Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 12)

Урешті ми, три жінки, лишились осторонь, наче сонні телиці, які чекають, доки двоє биків досхочу набуцаються. Мене це розсердило. Я чекала, що до розмови долучиться Маріароза, і сама теж збиралася втрутитися. Але Франко та Хуан не давали нам нагоди; тим часом дитина репетувала, а Сильвія кричала на неї дедалі голосніше. Ліла – подумалось мені – була ще молодша від неї, коли народився Дженнаро. І я згадала, що ще під час зібрання щось спонукало мене порівняти їх. Можливо, через самотнє материнство Ліли після зникнення Ніно і розриву зі Стефано. Або ж через вроду: якби на тих сходах опинилася Ліла з Дженнаро, то в ролі матері вона була б ще спокусливішою і впевненішою у собі, ніж Сильвія. Але Ліла була відрізана від цього всього. Хвиля подій, яка торкнулась мене у тій аудиторії, рано чи пізно дійде й до Сан-Джованні-а-Тедуччо, але вона, деградуючи у тому Богом забутому місці, цього навіть не відчує. «Як шкода», – подумала я винувато. Мені треба було вивезти її звідти, хай навіть силоміць, забрати з собою. Або ж я могла принаймні впустити її у себе, у своє тіло, прислухатись до її голосу. І саме так я зробила в ту мить. Я почула, як вона каже: «Якщо ти вже мовчки терпиш ці балачки, то не стирчи там, мов кімнатна рослина, допоможи хоча б цій дівчині, уяви собі, що це значить – мати малу дитину». Перемішалися два різні часопростори, два різні настрої, далекі один від одного. Я рвучко підвелася та делікатно й турботливо забрала хлопчика у Сильвії, яка зовсім не протестувала.

16

Яка то була гарна дитинка! Ця мить запам’яталась мені надовго. Мірко відразу зачарував мене зворушливими рожевими складочками навколо зап’ястків та ніжок. Він був чарівний – чудова форма очей, густе волоссячко, довгі й тендітні ступні, і пахнув він приємно. Я тихенько шепотіла йому все це, носячи по квартирі. Голоси чоловіків віддалилися, як і ідеї, що вони їх відстоювали, віддалилась їхня неприязнь, і зі мною відбулося щось нове. Я відчула насолоду. Відчула, мов непідвладний спалах полум’я, тепло цього хлопчика, його рухи, і мені здалося, що всі чуття мої витончились, немов сприйняття цього досконалого шматочка життя, що його я тримала на руках, загострилось аж до судоми, мене аж затопило ніжністю, я хотіла дбати про нього, захищати від усіх лихих тіней, що принишкли в темних закутках помешкання. Мірко, мабуть, відчув це і вгамувався. Це теж принесло мені втіху, я почувалась гордою, що змогла заспокоїти його.

Коли я повернулася в кімнату, Сильвія, яка вмостилась на колінах у Маріарози і прислухалася до суперечки між чоловіками, раз у раз нервово щось вигукуючи, повернулась до мене і, мабуть, побачила на моєму обличчі насолоду, з якою я притискала до себе дитину. Різко підвелася, забрала в мене хлопчика, сухо подякувавши, і пішла вкладати його до ліжечка. У мене залишилося неприємне відчуття втрати. Я сіла на своє місце, ще відчуваючи тепло, яке залишив по собі Мірко, настрій у мене зіпсувався, думки сплуталися. Я хотіла знову взяти на руки дитину, сподівалася, що він розплачеться, що Сильвія попросить допомоги. Що це зі мною? Я хочу дітей? Хочу бути матір’ю, годувати грудьми, колисати до сну? Хочу заміж, хочу завагітніти? А якщо саме тоді, коли я вже почуватимусь у безпеці, з мого живота раптом вилізе моя мати?

17

Я ніяк не могла зосередитися на обговоренні уроку, який дала нам Франція, на напруженій сутичці між чоловіками. Але мовчати мені не хотілося. Я хотіла виголосити щось із того, що читала і думала про події в Парижі, але в голові мені спливали лиш якісь уривчасті фрази. І мене дивувало, що Маріароза, така розкута й талановита, знай мовчала і лиш мило усміхалася, погоджуючись з усім, що говорив Франко, і це нервувало Хуана і позбавляло його впевненості. Ну то й що, хай мовчить, але я говоритиму, інакше навіщо я сюди прийшла, чому не повернулася в готель? Я знала відповідь на ці запитання. Я хотіла показати людині, з якою спілкувалася в минулому, ким я стала. Я хотіла, щоб Франко зрозумів, що не можна ставитися до мене як до дівчинки, якою я була колись, хотіла, щоб він помітив, що я тепер зовсім інша, хотіла, щоб у присутності Маріарози він сказав, що ця зовсім інша людина вартує його поваги. Хлопчик більше не плакав, Сильвія була з ним, вони обоє більше мене не потребували, тому я ще трохи почекала й врешті знайшла, у чому не погодитися зі своїм колишнім. Було то цілком імпровізоване заперечення, мною керували не тверді переконання, а прагнення виступити проти Франко, у мене в голові вже були заготовлені фрази, якими я оперувала з удаваною впевненістю. Загалом я сказала, що сумніваюся в ступені зрілості класової боротьби у Франції, що злука студентів і робітників здається мені поки що досить абстрактною. Говорила я рішуче, бо боялася, що хтось із чоловіків мене перерве і якимсь недоречним словом поновить суперечку. Але мене уважно слухали всі, навіть Сильвія, яка ледь не навшпиньках повернулася в кімнату без дитини. Поки я говорила, ні Франко, ні Хуан не виявляли нетерплячості, а венесуелець навіть схвально кивнув, коли я двічі чи тричі вимовила слово «народ». А Марі це роздратувало. «Ти маєш на увазі, що немає об’єктивних ознак революційної ситуації», – іронічно наголосив він, і я знала той тон, який означав, що він бере мене на кпини, щоб захиститися. Ми не на жарт зчепилися, наші репліки лягали одна на одну: я не знаю, що означає об’єктивні ознаки; це означає, що дія неминуча; отже, якщо дія не неминуча, то можна сидіти склавши руки; ні, завданням революціонера є завжди робити все можливе; у Франції студенти зробили неможливе, машина освіти зламалася і її більше ніхто не полагодить; визнай, що все змінилося і зміниться ще більше; так, але ніхто не вимагає ні від тебе, ні від будь-кого іншого засвідчення на гербовому папері, що ситуація є об’єктивно революційною, студенти виступили та й годі; це не так; це так. І далі в такому дусі. Урешті ми обоє одночасно замовкли.

Була то незвична суперечка, незвична не змістом, а запальним тоном, нехтуванням правил доброго виховання. В очах Маріарози я помітила іскорку зацікавлення, вона зрозуміла, що тон нашої суперечки означає, що між нами було щось більше, ніж спілкування однокурсників. «Ходіть сюди, мені потрібна допомога», – сказала вона Сильвії та Хуанові. Їй треба було взяти драбину, щоб дістати постільну білизну для мене і Франко. Вони пішли за нею, Хуан шепнув їй щось на вухо.

Франко якусь мить дивився собі під ноги, стиснувши губи, немов тамуючи усмішку, і приязним тоном сказав:

– Ти так і залишилась дрібноміщанкою.

Цим словом він жартома обзивав мене багато років тому, коли я боялася, що мене застукають у його кімнаті. Ніхто нас не чув, тому я відрізала:

– Це в тобі все дрібноміщанське – походження, виховання, поведінка.

– Я не хотів тебе образити.

– Я не образилася.

– Ти змінилася, стала агресивною.

– Я така, як і була.

– У тебе вдома все гаразд?

– Усе гаразд.

– А як там твоя подруга, з якою ви були такі близькі?

Запитання пролунало так несподівано, що збило мене з пантелику. Невже я розповідала йому про Лілу? Що саме? І чому він згадав про неї зараз? Де він побачив тут зв’язок з попередньою розмовою? Бо я такого зв’язку не бачила.

– У неї все гаразд, – сказала я.

– Чим вона займається?

– Працює на ковбасній фабриці поблизу Неаполя.

– Хіба вона не вийшла за того крамаря?

– Шлюб виявився невдалим.

– Коли буду в Неаполі, мусиш мене з нею познайомити.

– Звичайно.

– Залиш мені свій номер або адресу.

– Добре.

Він поглянув на мене, аби зрозуміти, як краще висловитися, щоб не надто болісно мене зранити, і запитав:

– А вона читала твою книжку?

– Не знаю, а ти читав?

– Звісно.

– І як вона тобі?

– Хороша книжка.

– Тобто?

– Там є гарні сторінки.

– Які саме?

– Там, де ти описуєш здатність героїні на свій лад сполучати фрагменти дійсності.

– І все?

– Тобі мало?

– Ні, я зрозуміла, що книжка тобі не сподобалась.

– Я ж сказав: хороша книжка.

Я добре його знала – він намагався не принизити мене. Це доводило мене до відчаю, і я сказала:

– Ця книжка викликала дискусію, вона чудово продається.

– То й добре, хіба ні?

– Добре, але не для тебе. Що там не так?

Він знову стиснув губи і врешті наважився:

– Там нема глибини, Елено. Примітивні любовні історійки і прагнення піднятись соціальною драбиною заступають саме те, про що справді варто було розповісти.

– Тобто?

– Облиш, уже пізно, треба йти спати.

І він спробував вдати доброзичливу іронію, але насправді сказав це тим самим новим тоном людини, яка має в житті важливе завдання, а все інше оминає:

– Ти ж зробила все можливе, хіба ні? Але, об’єктивно кажучи, зараз не час писати романи.

18

Саме тоді ввійшла Маріароза з Хуаном та Сильвією. Вони принесли чисті рушники і постіль. Маріароза, безперечно, чула останню фразу і, звичайно, зрозуміла, що ми говорили про мою книжку, але не промовила ні слова. Вона могла сказати ніби між іншим, що їй книжка сподобалася, що романи можна писати будь-коли, але не зробила цього. Тож я виснувала, що попри всі запевнення в симпатії та прихильності, у тих культурних і пронизаних політичною ангажованістю колах мою книжку сприймали як щось неважливе, а ті епізоди, завдяки яким вона добре продавалася, вважали блідою версією набагато сильніших текстів, яких я, зрештою, не читала, або ж чіпляли до них зневажливий ярлик, як Франко: примітивна любовна історія.