Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 36)

Він на хвилину замислився, а тоді звернувся до Ліли з таким захопленням, що на мить мене охопили заздрощі:

– Його вразили вправи, які ти для мене придумала.

– Справді?

– Авжеж. Особливо схема таких дій, як прасування чи забивання цвяха.

Тоді вони почали жартувати між собою, вживаючи формулювання, яких я не розуміла і тому лишилася поза розмовою. Вони раптом здалися мені дуже щасливою закоханою парою, яка має свій секрет, такий потаємний, що навіть вони самі його не знають. У пам’яті мені зринув наш двір, коли ми були малі. Я знов побачила її та Енцо, коли вони змагалися за найкращу оцінку з арифметики на очах у директора і вчительки Олів’єро. Побачила, як він, хоч ніколи не плакав, упав у розпач, бо поранив її каменем. І я подумала: в основі їхніх стосунків лежить те найкраще, що є в нашому районі. Може, Ліла має слушність, що хоче туди повернутися.

54

Я почала звертати увагу на вивішені на брамах оголошення про оренду помешкань. Тим часом мені – але не моїй родині – прийшло запрошення на весілля Джильйоли Спаньйоло та Мікеле Солари. Через кілька годин мені принесли ще одне запрошення: одружувалися Маріза Сарраторе та Альфонсо Карраччі, і в обох запрошеннях, і від родини Солар, і від родини Карраччі, до мене зверталися шанобливо – «високоповажна синьйорино Елено Ґреко». Ці два повідомлення про весілля тут-таки здалися мені непоганим приводом, щоб подумати, чи варто сприяти поверненню Ліли в наш район. Я вирішила піти з візитом до Мікеле, Альфонсо, Джильйоли та Марізи нібито для того, щоб привітати їх і пояснити, що їхні урочистості відбудуться тоді, коли мене вже тут не буде, а насправді для того, щоб з’ясувати, чи родини Солар та Карраччі далі збираються мучити Лілу. Альфонсо здавався мені єдиною людиною, яка могла б тверезо сказати, наскільки живе ще у Стефано почуття образи на дружину. А з Мікеле, хоч він був мені неприємний – а може, саме тому – я збиралася спокійно поговорити про проблеми Ліли зі здоров’ям і дати йому зрозуміти, що, хоч він думає про себе бозна-що й далі ставиться до мене зверхньо, немов би я все ще та мала дівчинка, тепер вже я маю досить можливостей, щоб ускладнити йому життя та бізнес, якщо він і далі переслідуватиме мою подругу. Обидва запрошення я сховала до торбинки, бо не хотіла, щоб мати їх побачила і образилася через те, що мене запросили, а її з батьком ні. Цим візитам я вирішила присвятити цілий день.

Погода нічого доброго не обіцяла, довелося взяти із собою парасольку, але настрій у мене був гарний, я хотіла пройтися, поміркувати, попрощатися з нашим районом і містом. За звичкою старанної студентки я почала з найскладнішого – тобто з зустрічі з Соларою. Зайшла в бар, але не застала ні його, ні Джильйоли, не було навіть Марчелло. Мені сказали, що вони, мабуть, у новій крамниці на головній дорозі. Я почимчикувала туди кроком людини, якій нічого робити і вона знай озирається навколо. Образ темної і глибокої печери дона Карло, куди мене малою посилали купувати рідке мило та інший домашній дріб’язок, був остаточно затертий. З вікон четвертого поверху звисала величезна вертикальна вивіска «Усе для всіх», спускаючись до широких вхідних дверей. Попри те, що надворі був день, у магазині палало яскраве електричне світло, там продавалися товари на всяку потребу, справжній тріумф добробуту. Там я зустріла Лілиного брата Ріно, який дуже погладшав. Він поставився до мене холодно, сказав, що тут керує він сам і нічого про Солар не знає. «Якщо шукаєш Мікеле – іди до нього додому», – мовив він вороже і відвернувся, немов мав термінові справи.

