Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 15)

22

Я зустріла його на вокзалі, провела на вулицю Фіренце, де був готель, у якому я, за порадою батька, урешті вирішила зняти йому кімнату. Як на мене, П’єтро хвилювався ще більше, ніж моя родина. З потяга він зійшов такий же пом’ятий, як завжди, за собою тягнув величезну валізу, а втомлене обличчя почервоніло від спеки. Він забажав купити квіти для моєї матері і, попри всі свої звички, заспокоївся лише тоді, коли вибрав достатньо великий і дорогий букет. Коли ми прийшли до готелю, він залишив мене з квітами у вестибюлі, пообіцявши швидко повернутися, і через півгодини з’явився в синьому костюмі, білій сорочці, синій краватці і добре начищених туфлях. Я вибухнула сміхом, а він запитав: у мене кепський вигляд? Я запевнила, що вигляд у нього чудовий. Але дорогою я відчувала на собі погляди чоловіків і чула знущальні смішки, немов я йшла сама, а може, навіть іще гірше – немов вони натякали, що мій кавалер не заслуговує на пошану. Із тим величезним букетом квітів, нести який він мені не дозволив, П’єтро, такий досконалий у найменших дрібницях, геть не пасував до мого міста. І хоч вільною рукою він обіймав мене за плечі, у мене було враження, що це я повинна його захищати.

Нам відчинила Еліза, потім показався мій батько, а за ним мої брати – усі були святково вдягнені й поводилися аж занадто сердечно. Останньою з’явилася мати, звук її нерівної ходи почувся відразу по тому, як спрацював злив у туалеті. Вона зробила собі зачіску, наклала трохи помади на губи і рум’ян на щоки, і я подумала, що замолоду вона була гарна. Зі зверхнім виразом обличчя вона прийняла квіти, і ми вмостилися в їдальні, де з такої нагоди не було й сліду ліжок, які ми розстеляли ввечері і застеляли вранці. Усе було чисте й акуратне, стіл був ретельно накритий. Мати з Елізою куховарили кілька днів, і вечеря була безкінечною. П’єтро ошелешив мене раптовою експансивністю. Розпитував батька про роботу в мерії і так його розговорив, що той облишив літературну італійську, якою розмовляв з утрудненням, і на діалекті почав розповідати всілякі дотепні історії про службовців мерії. Хоч мій наречений мало що з того розумів, але всім своїм видом показував, що йому це страшенно подобається. Крім того, я ніколи не бачила, щоб він так багато їв. Із кожною стравою він не лише розсипався компліментами матері та сестрі, а й попри те, що сам і яйця не вмів собі зварити, розпитував про складники кожного наїдку, наче сам хотів якомога швидше це зготувати. Йому так засмакував картопляний пиріг, що, накладаючи вельми щедру другу порцію, мати мусила пообіцяти, хоча й неохоче, що до його від’їзду зготує страву ще раз. Невдовзі атмосфера за столом стала цілком приємною. Навіть Пеппе та Джанні не пішли гуляти з друзями, а залишилися з нами.

Після вечері перейшли до головного. П’єтро посерйознішав і попросив у батька моєї руки. Саме так він і сказав схвильованим голосом. Від цього на очі моєї сестри навернулися сльози, а братам стало смішно. Батько розгубився, пробелькотів якийсь комплімент про те, що такий порядний і серйозний професор робить йому честь цим проханням. Здавалося, що все вже закінчилось, але тут втрутилася моя мати. Вона похмуро сказала:

– Нам не подобається те, що ви не берете церковного шлюбу. Шлюб без священника – ніякий не шлюб.

Усі мовчали. Батьки, мабуть, заздалегідь узгодили потай між собою, що обов’язок оголосити це візьме на себе мати. Батько не зміг стриматися й відразу ж ледь усміхнувся до П’єтро, даючи йому зрозуміти: хоч оце «нам» стосувалося і його, але він готовий домовлятися. П’єтро усміхнувся йому у відповідь, але вочевидь не вважав, що батько щось тут вирішує, тому звернувся тільки до матері. Я розповідала йому про ставлення моєї родини, тому він підготувався. Почав лагідним тоном з простих речей, висловлюючись, за своїм звичаєм, дуже чітко і ясно. Він сказав, що розуміє їх, але хоче, щоб зрозуміли і його. Він, мовляв, глибоко поважає всіх тих, хто щиро ввіряє себе якомусь богові, але сам він до таких людей не належить. Мовляв, те, що він не вірує у Бога, не означає, що він ні у що не вірить, – у нього є переконання й абсолютна віра у своє кохання до мене. І саме це кохання буде підвалиною нашого шлюбу, а не вівтар, священник чи службовець мерії. Він сказав, що відмова від релігійного обряду для нього принципове питання і що я точно перестану його кохати або ж кохатиму менше, якщо він покаже себе людиною без принципів. І врешті сказав, що моя мати сама б не погодилася ввірити свою доньку чоловікові, готовому зректися бодай одного зі стовпів, на якому ґрунтується його життя.

Батько слухав ці слова схвально, увесь час енергійно киваючи, брати застигли з роззявленими ротами, а Еліза знову розчулилася. Однак мати лишилась незворушною. Якусь мить вона крутила обручку в себе на пальці, тоді подивилась П’єтро просто в обличчя і, замість того щоб повернутися до теми, визнати, що він її переконав, або ж стояти на своєму, вона з холодною рішучістю почала на всі заставки вихваляти мене. Мовляв, я змалечку була незвичайною дитиною. Я могла робити те, чого не вміла жодна інша дівчина в нашому районі. Я була і є її гордістю, гордістю цілої родини. Я ніколи її не розчаровувала. Я заслужила право бути щасливою, і якщо хтось завдасть мені кривди, вона відплатить йому за це сторицею.

Я слухала її збентежено. Увесь той час, поки вона говорила, я намагалася зрозуміти, чи вона каже це серйозно, чи, за своїм звичаєм, хоче натякнути П’єтро, що їй начхати на його професорські замашки і всю його балаканину, що то не він робить честь родині Ґреко, а родина Ґреко робить честь йому. Але цього я так і не зрозуміла. Натомість мій наречений безоглядно повірив їй і весь час, поки вона говорила, кивав на знак згоди. Коли вона врешті замовкла, сказав, що чудово знає, який я цінний скарб, і він вдячний їй за те, що мене такою виховала. Відтак встромив руку в кишеню піджака, вийняв звідти синій футляр і несміливим жестом простягнув мені. Що це, подумала я, він же дав мені уже перстень, це ще один? Я відкрила футляр. Так, там виявився перстень, чудовий перстень із червоного золота, яким був оправлений оточений діамантами аметист. П’єтро пробурмотів: «Він належав моїй бабусі, матері моєї матері, і наша родина буде рада, якщо він стане твоїм».

Подарунок цей означав, що ритуал закінчено. Ми знову почали випивати, батько далі розповідав дотепні історії зі свого приватного й трудового життя, Джанні спитав, за яку команду вболіває П’єтро, Пеппе помірявся з ним силою. Тим часом я допомагала сестрі прибирати зі столу. На кухні я припустилася помилки, бо спитала матір:

– Як він тобі?

– Перстень?

– П’єтро.

– Негарний, у нього криві ноги.

– Тато був не кращий.

– Ти щось маєш проти свого батька?

– Нічого не маю.

– То помовч, ти вмієш приндитися тільки серед своїх.

– Неправда.

– Ні? То чому дозволяєш собою попихати? Він має свої принципи, а де твої? Вимагай поваги до себе.

Втрутилася Еліза:

– Ма, П’єтро – справжній джентльмен, ти зроду такого не бачила.

– А ти бачила? Уважай, ти, шмаркачко, знай своє місце, інакше дістанеш ляпаса. Ти бачила кучму на його голові? Хіба джентльмени носять таку чуприну?

– Джентльмен – це не про зовнішність, ма, джентльмена відразу видно, це особливий стиль.

Мати вдавала, що не розуміє, сестра, сміючись, виштовхала мене з кухні і весело сказала:

– Щастить же тобі, Лену. П’єтро такий вишуканий, так тебе кохає. Він навіть подарував тобі старовинний бабусин перстень, покажеш мені?

Ми повернулись до їдальні. Тепер усі чоловіки хотіли помірятися силою з моїм нареченим, прагнучи показати себе кращими від професора принаймні в цьому. Він не відмовлявся. Зняв піджак, засукав рукави сорочки й сів за стіл. Він програв Пеппе, програв Джанні, програв навіть батькові. Але мене вразило те, як серйозно він поставився до змагання. Лице його побуряковіло, вена на чолі набрякла, він протестував, коли його супротивники безсоромно порушували правила змагання. А найдивовижнішим було те, як уперто він протистояв Пеппе і Джанні, які тягали штангу, і моєму батькові, який голими пальцями міг відкручувати гвинти. Я весь час боялася, що він дасть зламати собі руку, аби лиш не піддатися.

23

П’єтро пробув у нас три дні. Батько, сестра і брати дуже швидко полюбили його. Особливо задоволені були мої брати, бо він кирпи не дер і виявляв до них інтерес, хоч у школі їх вважали нездарами. Натомість мати далі ставилась до нього холодно і лиш за день до від’їзду дещо зм’якла. Була неділя, батько сказав, що хоче показати зятеві, який Неаполь гарний. Зять погодився і запропонував, щоб ми пообідали в місті.

– У ресторані? – спитала мати, насупившись.

– Авжеж, синьйоро, мусимо відсвяткувати.

– Краще я щось приготую, ми ж домовилися, що я спечу тобі пиріг.

– Ні, дякую, ви й так багато напрацювалися.

Коли ми готувалися вийти, мати відвела мене вбік і спитала:

– Платитиме він?

– Так.

– Ти певна?

– Певна, ма, це ж він нас запросив.

Ми пішли у центр вранці, святково вдягнені. І тут сталося те, що здивувало найперше мене. Батько взяв на себе функції гіда. Показав гостеві замок Маскйо-Анджоіно, королівський палац, статуї королів, замок Кастель-дель-Ово, вулицю Караччоло і море. П’єтро слухав з дуже уважним виразом обличчя. Але в якийсь момент він, перебуваючи в нашому місті вперше, непомітно почав сам розповідати нам про нього, відкривати те, чого ми не знали. Це було прекрасно. Я ніколи особливо не цікавилася містом, у якому минули моє дитинство та юність, і мене дуже здивувало, що П’єтро здатен розповідати про нього з таким захопленням і знанням справи. Він показав нам, що знає історію Неаполя, його літературу, казки, легенди, чимало забавних оповідок, знає все про його видимі пам’ятки і про невидимі, ті що криються під покровом занедбання. Я підозрювала, що він багато знає про місто, бо він взагалі знає все, але крім того він ще вивчав його спеціально, як завжди, дуже ретельно, бо то було моє місто, бо його впливу зазнав мій голос, мої жести, усе моє тіло. Певна річ, батько швидко почувся зайвим, а брати й сестра занудьгували. Я це помітила й подала П’єтро знак, щоб він закруглявся. Він почервонів і відразу замовк. Але мати, як завжди несподівано, взяла його під руку й сказала: