Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 37)

– Вибач, я це говорю, бо ти написала книжку, яка мені сподобалась, і я знаю, що ти знаєш, що таке страждання.

– Чому ти дозволяєш, щоб він говорив тобі таке?

– Бо інакше він зі мною не одружиться.

– Але після одруження хай за це заплатить.

– Яким чином? Йому на мене начхати, уже тепер я майже не бачу його, а можна собі уявити, що буде після шлюбу…

– Тоді я тебе не розумію.

– Ти мене не розумієш, бо ти – це не я. Ти б пішла заміж за чоловіка, якби добре знала, що він кохає іншу?

Я здивовано глянула на неї:

– Мікеле має коханку?

– І не одну, він же чоловік, пхає свого стручка всюди, де влізе. Але не в цьому річ.

– А в чому?

– Лену, якщо я тобі скажу, ти не повинна розповідати про це нікому, інакше Мікеле мене вб’є.

Я пообіцяла й обіцянки дотримала. Я пишу це зараз лише тому, що вона вже мертва. Вона сказала:

– Він кохає Ліну. І кохає її так, як ніколи не кохав мене і як ніколи нікого не кохатиме.

– Дурниці.

– Якщо для тебе це дурниці, Лену, то краще іди собі. Це правда. Він кохає Ліну від того проклятого дня, коли вона приклала ніж до горла Марчелло. Я нічого не вигадую, він сам мені це сказав.

І розповіла речі, які мене глибоко схвилювали. Розповіла, що якось увечері, не так давно, саме тут, у цьому домі Мікеле напився і став розказувати їй, зі скількома жінками він переспав, і назвав точне число – сто двадцять дві, за гроші і задурно. «Ти теж у цьому списку, – зауважив він, – але точно не належиш до тих, хто дав мені найбільшу насолоду, а навіть навпаки. А знаєш чому? Тому що ти дурепа, а мізки потрібні навіть для того, щоб добре трахатися. Наприклад, мінет робити ти не вмієш, ну просто нездатна, і даремно тобі пояснювати – не вмієш і все, відразу відчувається, що тобі бридко». І продовжував далі в тому ж дусі, висловлювався дедалі огидніше, бо для нього вульгарність – це норма. Тоді забажав чітко пояснити її становище: він одружується з нею тільки з пошани до її батька, досвідченого кондитера, якому він симпатизує. Йому все одно треба мати жінку і дітей, та й домівку, де приймати гостей; але він хоче, щоб не було непорозумінь: для нього вона ніщо, не вона його богиня, не її він кохає, а тому нехай навіть не думає набридати йому і вважати, нібито вона має тут якісь права. Бридкі слова. У певну мить Мікеле, мабуть, і сам це зрозумів, і на нього насунула якась меланхолія. Пробурмотів, що всі жінки для нього – просто ляльки з діркою, погрався – і можеш викинути. Усі. Крім однієї. Єдиною жінкою на світі, яку він кохав, була Ліна – так-так, він кохав її, як у фільмах, і поважав. «Він сказав мені, – схлипувала Джильйола, – вона, мовляв, змогла б облаштувати цей дім. Давати їй гроші на витрати було б для нього насолодою, ще й якою насолодою. Мовляв, якби він був з нею, то міг би стати в Неаполі справді важливою персоною. І ще сказав мені: “Пам’ятаєш, що вона зробила з тим фото, де вона у весільному вбранні, пригадуєш, як вона реорганізувала крамницю? А ти, Пінучча і всі інші – хто ви, б…дь, такі, що ви, б…дь, робити вмієте?” Таке він мені наговорив і ще багато іншого. Він, мовляв, думає про Лілу вдень і вночі, але не відчуває звичайної жаги, він прагне її зовсім по-іншому, ніж зазвичай. Насправді він її не хоче. Тобто не хоче так, як зазвичай хотів інших жінок – щоб підім’яти під себе, крутити на всі боки, поламати, розтрощити, кинути під ноги і потоптати. Він не хоче її, щоб заволодіти і забути. Він хоче її, щоб насититись вишуканістю й гостротою її розуму. Хоче, щоб насолодитись її винахідливістю. Хоче її не для того, щоб знищити, а щоб зберегти. Хоче її не для того, щоб трахати, слова цього він ніколи б не застосував до Ліли. Він хоче її, щоб цілувати і пестити. Хоче, щоб вона пестила його, допомагала йому, вказувала і наказувала. Прагне її, щоб бачити, як вона змінюється з часом, як старіє. Прагне міркувати разом з нею і щоб вона допомагала йому міркувати. Розумієш? Він говорив про неї так, як ніколи не говорив про мене – свою майбутню дружину. Присягаюся, це правда. Він бурмотів: “Мій брат Марчелло, і той мудак Стефано, і той Енцо з лицем, мов задниця, – що вони всі знають про Ліну? Хіба вони усвідомлюють, що втратили, що можуть втратити? Ні, для цього їм бракує клепки. Тільки я знаю, хто вона така, яка вона. Я пізнав її. І страждаю через думку, що вона так себе марнує”. Отак він марив, щоб відвести душу. А я весь час знай слухала його, нічого не кажучи, аж поки він не заснув. Я дивилась на нього й думала: неможливо, щоб Мікеле здобувся на таке почуття; це не він говорив, це хтось інший. І того іншого я зненавиділа. Я подумала: ось заріжу його уві сні, і тоді повернеться мій давній Мікеле. Але до Ліли я не маю претензій. Колись давно, коли Мікеле забрав мене з магазину на площі Мартірі і знов поставив за прилавок у кондитерській, я бажала їй смерті. Тоді я почувалася так, ніби мене змішали з лайном. Але тепер у мене нема до неї ненависті, вона тут ні до чого. Вона завжди хотіла якось вибратися з цього багна. Вона не така дурепа, як я, що виходжу за нього, – вона його ніколи не захоче. Ба більше – Мікеле ж звик загарбувати все, що тільки можна, але її загарбати не може, тому вже віддавна я відчуваю до неї симпатію: принаймні існує хтось, хто може допекти його до живих печінок».

