Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 34)

В голові у Алєксєя Павловича не лишилося і тіні думок про помсту — сама лише притлумлена ненависть до людини, яку він і Роков марно намагались подолати. Жевріла в ньому ненависть і до Рокова, через якого він зазнав страшних поневірянь. Жила ненависть до поліції цілої низки міст, з яких йому довелося тікати. Не згасла ненависть до закону, до порядку, до всього на світі. Кожна мить його свідомого життя була сповнена хворобливої ненависті, — душу він мав таку саму, як і теперішній його вигляд — живе втілення запеклої ненависті. Йому не було ніякого діла до людей, що врятували. Павлович був надто кволий для будь-якої праці і надто відлюдькуватий задля товариства, тому всі хутко дали йому спокій.

«Марджорі В» зафрахтувала спілка заможних підприємців, обладнала лабораторією та забезпечила науковцями і послала на пошуки сировини, за яку промисловці доти змушені були платити шалені гроші, імпортуючи її з Південної Африки. На борту «Марджорі В» ніхто, крім учених, не знав, що то за сировина. Нічого про це невідомо й нам, от хіба те, що згадана вище обставина скерувала корабель до певного острова поблизу африканського узбережжя після того, як Алексей Павлович опинився на його борту.

Корабель кілька тижнів стояв на якорі поблизу бере/а. Одноманітний побут втомлював людей, залога починала нудьгувати. Люди почали вчащати на берег, і врешті. Павлович попросив узяти і його — він також знудився від безбарвного корабельного життя.

Острів поріс густим лісом. Тропічні хащі спускалмся аж до самої води. Вчені рушили в глиб суходолу.

Вони посувалися все далі в пошуках жаданої коштовної сировини, 6q на материку ширилися чутки, нібито саме тут можна знайти її в кількості, достатній для промислової розробки. Решта корабельного екіпажу ловила рибу, полювала й вивчала довколишню місцевість. Павлович чалапав туди-сюди берегом або вилежувався в затінку крислатих дерев, що росли понад берегом. Одного дня, коли він, як звичайно, спав під таким деревом, а кілька його недавніх супутників з’юрмилися неподалік над тілом пантери, підстреленої одним із них у глибині лісу, Павлович прокинувся від того, що хтось торкнув його за плече. Він умить сів і побачив обіч себе велику людиноподібну мавпу, яка уважно його роздивлялася. Росіянин страшенно перелякався. Він глипнув у бік матросів — вони були за кількасот метрів від нього. Мавпа знов торкнула його за плече, щось жалібно белькочучи. Павлович не помітив загрози ані в допитливому погляді, ані в позі тварини. Він повільно підвівся. Мавпа й собі підвелася.

Напівзігнутий чоловік обережно зачовгав до матросів. Мавпа дибала поруч, тримаючи його за руку. Вони були вже зовсім недалеко від матроського гурту, коли їх побачили, і Павлович упевнився, що тварина не завдасть людям ніякого лиха. Скидалося на те, що вона вже знайома з людським товариством. Росіянинові спало на думку, що мавпа може становити певну вартість, і, перше ніж вони підійшли до матросів, він вирішив, що мусить з цього скористатися.

Коли матроси підвели голови й побачили химерну пару, яка дибала до них, вони спершу завмерли з подиву, а потім кинулися їм назустріч. Мавпа начебто нітрохи не боялася людей. Навпаки, вона хапала кожного матроса за плече і пильно та довго вдивлялась йому в обличчя. Обдивившись отак усіх, вона вернулася до Павловича, здавалось, вельми розчарована.

Матроси ожили. Вони з’юрмилися довкола Павловича з мавпою, засипаючи його зливою запитань і роздивляючись тварину. Росіянин оголосив, що це його мавпа, — нічого більше він поки що не встиг вигадати, — і вже не відступався від цієї вигадки, безупинно повторюючи: «Це моя мавпа. Це моя мавпа». Одному з матросів це набридло, і він вирішив пожартувати. Підійшов до мавпи ззаду й штрикнув її в зад колючкою. Тварина блискавично обернулася до свого кривдника і з сумирної та приязної обернулась на розлючену й хижу, як сам демон. Широка посмішка в матроса на обличчі враз змінилася виразом жаху. Він спробував ухилитися від довгих лап, які смикнулися до нього, але марно, і тоді цей чоловік вихопив з піхов довгого ножа, що висів у нього на поясі. Мавпа легко висмикнула у нього з рук зброю і жбурнула вбік, а потім її жовті ікла вп’ялися йому в плече.

Його товариші накинулися на звіра з камінням і паліччям, а Павлович метушився довкола людського клубка, що ревів і сипав прокльонами, верескливими лайками й благаннями. Він бачив, що його мрії про зиск швидко гинуть під ударами озброєних матросів.

Проте мавпа виявилась не такою вже легкою здобиччю для її супротивників. Покинувши матроса, який так легковажно розпочав цю сутичку, вона струсонула своїми дужими плечима, скинувши зі спини двох напасників, і могутніми ударами розчепірених лап зі спритністю верткого мавпеняти одного за одним, повкладала на землю решту.

