Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 35)

Мавпа здебільшого сиділа на носі корабля, вдивляючись у далекий обрій, наче достеменно знала, — й мала на те поважні підстави! — що корабель прийде в якийсь порт, де будуть інші людські істоти, яких вона знов заходиться прискіпливо вивчати. В усякому разі, Аякс, як назвали мавпу за одностайною згодою команди, був визнаний найпоказнішою і найрозумнішою мавпою з усіх будь-коли бачених на борту «Марджорі В». Але розум був не єдиною прикметою цієї незвичайної тварини. Дивовижні, як на мавпу, були і фізичні її властивості, незважаючи на видимо поважний вік.

І ось коли «Марджорі В» нарешті прибула до Англії, офіцери і вчені, що були на судні, розчулені нещасною долею людини, яку вони врятували в джунглях, скинулися грішми й запропонували всю зібрану суму Саброву та його Прудконогому Аяксові.

В порту і протягом усієї мандрівки Лондоном росіянин мав удосталь клопотів з Аяксом. Мавпа неодмінно хотіла роздивитися, обстежити кожне з тисяч облич, які траплялися їй дорогою, в смерть лякаючи бідолашних людей, але врешті, ніби збагнувши марність спроб знайти того, кого шукала, вона знов до всього збайдужіла, лише вряди-годи виявляючи інтерес до людського обличчя, яке з’являлося поблизу.

В Лондоні Павлович із своїм трофеєм вирушив просто до одного з відомих дресирувальників. Той був дуже вражений, побачивши Аякса, і згодився дресирувати його, з умовою, що левову частку прибутків за демонстрацію тварини він забиратиме собі, зате утримуватиме і мавпу, і її власника.

Отак Аякс прибув до Лондона, і так створилася. остання ланка в ланцюгу дивних обставин, що змінили долі багатьох людей.

2

Пан Гарольд Моор був статечний молодик із жовчним виразом обличчя. Він дуже поважав і себе, і свою працю — пан Гарольд був за вчителя навчання Малому синові британського аристократа. Він відчував, що його наука не дає тих наслідків, про які мріяли хлопчикові батьки.

Саме цієї миті учитель з’ясовував свою позицію матері свого вихованця.

— Не те, щоб хлопчик був нездібний, — казав вихователь. — Якби це було так, я доклав би усіх своїх сил, щоби подолати його нетямущість. Тут інше: хлопчик винятково кмітливий і розуміє все так добре, що я не можу знайти помилок, перевіряючи домашні завдання. Втім, я помічаю, йому цілком байдуже, що саме ми вчимо. Він просто виконує завдання, як щось таке, чого треба якомога швидше спекатись, і я ручуся, що йому зовсім не в голові навчання, аж доки надійде знову час запам’ятовувати і розповідати. Душа хлопцева прагне подвигів, пригод і перемог, він просто поглинає все, що трапиться прочитати про звірів або про життя й побут дикунів. Але історіями з життя тварин він захоплюється понад усе. І ще: може годинами сидіти, розмірковуючи над твором якогось дослідника Африки, а двічі я заставав його за тим, що він поночі в ліжку читав книжку Карла Гагенбека про людину й звірів.

Мати хлопчикова нервово притупнула ногою по килимку перед каміном.

— Сподіваюся, ви припинили це? — озвалася вона.

Пан Моор трохи знітився.

— Я… гкм… хотів забрати в нього книжку, — сказав він, і легкий рум’янець виступив на його недужому обличчі, — але… кгм… ваш син занадто дужий, як на свій молодий вік.

— Він не віддав вам її? — спитала мати.

— Не віддав, — зізнався вчитель. — Він чудово викрутився. Заявив, що, мовляв, зараз він горила, а я шимпанзе, який хоче забрати в нього їжу. І загарчав на мене так, як мені й не снилося ніколи, підняв мене над головою, пожбурив на своє ліжко, а потім розіграв пантоміму: як він замордовує мене, стає на моє безживне тіло й вигукує страхітливий поклик — звитяжний поклик мавпича, як він казав… Потім хлопець відніс мене до дверей, викинув геть у вітальню і замкнувся.

Кілька хвилин панувала цілковита мовчанка. Врешті хлопчикова мати порушила тишу.

— Пане Мооре, — сказала вона, — ви повинні зробити все, щоб викоренити це в Джека, бо він…

Вона не доказала. Голосне «Ву-уп!» від вікна ніби підкинуло з місця їх обох. Кімната містилася на третьому поверсі будинку, і навпроти вікна, у яке тепер втупилися їхні очі, росло велике дерево, одна гілка якого звисала за кілька метрів від підвіконня. На цій гілці вони обоє вгледіли того, про кого щойно розмовляли, — високого, міцного хлопця, що спритно балансував на гілці, яка гнулася під ним. Він скрикнув радісно, помітивши злякані обличчя співрозмовників.

Мати і вчитель разом кинулися до вікна, та не добігли й до середини кімнати, як хлопець уже легенько скочив з гілки і став у кімнаті поруч них.

— Дикун із Борнео оце вперше потрапив до міста, — заспівав він, витанцьовуючи щось немов бойовий танок довкола переляканої матері і спантеличеного вчителя, а наприкінці обняв матір і поцілував її в обидві щоки.