Я знову вирушила в дорогу, дійшла до нових кварталів, де, як я знала, уся родина Солар кілька років тому купила собі величезне помешкання. Мені відчинила мати, Мануела, лихварка, якої я не бачила з часу Лілиного одруження. Я відчувала, як вона розглядає мене крізь вічко у дверях. Дивилась вона довго, тоді відімкнула засув і з’явилася у дверях, наполовину занурена в темряву помешкання, а наполовину залита світлом з великого вікна на сходовій клітці. Вона вся немов висохла. Шкіра натяглася на великих кістках, одна зіниця в неї сяяла, а друга майже погасла. У вухах, на шиї, на заширокому для неї темному платті виблискували золоті прикраси, немов вона збиралася на прийом. Мене вона прийняла ласкаво, запросила досередини, запропонувала кави. Мікеле не було, від неї я дізналась, що він має ще одне помешкання, у Позілліпо, куди вони остаточно переберуться після одруження. Вони з Джильйолою саме умебльовували його.

– Вони не житимуть у нашому районі? – спитала я.

– Звісно.

– Житимуть у Позілліпо?

– Шість кімнат, Лену, три з них з видом на море. Я б вибрала Вомеро, але Мікеле захотів зробити по-своєму. У кожному разі, там таке повітря вранці і стільки світла, що ти навіть уявити собі не можеш.

Я здивувалася. Я ніколи не думала, що Солари заберуться з місця, де провадять свої оборудки, з нори, де ховають свою здобич. Але ось саме Мікеле, найспритніший, найжадібніший з родини, перебирався жити в інше місце, на гору біля Позілліпо, у помешкання з видом на море і на Везувій. Адвокат мав рацію, манія величі братів Солар справді зросла. Але загалом мене це втішило, я була рада, що Мікеле більше не житиме в нашому районі. Я вважала, що це допоможе імовірному поверненню Ліли.

55

Я спитала у синьйори Мануели адресу, попрощалася і поїхала через усе місто, спершу на метро до Мерджелліни, тоді трохи пішки і потім автобусом аж до Позілліпо. Мене взяла цікавість. Я вже відчувала себе частиною законної сили, всіляко шанованої й оточеної ореолом високої культури, і хотіла побачити, що виставляла напоказ та сила, яку я спостерігала змалку, сила, яка давала нице задоволення від сваволі, непокараних злочинів, знущання з пошани до законів, хизування марнотратством – сила, яку уособлювали брати Солари. Але Мікеле я знов не застала. У квартирі на останньому поверсі недавно збудованого будинку була тільки Джильйола, яка зустріла мене з очевидним здивуванням і з таким же очевидним роздратуванням. Я усвідомила, що поки я ходила дзвонити з телефона її матері, стосунки наші були досить сердечні, але відколи в помешканні батьків з’явився власний апарат, ціла родина Спаньйоло зникла з мого життя і я цього навіть не помітила. І ось тепер я з’являюся тут, у Позілліпо, опівдні, без попередження, у похмурий день з перспективою дощу, вриваюся у поки неупорядковане помешкання молодят… Мене охопив сором, і, щоб загладити провину, я напустила на себе вдавані веселощі. Джильйола ще трохи супилася, а може, навіть тривожилася, але бажання похизуватися перемогло. Вона хотіла, щоб я їй заздрила, хотіла, аби я виразно дала зрозуміти, що вважаю, наче з усіх нас їй пощастило найбільше. Тому, спостерігаючи за моєю реакцією, тішачись моїм захопленням, вона одна за одною показала мені всі кімнати, дорогі меблі, розкішні люстри, дві великі ванні кімнати, величезний бойлер, холодильник, пральну машину, аж три телефонні апарати, на жаль, ще не підключені, телевізор, не знаю навіть на скільки дюймів, і врешті терасу – навіть не терасу, а висячі сади, повні квітів, і лиш похмура погода не давала помилуватись їхніми барвами.

– Подивись, хіба ти бачила таке море? А Неаполь? А Везувій? А небо? Хіба в нашому районі хтось колись бачив таке небо?

Ніколи. Море було свинцевого кольору, затока стискала його, мов горловина тигля. Густа маса чорних, як смола, кошлатих хмар сунула на нас. Але вглибині, між морем і хмарами, був довгий просвіт, який напирав на фіалкову тінь Везувію, мов рана, з якої витікало сліпуче білило. Ми довго стояли і дивилися, а вітер обліплював тканиною суконь наші тіла. Мене зачарувала краса Неаполя, навіть з тераси викладачки Ґальяні багато років тому я такого не бачила. Дедалі більше спаскуджене місто пропонувало за великі гроші бетонні оглядові майданчики з чудовим краєвидом, і Мікеле придбав не найгірший з них.

