Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 67)
— Чи я маю сказати «шість»? — незворушно перепитав Його Світлість. — Що, може містер Боулі зробить мені таку честь і складе нам компанію?
О’Гара посерйознішав.
— Ні, не зробить! Він задовольнився тим, що доручив цю справу мені, а сам повернувся до Літлдіна.
— Шкода, — уклонився Його Світлість і повернувся до мілорда, який, обійнявши Діану, пильно дивився на нього.
— Я бачу, як усе склалося. Вітаю вас, Джоне. Не можу стримати жалю, що не заколов вас тоді на дорозі. Дозвольте зауважити, що ви досить вправно б’єтеся.
Мілорд неохоче вклонився.
— Звичайно, — спокійно вів далі Його Світлість, — ви так само шкодуєте, що не позбулися мене. Співчуваю. Але хоч би як ви мене зневажали, з якою б огидою і ненавистю не ставилися до мене, не слід це демонструвати, якщо не хочете, щоби про нас пішли чутки, та й про міс Діану не забуваймо. Терпіти не можу отаких нікчемних трагедій. Тож, сподіваюся, ви залишитеся тут на ніч як мої гості... Ендрю, будь ласкавий: накажи підготувати окремі спочивальні... Потім можете ніколи навіть не підходити до мене... сподіваюся, так воно й буде.
Мілорд не стримав посмішки.
— Дякую Вашій Світлості за гостинність, яку, на жаль, — він зиркнув на зморене обличчя Діани, — мушу таки прийняти. А щодо всього іншого — згода. Я так само терпіти не можу нікчемних трагедій.
Діана засміялася.
— Ви всі такі манірні! — сказала вона. —
— Тоді я проведу вас, — швидко сказав Джек і подав їй руку.
Вона зупинилася біля Його Світлості і повернулася до нього.
Трейсі низенько вклонився.
— На добраніч! Містер Карстерз здогадається, які покої я підготував для вас. Там чекає й служниця.
— Дякую, — сухо відповіла. — Я спробую забути про події цього дня, Ваша Світлосте. Бачу, ваша правда: ми не можемо показати світові нашу ворожнечу, інакше буде поголос. І скажу по щирості: мені буде не важко пробачити вам сьогоднішні кривди, бо вони привели до мене Джека. Якби я не потрапила в такі скрутні обставини, то ніколи більше його й не побачила б.
— Це правда, — уклонився Його Світлість, — усе обернулось на добре!
— Я б не сказала, що все, — відповіла вона й вийшла.
На мить у кімнаті запала тиша. Ніхто не знав, що сказати. І, як завжди, виручив саме Трейсі, порушивши незручну паузу.
— Пропоную перейти до їдальні, — закликав він. — Припускаю, нам доведеться зачекати, поки надійде Його Вельможність. О’Гаро, після вас!
— Одну секунду, — відповів Майлз. — Джекова кобила десь у повітці. Я пообіцяв, що припильную її.
— Ендрю! — покликав Його Світлість. — Коли ти скінчиш розпорядження щодо вечері, дай вказівку щодо Карстерзової кобили!
З-за дверей прозвучало слово згоди, і відразу той самий голос лорда Ендрю прокричав наказ комусь такому, хто точно був від нього далеко.
Загалом, вечеря відбулася цілком мирно. Його Світлість ґречно усміхався, Ендрю був галасливий і кумедний, О’Гара підтримував розмову. Річард переважно мовчав, але мілорд, уже безумно щасливий, невдовзі розворушив його і втягнув у бесіду, випитуючи всі новини за останні шість років.
О’Гара кілька разів ледве стримувався, щоб не розреготатися від власних думок. Ситуація склалася просто-таки анекдотична. От ці двоє — то вони запекло билися, а то вже сидять вкупі й любенько вечеряють. Ну як тут не дивуватись? А він же, було, навіть встиг подумати, що мілорд схильний до трагічної розв’язки і не захоче більше ні на мить лишатися в герцога.
Аж опівночі всі порозходилися спати, тільки двоє братів зосталися віч-на-віч. Тепер в їдальні стало дуже тихо, і на столі ще лишалися неприбрані залишки вечері. Мілорд постукував довгою ложкою для пуншу, знічев’я збовтуючи золоті краплі на дні чаші. Свічка освічувала його лице, і Річард, стоячи навпроти в тіні, міг добре його роздивитися. Йому здавалося, що не може налюбуватися братом. Вивчав кожну рису рідного обличчя і спостерігав за кожним рухом тонкої руки. Він помітив, що Джон трохи змінився, але не міг збагнути, як саме. Майже не постарів і був таким самим веселуном Джеком, як і в давні дні, але щось таки в ньому змінилося; О’Гара, зрештою, теж зауважив якусь ледь помітну скритність і стриманість.
Мілорд порушив незручну мовчанку. Відчувши, як на нього пильно дивляться, він жартівливо засміявся.
— Чорт забирай, Діку, а що це ми з тобою завстидалися, як ті школярі!
Але Річард не всміхнувся, і брат підійшов до нього.
— Нам обом не треба нічого з’ясовувати між собою, Діку. На чорта воно. Зрештою, ми ж завжди виручали один одного!
Він поклав руку братові на плече, Річард озирнувся до нього.
— Тільки що ж ти маєш
— Знаю. Повір мені, Діку, я добре розумію, що ти відчуваєш. Але, прошу, забудь! Що було, те загуло.
Знову довга мовчанка. Лорд Джон забрав руку та й сів кінець столу, усміхаючись до Річарда.
— Я зовсім забув, що ти вже поважний татусь! Син?
— Так... Джон... на твою честь.
— Ого, це справді дуже мені лестить. Боже, хто б міг подумати: у тебе хлопчик, рідна кров! — Він розсміявся, крутячи лорнет.
Нарешті Річард усміхнувся.
— Хто б міг подумати: ти дядько! — і раптом усю нестерпну напруженість як рукою зняло.
Наступного ранку Річард повернувся до Вінчема, а Діана, Джек і О’Гара поїхали назад до Сассексу. Джек додому ще не повертався. Він наполягав на тому, що спочатку має обвінчатися, і тоді вже повернеться додому зі своєю графинею. Але дав кілька вказівок братові, як підготувати дім. Наостанок просив Річарда також розшукати одного міського купця на прізвище Фадбі, забрати від нього секретаря, Чілтера, і відіслати його у Вінчем. Усе це він вигукував уже з вікна карети.
Річард підвів Дженні, на якій мав їхати додому, аж до дверцят, і пробував впиратися:
— Але якого чорта, що маю я робити з тим секретарем?
— Віддай його служити Варбуртону, — легковажно порадив Джек. — Я знаю, що йому треба помічника... завжди треба було!
— Але, може, він не захоче приїхати...
— Роби, як я тобі кажу! — розсміявся брат. — Чекатиму зустрічі з ним у Вінчемі! Au revoir! — Він сховався за віконечком, карета загуркотіла по дорозі.
Розділ XXIX
Леді О’Гара тріумфує
Цілу ніч леді О’Гара неспокійно прокрутилася в ліжку, здригалася від кожного звуку і вслухалася, як повільно повзуть стрілки годинника, тож на ранок була ще втомленіша, ніж доти, і ще тривожніша.
Уночі вона уявляла всілякі жахіття, що могли трапитися з її чоловіком, і хоч з настанням дня жахи ночі поволі тануть, та все ж чимало їх залишилося, тож і ранок жінка провела в тривозі, все металася між вікном та воротами.
Не менше турбувався і Джим Солтер. Вночі він повернувся з Фіттерінґа, і ні його пана, ні сера Майлза дома не було, тільки перелякана й розгублена леді О’Гара, а весь будинок на ногах. Ніхто, а найменше бідолашна Моллі, не знав, куди подалися ті двоє. Тільки й могла сказати, що вчора вона з чоловіком застала в домі переполох і містера Боулі в юрбі наляканих слуг. Її чоловік пробрався до нього, і той на вухо оповів якусь історію. Отоді вже й О’Гара розхвилювався, поспіхом завів її в дім, сказав, що Джек поїхав доганяти Диявола, бо той викрав Діану. Сам О’Гара має вирушити Джекові на підмогу. Вже через десять хвилин її чоловік поскакав чвалом зі шпагою при боці та пістолетами при сідлі. Бідна леді благально скрикнула йому услід, але тут-таки й пожалкувала про це і сподівалася, що до О’Гари не долетів її голос.
Солтер прибув через півгодини, і легше уявити, ніж описати, як він почувався, коли довідався, що його улюблений пан поїхав битися. Він прагнув негайно вирушити за ним, але її вельможність леді категорично заборонила, досить, мовляв, і сера Майлза, щоб урятувати Джека, а от вона не може лишатися без жодного оборонця. В домі, крім самого Солтера, було ще п’ятеро сильних чоловіків, та він був надто поштивий, щоб зауважувати це для леді, зрештою, хазяїн не залишив йому жодних вказівок, тож він капітулював.
А на другий день він став для неї розрадником, та ще й дуже кепським, бо коли міледі песимістично припустила, що і Карстерз,
О четвертій по обіді вони обоє сиділи у вітальні й тривожно визирали на дорогу.
— Ох, то вже так пізно! — схвильовано зауважила Моллі.
— Так, міледі.
— Якби все було добре, то вони б уже повернулись, правда?
— Так, міледі.
Леді О’Гара тупнула ногою.
— Не кажи «так»! — закричала вона.
Джим був приголомшений.
— Вибачте, м’леді?
— Ти не повинен казати «так»! А може, вони поїхали довшим шляхом. Може, стомилися! Може, Дженні стала кульгати... Нічого не сталося!
— Так, м’... тобто я хтів сказати: Ваша Вельможність! — поспішно виправився Джим.
— Я не здивуюся, якщо з ними зовсім нічого такого й не сталося!
Він понуро кивнув, та, на щастя, леді цього не помітила і вела далі, уже радісно:
— Бо ж мій чоловік частенько казав, що з містера Карстерза чудовий фехтувальник, і...