Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 14)

Я сказала їй, що вся родина Айрот варта захоплення, що я заручена з П’єтро, що восени ми одружимося. Вона імпульсивно бовкнула: шлюб мене жахає, родинне життя теж, ці звичаї вже застаріли. Відтак у тоні її раптом з’явився смуток.

– Батько Мірко теж працює в університеті.

– Справді?

– Усе почалося з того, що я записалася на його курс. Він був такий впевнений у собі, такий освічений, такий розумний, такий гарний. Ідеальний в усьому. Ще до того, як розпочалася боротьба, він казав: виховуйте своїх викладачів, не дозволяйте їм зневажати вас.

– А дитиною він хоч трохи займається?

Вона засміялась у темряві й кисло буркнула:

– Чоловік завжди лишається поза процесом, крім тих шалених моментів, коли ти його кохаєш і відчуваєш, як він входить у тебе. А коли ти більше його не кохаєш, тебе дратує навіть думка про те, що ти колись цього хотіла. Я подобалась йому, він подобався мені – ось і все. Мені кілька разів на день трапляється хтось, хто мені подобається. А тобі хіба ні? Це якийсь час триває, а тоді минає. Лишається тільки дитина, яка є частиною тебе. Батько ж як був чужим, так ним і лишається. Навіть його ім’я більше не звучить так, як раніше. «Ніно» – промовляла я і повторювала подумки це ім’я, тільки-но прокидалась; то було чарівне слово. А тепер воно лиш засмучує мене.

Якийсь час я мовчала, а тоді прошепотіла:

– Міркового батька звати Ніно?

– Так, його всі знають, в університеті він дуже популярний.

– Ніно, а прізвище?

– Ніно Сарраторе.

20

З кімнати я вийшла рано-вранці, залишивши Сильвію спати з дитиною біля грудей. Художник зник і сліду не залишив. Тож я змогла попрощатися тільки з Маріарозою, яка встала дуже рано, щоб відвезти Франко на вокзал, і щойно повернулася. Вона мала заспаний вигляд, і мені здалося, що їй ніяково. Спитала мене:

– Добре виспалася?

– Ми багато розмовляли з Сильвією.

– Вона розповіла тобі про Сарраторе?

– Так.

– Я знаю, що ви друзі.

– Це він тобі сказав?

– Авжеж. Ми трохи попліткували про тебе.

– Це правда, що Мірко – його син?

– Так. – Вона стримала позіхання й усміхнулася. – Ніно просто чарівний, дівчата б’ються за нього, кожна норовить привернути його увагу. Тепер, слава Богу, щасливі часи, можна обрати собі того, кого хочеш, а від нього віє такою силою, він передає іншим радість та ентузіазм.

За її словами, студентський рух дуже потребує таких людей, як він. Але про них треба дбати, давати їм змогу розвиватися у правильному напрямку.

– Таким дуже здібним особам, – сказала вона, – треба окреслювати певні орієнтири, у них всередині завжди таїться як не буржуазний демократ, то технократ або модернізатор.

Ми обидві висловили жаль, що так мало часу провели разом, і пообіцяли одна одній виправити це за найближчої нагоди. Я забрала з готелю валізу і вирушила на вокзал.

Лише у поїзді, під час довгої дороги до Неаполя, я цілком обміркувала цю історію про друге батьківство Ніно. Неприємна сіра тінь від Сильвії витягнулась до Ліли, від Мірко до Дженнаро. Пристрасть, що спалахнула на Іскії, ніч кохання у Форіо, таємні зустрічі на площі Мартірі, вагітність Ліли – усе це потьмяніло в моїх очах, перетворилося на всього лише механічний прийом, який Ніно, виїхавши з Неаполя, застосовував до Сильвії і хтозна ще до скількох жінок. Це мене образило, немов десь у закутку моєї голови принишкла Ліла і я могла дізнатися про її почуття. Мені було гірко, як було б гірко їй, якби вона про це дізналася, я розсердилась, немов зазнала такої ж кривди. Ніно зрадив Лілу і мене. Ми обидві пережили те саме приниження, ми кохали його без справжньої взаємності. Отже, попри всі його чесноти, він був чоловік легковажний і поверховий, тваринний організм якого стікав фізіологічними рідинами й легко залишав у себе за плечима, як побічний продукт скороминущої насолоди, живу матерію, зачату, вигодувану і сформовану в жіночих лонах. Я згадала, як багато років тому він прийшов у наш район провідати мене, ми стояли у дворі й розмовляли, а Меліна побачила його з вікна і прийняла за батька. Колишня коханка Донато відразу вловила подібність, якої я тоді не помічала. А тепер було зрозуміло, що мала рацію вона, а не я. Ніно уникав свого батька не тому, що боявся стати таким, як він, Ніно вже був такий, як він, але не хотів цього визнати.