– Хіба тобі не подобається?

– Тут чудово.

– Навіть не порівняти з домом Ліни в нашому районі, правда?

– Так, не порівняти.

– Я згадала Ліну, але тепер там живе Ада.

– Так.

– Тут усе набагато вишуканіше.

– Так.

– Але в тебе таке кисле лице.

– Та ні, я рада за тебе.

– Кожному своє. Ти вчилася, пишеш книжки, а в мене є це.

– Так.

– Ти сумніваєшся.

– Зовсім не сумніваюся.

– Судячи з табличок на дверях, тут мешкають лише інженери, адвокати й поважні професори. За краєвид і зручності треба платити. Якщо ви з чоловіком заощаджуватимете, гадаю, і ви зможете купити собі таке помешкання.

– Не думаю.

– Він не хоче жити в Неаполі?

– Це виключено.

– Ніколи не можна нічого знати наперед. Але тобі пощастило – я стільки разів чула голос П’єтро у телефоні, бачила його з вікна, відразу видно, що то порядний хлопець. Він не такий, як Мікеле, робитиме те, що захочеш ти.

Тут вона затягла мене всередину, хотіла почастувати чимось. Розгорнула шинку і сир, нарізала хліба.

– Тут ще поки циганський табір, – вибачилась вона, – але коли приїдеш до Неаполя з чоловіком, заходь мене відвідати, покажу тобі, як я тут усе влаштую.

Очі її були широко розплющені й блищали, вона була збуджена і намагалась не залишити жодних сумнівів щодо її заможності. Однак у тій малоймовірній майбутній події – що ми з П’єтро приїдемо до Неаполя і відвідаємо її з Мікеле – вона, мабуть, побачила якусь загрозу. На мить вона стала неуважною, лихі думки заполонили її, а коли знову почала хвалитися, вже перестала вірити у те, що говорить, і тон її змінився. «Мені теж пощастило», – повторила вона, але якось безрадісно, навіть із певним сарказмом щодо себе самої. «Кармен, – почала перераховувати вона, – не знайшла нічого кращого, ніж той бензозаправник з траси, Пінучча гибіє з тим придуркуватим Ріно, Ада стала повією Стефано. А от у мене, слава Богу, є Мікеле, він вродливий і розумний, всіма командує. І він врешті вирішив одружитися зі мною, бачиш, яке помешкання мені купив, ти собі не уявляєш, який бенкет він готує, у нас буде таке весілля, якого не було навіть у перського шаха, коли той одружувався зі Сораєю. Так-так, як добре, що я ще змалку оком на нього накинула, то було так спритно з мого боку». І говорила далі, але вже з нотками самоіронії. Вихваляла власну спритність, поступово переходячи від виграшу, який вона отримала, запопавши Солару, до своїх самотніх приготувань до весілля. «Мікеле, – сказала вона, – ніколи нема, таке враження, що одружуюсь тільки я сама». І раптом спитала, немов справді хотіла знати мою думку: «Як ти думаєш, я існую? Дивись на мене, гадаєш, я існую?» Вдарила себе долонею по пишних грудях, але насправді хотіла показати мені, що рука проходить крізь них, що з вини Мікеле її тіла нема. Він узяв від неї все ще тоді, коли вона була майже дитиною. Він змарнував її, зносив і пом’яв, і тепер, коли їй вже двадцять п’ять років, так уже звик до неї, що навіть погляду на неї не кине. Трахає досхочу всіх навколо. «Який він мені огидний – коли хтось питає, скільки дітей ми хочемо мати, він похваляється: спитайте, мовляв, у Джильйоли, у мене діти вже є, і я навіть сам не знаю, скільки їх. А твій чоловік таке говорить? Невже він каже: від Ленуччі хочу трьох дітей, а від інших – і сам не знаю? Ставиться до мене при всіх так, немов я шмата, об яку треба ноги витирати. І я знаю чому. Він ніколи мене не кохав. Він жениться зі мною, щоб мати вірну служницю, усі чоловіки женяться задля цього. Він весь час мені повторює: на якого дідька ти мені здалася, ти нічого не знаєш, розуму тобі бракує, смаку бракує, навіть цю чудову квартиру спаскудила, до чого не доторкнешся, виходить якесь лайно». Вона розплакалась і крізь ридання сказала: