Элена Ферранте – Історія втечі та повернення (страница 11)
Я відчула, що я не така, як вони, що мене тут бути не повинно, що я не маю права кричати, як вони, не повинна занурюватися у ці випари і запахи, які тепер нагадували мені запахи й випари тіла Антоніо, його подих, коли ми притискалися одне до одного на ставках. Моє життя було таким убогим, я світу білого не бачила за навчанням. У кіно я майже не ходила. Ніколи не купувала платівок, хоч про це мріяла. Я не фанатіла від співаків, не бігала по концертах, не колекціонувала автографів, ніколи не напивалася, кохалася мало, та й то крадькома, у страху й збентеженні. А ось ці дівчата, хай там як, зростали у кращих умовах, тому, на відміну від мене, були готові до теперішніх перемін. Свою присутність тут, у цій атмосфері, вони вважали не деградацією, а слушним і необхідним вибором. Тепер і в мене є трохи грошей, подумала я, і, певно, зароблю ще, тож зможу надолужити дещо з того, що пройшло повз мене. А може, й ні, я була занадто освічена, занадто наївна, занадто звикла тримати себе в руках й остуджувати полум’я життя, нагромаджуючи ідеї та факти, я ось-ось мала вийти заміж й остаточно зайняти своє місце у світі – одне слово, я безнадійно застрягла в тому укладі життя, який тут здавався вже віджилим. Ця остання думка злякала мене. «Геть звідси, геть негайно, – сказала я собі, – тут кожен жест і кожне слово принижують усе те, чого я досягла». Але натомість я прослизнула вглиб переповненої зали.
Мене відразу вразила дуже гарна дівчина, з делікатними рисами обличчя і довгим смоляно-чорним волоссям, що спадало їй на плечі; вона була явно молодша від мене. Я не могла відірвати від неї очей. Вона стояла посеред вельми войовничого гуртка молоді, а за спиною в неї, мов особистий охоронець, стовбичив смаглявий чоловік років тридцяти і курив сигару. Крім вроди, у цьому натовпі її вирізняло ще й те, що на руках вона тримала кількамісячне немовля, яке годувала грудьми, водночас уважно стежачи за конфліктом, що саме розпалювався, й іноді теж щось вигукуючи. Дитя, блакитний згорточок з голими рожевими ноженятами, раз у раз випускало з рота пипку грудей, але дівчина не ховала цицьку в ліфчик, а так і стояла, насуплена й розхристана, у білій розстебнутій блузці, з набухлими грудьми і розтуленими вустами, аж поки не усвідомлювала, що хлопчик більше не смокче, і тоді неуважним рухом знов прикладала його до грудей.
Вид цієї дівчини викликав у мене занепокоєння. Посеред галасливої, задимленої авдиторії вона мала вигляд цілковито нетипової ікони материнства. Вона була молодша від мене, вродлива і витончена, на ній лежала відповідальність за дитину. Але вона немов щосили намагалася заперечити образ молодої жінки, заклопотаної лиш турботою про своє дитя. Вона кричала, жестикулювала, вимагала слова, злісно сміялася, зневажливо тицяла в когось пальцем. Але хлопчик був наче її частиною, він весь час шукав її цицьку, яка постійно від нього вислизала. Разом вони становили якийсь тремтливий непевний образ, який ось-ось може розлетітися на скалки, ніби намальований на склі: дитя могло випасти з рук, хтось міг зачепити йому голівку ліктем або ненавмисне вдарити. Я зраділа, коли біля неї раптом виринула Маріароза. Нарешті. Вона була така жвава, така яскрава, така сердечна. Схоже, вона дуже добре знала молоду матір. Я замахала рукою, але вона мене не побачила. Вона щось шепнула дівчині на вухо, тоді зникла і знов виринула між тими, що сперечалися біля кафедри. Тим часом крізь бічні двері в залу стрімко увійшли якісь люди, і сама їх поява трохи заспокоїла присутніх. Маріароза подала їм знак, їй у відповідь кивнули, тоді вона схопила мегафон і промовила кілька слів, які остаточно втихомирили переповнену аудиторію. У ту мить мені на кілька секунд здалося, що Мілан, тодішнє моє напружене життя і безперервне збудження врешті випустили на волю всі тіні, що кишіли в моїй голові. Скільки разів у ті дні я згадувала свої перші спроби розібратися в політичних питаннях? Маріароза передала мегафон юнакові, який підійшов до неї і якого я впізнала відразу. Був то Франко Марі, мій хлопець із перших років навчання в Пізі.
15
Він зовсім не змінився: той самий теплий, переконливий тон голосу, та сама манера висловлюватись – свої промови він будував навколо загальних тверджень, які крок за кроком логічно пов’язувались із знайомим для всіх щоденним досвідом, розкриваючи його прихований смисл. Пишу про це й усвідомлюю, що майже не пригадую його вигляду, пам’ятаю лише бліде, чисто поголене обличчя й коротке волосся. Але на той момент він був єдиним, до чийого тіла я притискалася так, ніби ми були одружені.
Я підійшла до Франко після виступу, у нього від подиву спалахнули очі, він обійняв мене. Але розмовляти було важко, бо хтось уже смикав його за рукав, хтось інший брався докоряти суворим тоном, весь час тицяючи в нього пальцем, немов він винен у якихось страшних гріхах. Я ніяково стовбичила між ними біля кафедри, і в цій тисняві Маріароза десь пропала мені з очей. Але тепер вона сама знайшла мене і потягла за руку.
– Що ти тут робиш? – радісно запитала вона.
Я вирішила не говорити їй, що не потрапила на зустріч, а тут опинилась випадково. А лиш сказала, киваючи на Франко:
– Я його знаю.
– Знаєш Марі?
– Так.
Вона почала співати Франко дифірамби, а відтак шепнула: «Мені ще дістанеться на горіхи, це ж я запросила його, подивись-но, як вони чубляться». Оскільки він мав переночувати в неї, а наступного дня вирушити до Турина, вона тут-таки наполягла, щоб я теж поїхала до неї. Я погодилась, махнувши рукою на готель.
Збори затяглися, у деякі моменти напруга наростала, атмосфера була тривожною. Коли ми вийшли з університету, уже вечоріло. Крім Франко, у Маріарози ночувала та молода мати на ім’я Сильвія і той тридцятилітній чоловік, який курив сигару і якого я помітила в залі раніше – то був Хуан, художник з Венесуели. Ми всі пішли на вечерю в тратторію, яку показала моя зовиця. Я побалакала трохи з Франко і зрозуміла, що помилилася – він все-таки змінився. До його обличчя прилипла – а може, він сам собі її приліпив – маска, яка чудово відповідала його колишнім рисам, але від його колишньої великодушності не залишилось ані сліду. Тепер він був весь напружений, стриманий, зважував кожне слово. Під час нашої короткої розмови, на позір задушевної, він ані словом не згадав про наші давні стосунки, і коли про них заговорила я, докоряючи, що він перестав мені писати, він обірвав розмову, буркнувши: «Так треба було». Про університет він теж нічого не сказав, і я зрозуміла, що він так і не отримав диплома.
– Є важливіші справи, – мовив він.
– Які?
Він звернувся до Маріарози, немов йому не до смаку був занадто приватний тон нашої розмови:
– Елена питає, які в нас справи.
Маріароза весело відповіла:
– Революція.
Тоді я іронічним тоном бовкнула:
– А на дозвіллі що робите?
Мені відповів серйозним тоном Хуан, ніжно трусячи стиснутим кулачком хлопчика Сильвії, яка сиділа поруч з ним:
– На дозвіллі ми до неї готуємось.
Після вечері ми всі сіли в авто Маріарози. Мешкала вона в районі Сант-Амброджо, у старій, дуже великій квартирі. Я виявила, що в одній з кімнат, де панував страшний безлад, венесуелець влаштував собі щось на кшталт майстерні. Він повів туди нас із Франко, щоб показати свої роботи: великі дошки, на яких майже з фотографічною точністю було зображено метушливі міські сцени. Але він геть зіпсував їх, поприбивавши до них тюбики з фарбою, пензлі, палітри, мисочки для терпентини, ганчірки. Маріароза дуже хвалила його, але зверталася вона передовсім до Франко, бо, схоже, його думка цікавила її найбільше.
Я нишком підглядала за ними, нічого не розуміючи. Хуан, безперечно, тут мешкав, як і Сильвія, яка невимушено ходила у помешканні, носячи на руках синочка на ймення Мірко. Спершу я було подумала, що художник та молода мати є парою, яка винаймає тут кімнату, але невдовзі мені довелося змінити думку. Венесуелець ставився до Сильвії всього лиш з неуважною ввічливістю, зате часто обіймав за плечі Маріарозу, а якось навіть поцілував її в шию.
Спочатку розмова точилася навколо Хуанових картин. Франко завжди був чудово обізнаним у візуальних мистецтвах і мав надзвичайно вигострене критичне чуття. Усі ми охоче слухали його, крім Сильвії, бо її дитина, яка досі поводилася дуже тихо, раптом розплакалася і ніяк не могла заспокоїтись. Якийсь час я сподівалася, що Франко відгукнеться і про мою книжку, я була певна, що він міг би сказати про неї щось розумне – хоча б щось схоже на те, що він трохи шорстко говорив про картини Хуана. Але про мій роман ніхто не згадав, і після того як венесуелець вибухнув обуренням, не оцінивши дотепної репліки Франко про роль мистецтва в суспільстві, поточилася розмова про культурну відсталість Італії, про політичну ситуацію після виборів, про поступове прогинання соціал-демократії, про студентів і поліційні репресії, про те, що тоді називали уроком Франції. Незабаром між обома чоловіками спалахнула суперечка. Сильвія ніяк не могла зрозуміти, чого хоче Мірко, вона то виходила, то верталася, то сварила сина, мов дорослого. Іноді вона кидала короткі репліки, не погоджуючись із чоловіками, і продовжувала носити хлопчика туди-сюди по довгому коридору або виходила в кімнату поміняти йому пелюшки. Маріароза розповіла про дитсадки, що їх організували в Сорбонні для дітей студентів, які страйкували, описала Париж у перші червневі дні, дощовий і холодний, де все завмерло через всезагальний страйк. Сама вона цього не бачила (їй, на жаль, вирватися туди не вдалося), але саме так описала все це її подруга в листі. Франко з Хуаном слухали її дещо неуважно, не забувши про свою суперечку, яка відтак розгорілася з іще більшим запалом.