Проте ненавидіти його я не могла. У тому розжареному від спеки потязі я не тільки згадала, як зустріла його в книгарні, а й проаналізувала цю зустріч в контексті подій, висловів і тверджень тих днів. Усюди – у жестах, у словах, у книжках – невідступно присутній був секс, відворотний і притягальний, він наздоганяв мене скрізь, хапаючи своїми пазурами. Усі бар’єри розвалювались, кайдани доброго виховання розпадалися. І Ніно уповні насолоджувався цією атмосферою. Він був своїм на галасливих сходинах в університеті, він почувався як риба у воді серед тих інтенсивних запахів, у безладі помешкання Маріарози, яка, без сумніву, теж була його коханкою. Його розум, бажання, його здатність спокушати давали йому змогу діяти у теперішній ситуації впевнено, задовольняючи свою допитливість. Я, певно, помилялася, ототожнюючи його поведінку з хтивими бажаннями батька, його вчинки були виявом іншої культури, і саме на цьому наголошували Сильвія та Маріароза: дівчата його хотіли, і він їх брав, тут не було жодного примусу, не було провини, були тільки закони бажання. Коли Ніно сказав мені, що з Лілою щось не те навіть у сексі, можливо, він мав на увазі, що доба претензій скінчилася, що обтяжувати насолоду відповідальністю неслушно? Навіть якщо він успадкував батькову вдачу – нема сумніву, що його пристрасть до жінок розповідала зовсім іншу історію.

У той момент, коли поїзд прибув до Неаполя, я з подивом і досадою усвідомила, що після міркувань про любовні пригоди Ніно одна частина мене поступилася і визнала: що поганого в тому, що хтось насолоджується життям з тими, хто вміє ним насолоджуватися? А коли вже підходила до нашого району, то збагнула: саме тому, що всі жінки його хочуть і він їх усіх бере, я хочу його ще більше, бо хотіла завжди. Тому я вирішила будь-що уникати зустрічі з ним. Щодо Ліли, то я не знала, як мені повестися. Промовчати чи все їй розповісти? Вирішу, що робити, коли і якщо ми зустрінемось.

21

Удома я не мала часу, щоб повернутися до цих думок, та мені й не хотілося. Зателефонував П’єтро і заявив, що наступного тижня приїде знайомитися з моїми батьками. Я змирилася з цим, як з неминучим лихом, і заходилась шукати йому кімнату в готелі, наводити лад у помешканні, гасити тривогу моєї сім’ї. Останнє виявилося марною справою, бо ситуація ставала дедалі гіршою. У нашому районі почали ще більше лихословити про мою книжку, про мене, про мої постійні самотні поїздки. Мати захищалася, вихваляючись, що я збираюся заміж, але, щоб не ускладнювати ситуацію моїм безбожним рішенням, вигадала, нібито я беру шлюб не в Неаполі, а в Генуї. Це тільки підсилило лихослів’я, і вона була у відчаї.

Якось увечері вона особливо жорстко накинулась на мене – мовляв, люди читають мою книжку, обурюються і шепочуться в неї за спиною. Кричала, що мої брати змушені були побити синів різника, бо ті називали мене курвою, мало того – їм довелося натовкти пику й Елізиному однокласникові, бо той спитав, чи не хоче вона робити такі паскудства, як її старша сестра.

– Що ти там такого понаписувала? – репетувала вона.

– Нічого такого, ма.

– Описала ті гидоти, які сама робиш?

– Які там гидоти, прочитай книжку.

– Я не маю часу на це лайно.

– То дай мені спокій.

– Якщо батько дізнається, що про тебе кажуть, він вижене тебе геть.

– Нема потреби, я піду сама.

Був вечір, і я вийшла прогулятися, щоб не наговорити матері чогось такого, про що потім пошкодую. Проходячи сквериком уздовж головної вулиці, я відчувала, що люди – дратівливі тіні цього світу, у якому я вже не жила, – уважно приглядаються до мене. Раптом я зустріла Джильйолу, яка саме верталася з роботи. Ми жили в одному будинку, тому пішли разом, але я весь час боялася, що рано чи пізно вона таки скаже мені щось уїдливе. Але, як не дивно, вона висловилась якось несміливо, хоча завжди поводилась досить агресивно, а то й злостиво:

– Я прочитала твою книжку, дуже цікаво. Ти така смілива, що описуєш такі речі.

Я аж заклякла.

– Які речі?

– Ті, які ти робиш на пляжі.

– Це не я роблю, це робить героїня.

– Так, але ти це дуже гарно змалювала, Лену. Ну точно як це насправді буває, описала весь той бруд. Такі секрети знають тільки жінки.

Тоді смикнула мене за лікоть, примусивши зупинитись, і пробурмотіла:

– Коли побачиш Ліну, скажи їй, що вона мала слушність, я визнаю. Вона правильно зробила, що начхала на чоловіка, на маму, батька, брата, на Марчелло, на Мікеле і все це наше гівно. Мені теж треба було забратися звідси, треба було брати приклад з вас обох, ви ж такі розумні. Але я народилась дурепою, тож що вдієш.

Більше нічого важливого ми одна одній не сказали. Я зупинилась на своєму поверсі, а вона пішла до своєї квартири. Але її слова не виходили мені з голови. Мене вразило, що вона, не замислюючись, поставила на один рівень невдачу Ліли і мій успіх, немов порівняно з її становищем і одне, і друге було однаково позитивним. Але насамперед мені запам’яталося, що в бруді з моєї книжки вона впізнала той бруд, якого зазнала сама. То було щось нове, але я не знала, як до цього ставитися. Тим паче, що приїхав П’єтро і на якийсь час я про це забула.