— Ох, мамо! — вигукував він. — Яку чудову, розумну мавпу показували в одній концертній залі! Віллі Грімсбі бачив її вчора ввечері. Він каже, що мавпа вміє геть усе робити, хіба що не розмовляє. Вона їздить на велосипеді, їсть із ножем і виделкою, рахує до десяти, і ще всілякі штуки. Ох, мамо, можна, я піду її побачу? Будь ласка, мамо, прошу, дозволь мені!

Мати схвильовано погладила його по щоці й заперечливо похитала головою.

— Ні, Джеку, не можна, — сказала вона, — ти знаєш, я не прихильниця таких видовищ.

— Я не знаю, чому не можна, мамо, — відказав син. — Усі наші хлопці ходять, і в зоопарк теж, а ти ніколи нікуди мене не пускаєш. Люди думатимуть, що я чи якесь дівчисько, чи якийсь мазунчик. О, тато! — вигукнув він, бо двері саме відчинилися, і до кімнати зайшов високий сіроокий чоловік. — Тату, можна, я піду?

— Куди, сину? — спитав чоловік.

— Він хоче піти в концертну залу і подивитися дресировану мавпу, — відповіла мати, застережливо поглянувши на чоловіка.

— Яку, Аякса? — спитав той.

Хлопець кивнув головою.

— Ну, я не думаю, що тебе слід сварити за це, сину! — сказав батько. — Я й сам би на нього подивився, на Аякса. Кажуть, він чудовий і як на мавпу свого виду незвичайно великий. Джейн, ходімо всі, що ти на це скажеш? — і він повернувся до дружини.

Але вона лише похитала головою, хоч і не так рішуче, як раніш, і сказала панові Моору, що перерву в ранкових заняттях сина можна вважати закінченою. Коли вчитель із учнем пішли, вона повернулася до чоловіка і сказала:

— Треба щось робити, Джоне, аби відтягти увагу Джека від усього, що вабить його до дикого життя. А цю любов він, я боюсь, перейняв від тебе. Ти знаєш з власного досвіду, який могутній і непідвладний часові поклик первісності. Ти знаєш, як часто тобі доводиться поборювати в собі це начало, щоб запанувати над собою, щоб опертися мало не божевільному потягові, який раз у раз поймає тебе, — повернутися до того життя в джунглях, яким ти жив стільки років. І водночас ти знаєш краще за будь-кого, яка страшна доля спіткає Джека, якщо шлях у дикі джунглі стане для нього принадним і легким.

— Навряд чи є якась небезпека в тому, що він успадкував від мене смак до життя в джунглях, — відповів чоловік, — хоч я не думаю, що такий смак може передаватися від батька до сина по спадковості. Інколи мені здається, що в своїй турботі про його майбутнє ти надто береш до серця все, з тим майбутнім пов’язане, і дещо перебираєш міру в своїх заборонах. Що він любить тварин, — що хоче, приміром, побачити цю вчену мавпу, — це бажання нормального, здорового хлопця його. віку. Немає ніяких ознак того, що йому забагнеться колись одружитися з мавпою лише тому, що тепер хочеться побачити Аякса. Усе це он як далеко від того, аби ти мала підстави кричати: «Ганьба!».

І Джон Клейтон, лорд Грейсток, поклав руку на плече своїй дружині, приязно всміхаючись до неї з височини свого зросту, а тоді нахилився і поцілував її. Потім він сказав серйознішим тоном:

— Ти ніколи не розповідала Джекові про моє колишнє життя й мені не дозволяла, і, я гадаю, тут ти припустилась помилки. Якби я міг йому розповісти про пригоди Тарзана з роду великих мавп, то, мабуть, він би позбувся більшості романтичних і райдужних уявлень про життя в джунглях, яке він, певна річ, собі вигадав, — яке воно насправді, він і не здогадується. І тепер, коли джунглі так ваблять його, хлопець не має жодного дороговказа, крім своїх хибних уявлень.

Та леді Грейсток лише похитала головою, як і сотні разів перед тим, коли їм доводилося розмовляти на цю тему.

— Ні, Джоне, — твердо відповіла вона, — я ніколи, не погоджуся на те, щоб у Джековій свідомості з’явилася бодай тінь думки про дике життя, від якого ми обоє прагнемо його вберегти.

Увечері, перше ніж вони знов повернулись до цієї теми, її порушив сам Джек. Він згорнувся клубочком у великому кріслі й читав, а потім несподівано підвів погляд і звернувся до батька:

— Чому, — спитав він, відразу переходячи до суті справи, — я не можу піти й побачити Аякса?

— Тому що мама не дозволяє! — відповів батько.

— А ти?

— Це не запитання, — ухилився лорд Грейсток. — Достатньо того, що думає твоя мати.

— Я піду подивлюся на нього! — заявив хлопець, поміркувавши кілька секунд. — Я нічим не гірший за Віллі Грімсбі чи будь-кого з хлопців, які вже його бачили. Їм нічого не сталося від цього і мені не станеться. Я можу піти, нічого вам не кажучи, але я не хочу. Тож я тепер заздалегідь кажу вам, що я піду подивитися на Аякса.