Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 33)

Не минуло й хвилини після того, як Шнайдер накинувся на Джййн Клейтон і вирвав револьвер з її рук, коли позад них у дверях став високий напівголий білошкірець.

Він тихо ковзнув по каюті, і Шнайдер раптом відчув на своєму горлі чиїсь м’язисті пальці. Шнайдер повернув голову, щоб побачити, хто ж на нього напав, і очі його округлились, угледівши мавполюда.

Тарзанові пальці безжально стискали Шнайдерові горло. Зрадник силувався щось кричати, про щось благати, але жоден звук так і не вихопився з його вуст.

Джейн Клейтон схопила свого чоловіка за руки й. спробувала відчепити їх від горлянки вмирущого, але Тарзан лише заперечливо похитав головою.

— Більш ніколи, — мовив він тихо, — я не даруватиму негідникам життя. Через це я лиш страждаю, і ти страждаєш через мою доброту. Надалі ми можемо бути певні за цього негідника — він більш ніколи не вчинить нічого лихого ні нам, ні комусь іншому. — І різким порухом зігнув шию нещасному, аж поки пролунав сухий тріск і тіло жертви, пряме й нерухоме, витяглось, затиснуте руками мавполюда. З огидою Тарзан відштовхнув труп набік. Разом із Джейн і жінкою з племені мосула він пішов на палубу.

А тут битва вже й, закінчилась. Лишилися живі Шмідт, Момулла та ще двоє, бо знайшли притулок у носовому кубрику. Всі інші загинули жахливою заслуженою смертю під іклами Тарзанових звірів. Уранці сонце освітило сумну картину на нещасливій «Каурі». Але цього разу кров, що забарвила цю білу обшивку, була аж ніяк не безневинною.

Тарзан випхнув наперед тих, хто встиг заховатися в носовому кубрику, і, без зайвих слів та пояснень, змусив допомагати керувати судном; інакше — нагла смерть!

Зі сходом сонця подув стійкий бриз, і «Каурі» з розгорнутими вітрилами рушила до Острова Джунглів. Через декілька годин Тарзан підібрав там Густа й попрощався з Шітою та Акутовими мавпами, висадивши їх на берег, щоб зв’ірі жили своїм природним диким життям, яке вони так любили. За мить мавпи й пантера зникли у прохолодних хащах рідних джунглів.

Навряд чи вони знали про те, що Тарзан мав їх полишити. Можливо, лише більш розвинутий Акут здогадувався про це. Він єдиний із звірів залишився на березі й дивився, як човен відпливає до шхуни, забираючи геть його повелителя. Доки Джейн і Тарзан могли вдивлятись у далечінь, вони бачили самотню постать антропоїда, який нерухомо стояв на, збитому прибоєм піску Острова Джунглів.

Минуло три дні, й «Каурі» зустріла на своєму шляху військовий корабель «Шорвотер», через рацію якого лорд Грейсток зв’язався з Лондоном. Таким чином він дізнався про те, що сповнило його серце й серце леді Грейсток радістю й теплом: маленький Джек перебував у безпеці в міському помешканні лорда Грейстока.

Лише коли вони добулися до Лондона, їм пощастило дізнатись докладніше про низку подій, внаслідок яких дитина збереглась неушкодженою. З’ясувалося, що Роков, боячись забрати дитину на борт «Кінкеда» вдень, заховав її в потаємному місці, де переховували безіменних дітей, а забрати хлопчика на пароплав надіявся, коли стемніє. Його спільник і перший помічник Павлович, згідно з наукою, яку він пізнав від свого підступного шефа, не втримався від спокуси зрадити й нажитись. Цим завжди вирізнявся і його начальник. Отож, спонукуваний думкою про величезну винагороду, яку б він міг одержати, повернувши дитину, Павлович розкрив таємницю родинного походження хлопчика жінці, котра утримувала там сирітський притулок. З її допомогою він підмінив хлопчика іншою дитиною, добре знаючи, що Роков ніяким чином не здогадається про обман.

Жінка пообіцяла доглянути дитину, доки Павлович повернеться до Англії. Але вона своєю чергою спокусилась на золото й не втерпіла, виказала правду. Таким чином почались переговори з довіреними людьми лорда Грейстока щодо повернення дитини.

Есмеральда, стара негритянка-служниця, свою поїздку на час відпустки до Америки саме тоді, коли викрадено малого Джека, витлумачила як втручання злої долі. Вона повернулась до Англії і посвідчила особу Джека. Винагорода була виплачена, й, через десять днів після викрадення, майбутнього лорда Грейстока живого-здорового повернуто до батьківського дому.

Таким чином, останній і найбільший з усіх злочинів? Ніколая Рокова не лише не здійснився через зраду, якої:, той навчив свого єдиного друга, а й призвів до смерті самого архінегідника. Загибель Рокова принесла спокій лордові і леді Грейстокам, чого ніколи не можна було і сподіватись, доки в тілі й свідомості ницого росіянина, хтої вигадував проти них все нові підступи, залишалась хоч іскра життя.

