купатися, смоктала груди, спала, сміялася навіть уві сні, але мені довелося дуже багато уваги приділяти Деде, яка ненавиділа сестру, прокидалася вранці зі схвильованим виглядом і розповідала, що врятувала її то від вогню, то від води, то від вовка, а ще вдавала, що вона теж немовля, просила посмоктати мої груди, імітувала дитяче квиління. Вона фактично не могла змиритися з тим, чим вона була – майже чотирирічною дівчинкою з дуже розвиненою мовою і цілком самостійною в основних функціях. Я постаралася виявляти до неї багато любові, хвалити її розум і вправність, переконати, що мені потрібна її допомога у всьому: у закупах, у куховарстві, у пильнуванні за тим, щоб сестра не наробила шкоди.

Мене страшенно лякала можливість завагітніти знову, тому я почала приймати протизаплідні пігулки. Я потовстіла, почувалася роздутою, але відмовитися від пігулок не наважилась: ще одна вагітність наганяла на мене жах. Зрештою, тіло не було вже таке важливе для мене, як колись. Я подумала, що дві доньки є достатньо промовистим свідченням того, що я вже не молода, що очевидні сліди втоми – їх треба помити, одягти, роздягти, наварити їсти, взяти візок, піти з ними на закупи, одну береш на руки, а другу за руку або обох на руки, витираєш одній шмарклі, другій рота, і таке щодня – свідчать про мою зрілість як жінки, що уподібнення до мам з нашого району не вирок, а порядок речей. «Добре й так», – казала я собі.

П’єтро, який після довгого опору погодився на пігулки, стурбовано оглядав мене: «Ти гладшаєш», «Що це за плями на шкірі?» Він боявся, що хтось із нас – дівчатка, я чи він сам – захворіє, але лікарів не любив. Я намагалася заспокоїти його. Останнім часом він дуже схуд, під очима постійні мішки, а у волоссі вже з’явилася сивина; скаржився на болі то в коліні, то в правому стегні, то в плечі, але до лікаря йти не хотів. Я примусила його, пішла з ним разом з доньками, одначе він виявився цілком здоровим, хіба що варто було б трохи поприймати заспокійливе. На кілька годин це викликало в нього ейфорію, і всі симптоми зникли. Але невдовзі, попри заспокійливі ліки, його самопочуття знову погіршилось. Якось Деде заважала йому дивитися по телевізору новини – то було невдовзі після перевороту в Чилі – і він щосили ляснув її рукою по задку. А коли я почала приймати протизаплідні пігулки, у нього з’явилася манія займатися сексом ще частіше, ніж раніше, але тільки вранці або пополудні, тому що, казав він, вечірній оргазм геть відганяє від нього сон і примушує працювати протягом більшої частини ночі, і це спричиняє в нього хронічну втому, яка і є причиною всіх його нездужань.

То були безглузді балачки, адже працювати вночі завжди було для нього звичкою і потребою. Але я говорила: «Гаразд, не робитимемо цього ввечері». Я погоджувалася на все. Звісно, іноді мене це доводило до відчаю. Від нього важко було домогтися навіть невеликої допомоги – купити продукти, коли він мав трохи часу, помити посуд після вечері. Якось увечері я втратила терпець: нічого жахливого я йому не сказала, просто підвищила голос. І відкрила важливу річ: досить мені було крикнути, як його впертість раптом зникала і він робив, як я казала. Якщо застосувати до нього певну жорсткість, можна було прогнати навіть ті його уявні болі, навіть невротичне прагнення весь час займатися сексом. Але робити це мені не подобалося. Коли я так поводилася, мені ставало його шкода і здавалось, ніби у нього від цього стається якийсь болісний струс мозку. Та й результати не були тривкими. Він підкорявся мені, погоджувався з усім, урочисто брав на себе обов’язки, але потім, зрештою, стомлювався, забував про домовленості і знов починав займатися тільки собою. Урешті я переставала тиснути, намагалась викликати в нього усмішку, цілувала його. Яка мені користь з кількох погано помитих тарілок? Хіба що надуте обличчя і певна його неуважність, яка означала: я тут час марную, а скільки в мене роботи. Краще дати йому спокій, і я раділа, коли була змога уникнути напруги.

Щоб не нервувати його, я навчилася також не висловлювати своєї думки. Зрештою, його, схоже, вона не цікавила. Якщо він розводився, скажімо, про заходи уряду в ситуації нафтової кризи або ж схвалював зближення комуністичної партії та християнської демократії, то волів, щоб я була лише згідливою слухачкою. А якщо я висловлювала незгоду, він ставав неуважним або ж заявляв тоном, яким, очевидно, говорив зі студентами: «Ти так нічого й не навчилася, тобі невідома цінність демократії, держави, законів, балансу інтересів, рівноваги між державами – тобі потрібен тільки апокаліпсис». Я була його дружиною, дружиною освіченою, і він сподівався, що я уважно слухатиму, коли він говорить про політику, про свої дослідження, про нову книжку, над якою він натужно працював. Але увага моя має бути виключно прихильна, ніяких думок чути він не хотів, особливо якщо вони викликали сумніви щодо його правоти. Він немов розмірковував уголос, лише щоб упорядкувати власні думки. А все ж мати його була жінкою зовсім іншого типу. Та й сестра теж. Але він вочевидь не хотів, щоб я була така, як вони. Під час цього періоду слабкості я зрозуміла з деяких недомовок, що йому був не до смаку не тільки успіх моєї першої книжки, а й сам факт її публікації. Щодо другої книжки, він так і не спитав мене, що сталося з машинописом і що я планую далі. Я більше не згадувала про писання, і йому, схоже, то було мов гора з пліч.

Те, що з кожним днем П’єтро виявлявся гіршим, ніж я думала, не спонукало мене знов шукати інших чоловіків. Іноді я зустрічала інженера Маріо, але невдовзі зрозуміла, що прагнення спокушати й зазнавати спокус зникло, ба навіть той колишній мій неспокій став здаватися дещо сміховинним епізодом життя – добре, що він минувся. Дещо ослабло також моє колишнє нетерпляче бажання кудись ходити, брати участь у громадському житті міста. Якщо я вирішувала сходити на якусь дискусію чи маніфестацію, то завжди брала зі собою дівчаток. Сумки, набиті дитячими речами, як і обережні зауваги присутніх, мовляв, тут може бути небезпечно, чи варто брати зі собою малих дітей, сповнювали мене гордістю.