Бійку помітили капітан і його помічник, що саме висадилися на берег з «Марджорі В», і Павлович побачив, як вони обидва надбігають з наставленими револьверами, а слідом за ними — ще й двоє матросів, що привезли їх на берег. Мавпа стояла, позираючи на нього й на розгардіяш, який вона вчинила, але Павлович не міг сказати, чи вона чекала повторення нападу, чи вибирала, кого з своїх ворогів вирядити на той світ першим. Він лише встиг подумати, що коли офіцери опиняться від тварини на відстані пострілу, то найпершою жертвою може впасти він сам.

Мавпа наче не виказувала наміру кинутися на росіянина, але він не мав певності, що лиха не трапиться тоді, коли він стане на заваді дикій тварині, яку вкрай розлютили і яка відчула запах свіжої крові. Мить він вагався, але врешті в ньому знову взяла гору мрія про зиск, яку цей великий антропоїд, мабуть, допоміг би йому обернути на реальність, якби пощастило привезти тварину при доброму здоров’ї до якогось великого міста, приміром, до Лондона.

Капітан гукнув, щоб росіянин відійшов убік і він застрелить мавпу, але Павлович натомість заступив її собою, і дарма що чуб йому став сторч від страху, він здолав свій переляк і міцно схопив тварину за лапу.

— Ходи! — наказав він і потяг звіра геть, намагаючись провести його між матросами, які тепер, напівпідвівшись із землі, перелякано витріщалися на них або чимдуж рачкували з поля битви, якомога далі від грізного переможця.

Мавпа скорилася й неквапно пішла за росіянином, не виказуючи жодного наміру скривдити його. Капітан спинився за кілька кроків від химерної пари.

— Відійди, Сабров! — наказав він. — Я покажу зараз цій тварюці, як роззявляти пащу на славних матросів.

— Вона не винна, капітане! — заступився Павлович. — Будь ласка, не стріляйте! Це все люди почали — вони перші напали! Ви бачите, вона дуже чемна, — і вона моя, моя, моя! Я дуже не хотів би, щоб ви її вбили! — підсумував він.

А його напівзвиродніла уява знову намалювала йому картину всього того, що можна купити за гроші в Лондоні, — за гроші, які годі було сподіватися дістати без чогось такого надзвичайного, як оця мавпа.

Капітан опустив зброю.

— Ти кажеш, що бійку розпочали моряки? — перепитав він. — А що на це скажіте ви? — він повернувся до матросів, які саме допомагали один одному підвестися з землі.

Ніхто з них, як здалося капітанові, не постраждав, крім одного чолов’яги, якому, без сумніву, судилося не менш як тиждень лікувати поранене плече.

— Це все Сімпсон! — сказав один з матросів. — Він штрикнув мавпу ззаду, і мавпа йому дала, — ще й добре, — та й нам трохи перепало. Але мавпа тут не винна! Ми всі на неї зразу накинулися!

Капітан позирнув на Сімпсона, який покірно ствердив: усе, що тут сказано, правда; потім ступив крок уперед, до мавпи, наче хотів пересвідчитися, який настрій у цього звіра, але всі бачили, що револьвера він тримав напоготові і з зведеним курком. Він лагідно заговорив до тварини, що, присівши навпочіпки обіч росіянина, водила очима від матроса до матроса. Коли капітан підступив зовсім близько, мавпа напівпідвелася і пішла йому назустріч. З її писка не сходив той самий дивний вираз, у якому читався жаль з приводу щойно потерпілих матросів. Мавпа підійшла впритул до капітана і, поклавши йому лапу на плече, уважно й довго вдивлялася в обличчя, потім вона розчаровано, зовсім по-людському зітхнула, повернуласй і так самісінько заходилась приглядатися до помічника капітана та двох матросів, які супроводжували офіцерів. Кожного разу вона так само зітхала й верталася до Павловича, знов присідала навпочіпки, майже цілковито байдужа до інших, попри нещодавню бійку.

Коли група рушила на борт «Марджорі В», мавпа стурбовано подибала за Павловичем. Капітан не мав нічого проти, отож великий людиноподібний мавпич легко став членом корабельного товариства. На борту він одразу заходився вивчати нові людські обличчя, достеменно так, як раніше, і з таким самим розчаруванням під кінець. Офіцери і вчені на кораблі часто балакали про звіра, але не могли знайти задовільного пояснення дивному ритуалові, з яким вона вивчала кожне нове обличчя. Чи була ця мавпа з материка, чи з такого острова, як цей, що правив їй за домівку тепер? В усякому разі, вони дійшли висновку, що мавпа ця колись була прирученою. Проте цей висновок видавався сумнівним: адже острів був безлюдний. Але мавпа тим часом ніби все когось шукала, і перші дні, коли «Марджорі В» відпливла в море, тварина частенько нишпорила по всіх корабельних закапелках. Та, вивчивши обличчя всіх, хто був на кораблі, і обстеживши кожен корабельний закамарок, вона геть збайдужіла до всього, що діялося довкола. Лише росіянин ненадовго викликав у неї інтерес, — коли приносив їжу. В інших випадках вона просто була незворушна. На кораблі мавпи ніколи не бачили збудженою, ані сам Павлович, ні будь-хто з екіпажу. Не було й знаку хижої вдачі, яка так бурхливо виявилася у сутичці з матросами.