Роков був мертвий, а оскільки доля Павловича була невідома, подружжя мало повне право вважати, що й помічник загинув серед жахливих джунглів. Там його бачили востаннє. Отже, Грейстоки могли сподіватись, що звільнилися від підлості цих двох людей — єдиних ворогів, яких остерігався Тарзан, бо ж ті боягузи мстили не йому самому, а завдавали підступних ударів його рідним.

Нарешті щаслива родина вся зібралася в домі Грейстоків. Це і сталося того дня, коли лорд Грейсток та його дружина зійшли з борту «Шорвотера» на землю Англії. Разом з ними були Мугамбі й жінка з племені мосула, яку вождь знайшов на дні каное того вечора на березі маленької притоки Угамбі. Негритянка побажала залишитись зі своїм новим паном і господарем, а не повертатись до того старого, від якого тоді втекла.

Тарзан запропонував обом поселитись у його широких, володіннях в Африці, у землях Вазирі. Незабаром вони й помандрували туди.

Можливо, ми ще зустрінемось з ними серед первісної краси похмурих джунглів і широких рівнин, що їх так любить Тарзан із племені великих мавп.

Хто знає?

ТАРЗАНІВ СИН

1

Великий човен з «Марджорі В» поволі зносило вниз океанським відпливом і течією повноводої Угамбі. Його залога втішалася неробством, пригадуючи собі каторжно важкий шлях угору річкою. Миль за три нижче стояла сама «Марджорі В», готова відплисти, щойно вони перейдуть на борт корабля й підіймуть на нього човна, закріпивши на шлюпбалках. Та ось несподівано (вони знічев’я балакали чи куняли) їхню увагу привернула метушня на північному березі річки. Там, вигукуючи щось хрипким фальцетом і вимахуючи кістлявими руками, стояла якась дивна проява.

— Це що, в дідька? — випростався один із залоги.

— Білий! — пробурмотів помічник капітана і додав: — Хлопці, на весла! Треба трохи налягти, й побачимо, чого він хоче.

Коли човен підплив до берега, його залога побачила змарнілу істоту, зарослу білявими пасмами ріденького волосся, геть скуйовджену. Вихудле, мов скіпка, тіло прикривала лише пов’язка на стегнах. Сльози котилися по запалих, подзьобаних щоках. Чоловік забелькотів до них щось незрозумілою чужою мовою.

— Росіянин, — озвався помічник капітана, повагавшись. — Тямиш по-англійському? — звернувся до чоловіка.

Той трохи тямив. Перекручуючи й ламаючи слова мови, якою не користувався вже багато років, він заходився благати матросів, щоб забрали його з собою геть із цього триклятого краю. Уже аж на борту «Мерджорі В» чужинець розповів своїм рятівникам нещасливу історію своїх поневірянь, знегод і мук, яких він зазнав за останні десять років. Одначе не розповів їм, яким чином опинився в Африці, навівши матросів на думку, що деякі обставини власного життя не втрималися в його пам’яті, витіснені тяжкими злигоднями, що скалічили його фізично й психічно. Він не назвав їм свого справжнього імені, тож вони з ним зазнайомилися просто як з Міхаїлом Сабровим, попри те, що не було жодної схожості поміж цією жалюгідною руїною й колишнім здорованем, безсовісним Алєксєєм Павловичем.

Минуло десять років, відколи росіянин уник долі свого приятеля, триклятущого Рокова, хоч не раз за ці десяток років Алєксєй Павлович кляв долю, що послала Ніколаю Рокову смерть, позбавивши того страждань. Бо його самого спіткали страхіття існування, значно гіршого за смерть, що вперто уникала зустрічі з ним, Алєксєєм Павловичем.

Побачивши, як Тарзанові звірі та їхній дикий володар дісталися на палубу «Кінкеда», Павлович подався в джунглі й з остраху, що Тарзан наздожене його й скарає, зашився якнайглибше в нетрі, — щоб урешті вскочити в лабети одного з племен дикунів-людожерів, які зазнали на собі всіх утисків і знущань Рокова. Лише якась дивна примха вождя племені врятувала Павловича від смерті, задля того тільки, щоб усе його дальше життя сповнилося самих страждань і жахів. Десять років він був сільським посміховиськом, його били навіть жінки й діти, обкидали камінням, кололи, різали й принижували воїни. Він був жертвою численних безнастанних нападів пропасниці найлиховісніших різновидів. Але не помер. Віспа лишила на його обличчі сліди своїх жахливих пазурів, украй бридкі тавра хвороби. Від цього та від знущань усього племені вираз обличчя Алєксєя Павловича так змінився, що й рідна мати не впізнала б синового виду в жалюгідній масці, яку він тепер носив. Кілька ріденьких жовто-білих пасемець лишилися на його голові з колись густого чорнявого чуба. Його руки й ноги зігнулися й тремтіли, спина згорбилася, він ледве пересувався. Зубів зовсім не було — повибивали дикі хазяї. Навіть сама його свідомість була ніби гірким посміхом з минулого.

Його взяли на «Марджорі В», заходились підгодовувати й доглядати. Він трохи вичуняв, але ніколи вже не став таким, як був колись Алєксєй. З нього став обшарпаний упосліджений покидьок, що тільки й чекав смерті. У свої тридцять Павлович виглядав на всі вісімдесят. Незбагненна природа від нього схотіла більшої заплати, ніж від його зверхника Рокова.