Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 13)

Моя зовиця з неуважною ввічливістю показала мені, де ванна кімната і моя спальня. Я попрощалася з Франко, він від’їздив рано-вранці. Я лиш потисла йому руку, він теж не виявив бажання обняти мене. Я побачила, як він зникає в кімнаті разом з Маріарозою, і з похмурого виразу Хуанового обличчя і нещасного погляду Сильвії зрозуміла, що гість та господиня дому спатимуть разом.

Я зачинилась у виділеній для мене кімнаті. Там панував різкий і затхлий запах тютюнового диму, стояла розкладачка, нічного столика не було, як і нічника, світила лише слабка лампа посередині стелі, на підлозі лежали купи газет, кілька чисел часописів «Менабо», «Нуово імпеньйо», «Маркатре», дорогі мистецькі альбоми, деякі з них пошарпані, а інші явно неторкані. Під розкладачкою я виявила повну недопалків попільничку, відчинила вікно і поставила її на підвіконня. Роздяглася. Нічна сорочка, яку дала мені Маріароза, була задовга й завузька для мене. Я босоніж вийшла в коридор й у напівтемряві пішла до ванної кімнати. Брак зубної щітки мене не збентежив: чистити зуби мене в дитинстві не вчили, то була недавня звичка, якої я набула в Пізі.

Уклавшись у ліжко, я спробувала перекреслити в голові того Франко, якого зустріла нині, і замінити його тим Франко, якого знала багато років тому – багатий і щедрий хлопець, який кохав мене, допомагав мені, купував усе, що я забажаю, повчав мене, брав із собою в Париж на якісь політичні зустрічі, возив на канікули до своїх батьків у Версилію. Але мені не вдалося цього зробити. Перемогло теперішнє – усе це сум’яття, галас у переповненому залі, політичне марнослів’я, що гуділо в голові і знецінювало мою книжку. Може, моє літературне майбутнє – лише ілюзія? Може, має рацію Франко: нині є багато речей, важливіших, ніж писання романів? Яке враження я на нього справила? Які спогади він зберіг про наше кохання, якщо взагалі зберіг? Чи нарікав він на мене Маріарозі, як Ніно нарікав мені на Лілу? Мене огорнули смуток і зневіра. Я уявляла собі, що вечір буде сповнений солодких і дещо меланхолійних спогадів, але він здався мені просто сумним. Я хотіла, щоб ніч чимшвидше минула і я могла повернутися в Неаполь. Щоб вимкнути світло, мені довелося встати з ліжка. Назад я повернулась у темряві.

Мені не спалося. Я крутилася з боку на бік, ліжко й кімната повнилися запахами інших тіл, подібну інтимність я відчувала у своєму домі, але тут це були сліди якихось незнайомих, можливо, навіть огидних мені людей. Урешті я задрімала, але раптом прокинулась, бо у кімнату хтось увійшов. Я пробурмотіла: «Хто там?» Мені відповів Хуан. Без зайвих слів, благальним голосом, ніби просив про важливу послугу чи навіть потребував невідкладної допомоги, він спитав:

– Можна я буду спати з тобою?

Прохання здалося мені таким абсурдним, що, аби цілковито прокинутися й збагнути, в чому річ, я перепитала:

– Спати?

– Так, хочу лягти біля тебе. Я тебе не потурбую, просто не хочу залишатися сам.

– У жодному разі.

– Чому?

Я не знала, що відповісти, і пробурмотіла:

– Я заручена.

– То й що? Ми просто спатимемо, і все.

– Іди геть, будь ласка, я ж тебе зовсім не знаю.

– Мене звати Хуан, я показував тобі свої картини, що тобі ще треба знати?

Я почула, як він сідає на ліжко, побачила його темний силует, відчула в його подиху запах сигари.

– Прошу тебе, – пробурмотіла я, – я хочу спати.

– Ти ж письменниця, пишеш про кохання. Усе те, що з нами трапляється, підживлює уяву і допомагає творити. Пусти мене до себе, потім зможеш про це розповісти в книжці.

Він пучкою пальця торкнувся моєї ноги. Цього я вже не стерпіла, рвонула до вимикача і ввімкнула світло. Він сидів на ліжку в трусах і майці.

– Геть, – прошипіла я до нього так рішуче, що він зрозумів: зараз я закричу, першою накинусь на нього і товктиму щосили. Тому він повільно підвівся і розчаровано мовив:

– Святенниця.

І вийшов. Я зачинила за ним двері, ключа не було.