Я слухала її, іноді намагаючись щось применшити, аби потішити її. Я сказала: якщо він таки бере тебе заміж, що б він там не казав, ти йому не байдужа, не варто впадати у розпач. Джильйола енергійно захитала головою й витерла пальцями щоки. «Ти його не знаєш, – сказала вона, – ніхто його не знає так, як я». Я спитала:

– А як гадаєш, може таке бути, що він втратить голову і нашкодить якимсь чином Ліні?

Вона якось дивно скрикнула, то було щось між сміхом і зойком.

– Він? Ліні? Ти не бачила, як він поводився всі ці роки? Він може нашкодити мені, тобі, будь-кому, навіть своєму батькові, матері та братові. Може нашкодити усім, кого Ліна любить – її синові, Енцо. І зробить це без жодних докорів сумління, з холодним серцем. Але їй, їй особисто, кривди він ніколи не заподіє.

56

І я продовжила свою дослідницьку виправу. Пішки спустилася до Мерджелліни, а коли дійшла до площі Мартірі, чорне небо було вже так низько, що, здавалося, спиралось на будинки. Я поквапилась у вишукану взуттєву крамницю «Солара», переконана, що ось-ось нагряне гроза. Альфонсо був ще вродливіший, ніж я його пам’ятала, – великі очі з довгими віями, гарно окреслені вуста, худе і водночас сильне тіло, говорив він літературною мовою, дещо штучною через те, що він вивчав латину та грецьку. Він щиро зрадів, побачивши мене. Прожиті разом непрості роки школи та ліцею вибудували між нами приязні стосунки, які відразу ожили, хоч ми вже давно не бачились. Ми почали жартувати. Балакали про все на світі, перебиваючи одне одного, згадували шкільне минуле, викладачів, говорили про книжку, яку я видала, про його одруження, про моє одруження. Саме я, звісно, згадала Лілу, він збентежився, йому не хотілося говорити погано ні про неї, ні про свого брата, ні про Аду. Він лише сказав:

– Можна було передбачити, що все так скінчиться.

– Чому?

– Пам’ятаєш, я тобі говорив, що Ліна мене лякає?

– Так.

– То не був страх, я зрозумів це набагато пізніше.

– І що це було?

– Відчуженість і спорідненість, далекість і близькість водночас.

– Тобто?

– Це важко пояснити. Ми з тобою відразу потоваришували, я люблю тебе. З нею мені це здавалось неможливим. У ній було щось таке несосвітенне, що мені хотілося впасти перед нею на коліна і зізнатися в найпотаємніших думках.

Я іронічно сказала:

– Нічого собі, майже релігійне почуття.

Він залишався серйозним:

– Ні, це лише визнання її вищості. Але коли вона допомагала мені вчитися, то це було чудово, просто чудово. Вона читала підручник і, відразу у всьому розібравшись, переповідала мені простими словами. Колись я думав, а іноді й зараз думаю: якби я був жінкою, то хотів би бути таким, як вона. У родині Карраччі ми з нею фактично були чужорідними тілами, ні я, ні вона не могли там довго витримати. Тому її провина мене ніколи не обходила, я завжди відчував, що я на її боці.

– Стефано на неї ще сердиться?

– Не знаю. Навіть якщо він її ненавидить, у нього тепер забагато клопотів, щоб про це думати. Тепер Ліна – остання з його проблем.

Твердження це здалося мені щирим, а насамперед обґрунтованим, тому я облишила говорити про Лілу. Натомість спитала його про Марізу, про родину Сарраторе і врешті про Ніно. Нічого конкретного він про них не сказав, зокрема про Ніно, якого ніхто – так захотів Донато, сказав він мені, – не насмілився запросити на те нестерпне весілля, яке його чекає.

– Ти не радий, що одружуєшся? – ризикнула спитати я.

Він виглянув з вікна: блискало, гриміло, але дощу ще не було. І сказав:

– Мені й так було добре.

– А Марізі?

– Їй ні, її це не влаштовувало.

– Ти хотів, щоб вона все життя була твоєю нареченою?

– Не знаю.

– То врешті ти зробив, як вона хоче.

– Вона звернулася до Мікеле.

Я непевно поглянула на нього.

– Тобто?

Він засміявся нервовим смішком.

– Пішла до нього і нацькувала на мене.

Я сиділа на пуфі, а він стояв. Його напружена, зібрана постать, мов у тореадора з фільму про кориду, виділялася проти світла.

– Я не зрозуміла: ти одружуєшся з Марізою, бо Солара, на її прохання, звелів тобі це зробити?