Я була шокована, розлючена, налякана, у голові крутилися кровожерні діалектні прокльони. Трохи перечекавши, я знов лягла до ліжка, але світла не вимкнула. Що про мене можна було подумати, якою людиною я здавалася? Чому Хуан вважав, що має право про таке просити? Через славу вільнодумної жінки, яку давала моя книжка? Через ті політичні гасла, які я виголошувала? Можливо, то був не просто словесний турнір, гра, яка мала засвідчити, що я нічим не гірша від чоловіків, можливо, мій виступ охарактеризував мене як людину, зокрема вказав на мою доступність у сексуальному плані? А може, саме відчуття приналежності до того самого табору спонукало цього чоловіка без жодних сумнівів залізти до мене в кімнату, як спонукало Маріарозу, теж без жодних сумнівів, запросити до себе в кімнату Франко? А може, я сама заразилася тим невиразним еротичним збудженням, яке відчула в тій університетській авдиторії, а тепер несвідомо випромінювала його? Адже в Мілані я була готова переспати з Ніно, зрадити П’єтро. Але то була давня пристрасть, вона виправдовувала і жагу, і зраду, тоді як секс сам по собі, саме лише прагнення оргазму – ні, це не могло мене приваблювати, я була до цього не готова, це викликало в мене огиду. Чому той приятель Аделе в Турині вирішив, що йому можна розпускати руки, чому тепер Хуанові забажалося мене помацати? Що саме вони бачили в мені, що саме вони хотіли мені довести? Раптом мені згадалася історія з Донато Сарраторе. Не той вечір на пляжі на Іскії, який я описала в романі, а той випадок, коли він з’явився на кухні Нелли, а я тільки-но вклалася спати, він цілував мене і мацав, викликаючи в мені проти волі цілу хвилю насолоди. Значить, між тодішньою ошелешеною і наляканою дівчинкою, жінкою, яка зазнала нападу в ліфті, та жінкою, до кімнати якої тільки-но ввірвалися, був якийсь зв’язок? Значить, Тарратано, інтелігентний приятель Аделе, та венесуельський художник Хуан зроблені з того ж тіста, що й батько Ніно, залізничний контролер, віршомаз і продажний борзописець?

19

Я ніяк не могла заснути. До моїх напружених нервів і суперечливих думок долучився Мірко, який знову розплакався. Мені згадалася та сильна емоція, яку я відчула, коли взяла хлопчика на руки. Він ніяк не вгамовувався, і я не змогла стриматися. Встала з ліжка, пішла на голосний звук плачу і підійшла до дверей, з яких крізь шпарини пробивалося світло. Постукала, почула грубу відповідь Сильвії. Кімната була затишнішою від моєї, там стояла стара шафа, комод, двоспальне ліжко, на якому, схрестивши ноги, сиділа дівчина в коротенькій рожевій сорочині. У неї був лихий вираз обличчя. Плечі опущені, тильну сторону долонь вона втискала в простирадла, а на її голих стегнах, мов приобіцяна пожертва, лежав голенький Мірко з роззявленим, мов чорна діра, ротиком і заплющеними оченятами. Він весь дриґався і аж посинів від плачу. Спершу вона зустріла мене вороже, але потім полагіднішала. Сказала, що почувається невдатною матір’ю, не знає, що робити, її охоплює розпач. Потім буркнула: «Коли він не смокче груди, то завжди отак реве, може, він хворий, ще помре мені тут на ліжку». І коли вона це говорила, то більше не здавалась мені схожою на Лілу – нервові гримаси та витріщені очі робили її геть негарною. А тоді вона вибухнула плачем.

Плач матері і сина розчулив мене, захотілося обох їх обняти, притиснути до себе, утішити. Я шепнула: можна мені ненадовго взяти його на руки? Вона кивнула крізь схлипування. Я забрала від неї дитину, притисла до грудей і знову відчула потік запахів, звуків та тепла, немов після розлуки життєва снага хлопчика знову пливла до мене, радісно й квапливо. Я ходила по кімнаті, бурмочучи якусь імпровізовану літанію, геть безладну, якесь довге, безглузде освідчення в любові. Диво сталося – Мірко заспокоївся й заснув. Я тихенько поклала його обіч матері, але мені зовсім не хотілося з ним розлучатися. Я боялася вертатися у свою кімнату, десь у мені таїлася певність, що я знов застану там Хуана, і мені хотілося залишитися тут.

Сильвія байдуже мені подякувала, крижаним тоном перерахувавши всі мої чесноти: ти розумна, усе знаєш, умієш викликати до себе повагу, з тебе вийде гарна мати, пощастить же твоїм майбутнім дітям. Я ухильно сказала, що мені вже треба йти. Але її враз охопила тривога, вона взяла мене за руку і попросила лишитися: він відчуває твою присутність, сказала вона, зроби це для нього, тоді він міцно спатиме. Я погодилась відразу. Ми лягли в ліжко, поклавши між собою дитину, і погасили світло. Але не заснули, а почали розповідати про себе.

У темряві ворожість Сильвії дещо розвіялась. Коли вона виявила, що вагітна, то відчула огиду, розповідала вона. Приховувала вагітність від чоловіка, якого кохала, і від себе самої, переконавши себе, що це минеться, як минає з часом хвороба, пройшовши всі стадії. Але її тіло реагувало, почав рости живіт. Сильвії довелося сказати про це батькам, дуже заможним правникам з Монци. Вони влаштували їй сцену, і вона пішла з дому. Але замість того щоб визнати, що вона місяцями очікувала якогось чуда, замість того щоб зізнатися, що ніколи не думала про аборт лише через страх перед болем, вона заявила, що хоче народити дитину, бо кохає чоловіка, від якого завагітніла. Він сказав їй: «Я тебе кохаю, і якщо ти хочеш цю дитину, то її хочу і я». Вона кохала його, він кохав її – у той момент вони обоє говорили серйозно. Але через кілька місяців, ще до того, як вагітність завершилась пологами, це кохання покинуло і його, і її – Сильвія гірко повторила це кілька разів. Не лишилось нічого, крім роздратування. І так вона опинилась сама, і якщо досі їй якось вдавалося викручуватися, то це заслуга Маріарози, яку вона дуже хвалила і говорила про неї з великим запалом: така здібна викладачка й вірна товаришка, так підтримує своїх студентів.