Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 66)
— Люди добрі! — вигукнув мілорд. — Звідки вони всі тут
— Точно не знаю, — розсміялася Діана. — Сер Майлз прибув оце кілька хвилин тому, а той другий джентльмен прибув з містером Карстерзом.
— Так, я пам’ятаю його... Це ж Ендрю, еге, Діку? Чорт забирай! Як він виріс! Але за що вони там чубляться? Майлзе! Майлзе, та послухай же!
О’Гара рвучко розвернувся.
— Ого! А ти, бачу, встав. — І підійшов до Джека. — А тепер сідай!
— Раз ти так наполягаєш, то сяду. Ти як тут опинився?
О’Гара нахилився, щоби поправити подушку під пораненим плечем товариша, а тоді, схилившись на спинку, весело на нього подивився.
— Слово честі: приїхав верхи!
— Але як ти дізнався? Де...
— Це через того юного негідника Девіда, — сказав він. — Моллі досадувала й бурчала цілу дорогу до Фрезерів, що от, мов, дитина буде недоглянута, та ще те, та оне, ну то ми й пробули в гостях якусь там годину, а тут вона як схопиться — дома, каже, щось сталося. І ти вже ніяк її не вгамуєш отаку. Що ж мав робити? То й вирядились назад. Вернулися якраз, коли Боулі мав вирушати. Він розказав нам цілу ту історію, а я ж собі маю свого Синього Пітера, осідлав його вмить і погнав за тобою. Але я завертав трохи не туди, та й кінь той не такий уже шустрий, ото я й прибув аж тепер.
— Та ти приїхав не набагато пізніше за мене, — сказав Джек. — А я ще добрячі півгодини згаяв надворі, шукаючи діру в огорожі для Дженні. Вона зараз у повітці, аж там, у далекому кутку двору, я накрив її своїм плащем. Ох, вона теж добряче втомилася.
— Я про неї подбаю, — пообіцяв О’Гара.
До кімнати зайшов Ендрю, незграбно вклонився мілордові і мало не заїкався. Карстерз простягнув руку;
— Боже, Енді! Я ледве впізнав тебе!
На мить завагавшись, Ендрю засміявся й потиснув простягнуту руку. Але мілорд не міг не помітити цього, хоч і короткого, вагання.
— Я... перепрошую. Зовсім забув, — промовив сухо.
Ендрю сів біля нього, почервонівши по самі вуха.
— Ай, дурниці, Джеку! Я просто дурний незграба і нічого такого не мав на увазі!
Річард, зробивши крок уперед, став якраз серед свічок;
— Буду вам усім дуже вдячний, якщо ви всі послухаєте мене одну хвилинку, — оголосив він.
Лорд Джон виступив уперед.
— Дік! — викрикнув застережливо і кинувся б до нього, але рука О’Гари схопила його за плечі й відтягнула назад.
— Ану схаменися, — проричав Майлз. — Дай йому сказати!
— Притримай язика, О’Гара! Діку, один момент! Я хочу з тобою поговорити!
Річард на нього навіть не глянув.
— Я хочу розповісти вам дещо, що треба було розповісти... ще сім років тому...
— Я тобі забороняю, раз і назавжди! — втрутився мілорд, вириваючись із ручищ О’Гари.
Майлз нахилився над ним.
— Диви, мій хлопчику: якщо не триматимеш язика за зубами, то я тобі його знайду чим припнути, та й по всьому!
Мілорд щось буркнув.
Діана ніжно поклала руку йому на долоню.
— Будь ласка, Джоне! Будь ласка, заспокойся! Чому б не дати містерові Карстерзу щось своє сказати?
— Ти не знаєш, що він наробить! — аж сичав Джек.
— Насправді, тут і міс Боулі, і сер Майлз, і Ендрю так само нічогісінько не знають, — протягнув герцог. — То, може, я розкажу цю історію, Річарде?
— Дякую, не треба мені ваших послуг, — відповів холодно. — Але тебе, Джоне, попрошу заспокоїтися.
— Не заспокоюся! Ти не...
— А доведеться, — і О’Гара безжально затулив йому рот рукою. — Починай, Карстерзе!
— Заради міс Боулі почну з того, що сім років тому я зі своїм братом пішов на вечірку, де грали в карти. Я змахлював. Він узяв провину на себе. І відтоді цей тягар лежить на ньому, бо я виявився великим боягузом, аби зізнатися. От і все, що мав сказати.
— То он чого ви хотіли бачити мене в п’ятницю? — відрубав О’Гара.
Річард безмовно кивнув.
— Так, я хотів усім про це розповісти.
— Хм! Радий, що ви бодай тепер нарешті вирішили зіграти по-чоловічому!
Люто лаючись, Джек випручався й розвернувся до свого друга.
— Ти забагато береш на себе, О’Гаро!
І, похитуючись, підвівся і непевним кроком підійшов до Річарда, став біля нього.
— Дік багато вам розповів, але не все. Ніхто з вас не знає причин, чому ми так вчинили. Але ви добре його знаєте, щоб розуміти: то мусили бути дуже вагомі причини, якщо він дозволив мені взяти на себе його провину. Якщо хтось хоче щось сказати з цього приводу, то хай краще говорить це мені... тут і зараз! — його очі зловісно блищали, коли він це говорив, обводячи поглядом усе товариство. Його погляд спинився на незворушному О’Гарі. Потім він розвернувся і простягнув руку братові з тим характерним для нього задумливим усміхом.
— І ти ще можеш зі мною говорити? — пробурмотів Річард, опустивши очі.
— Та, їй-богу, Діку, не будь такий смішний! — І схопив брата за неслухняну руку. — Ти зробив би те саме для мене!
Ендрю проштовхнувся вперед.
— Ну, я от не розумію, нащо це зводити тут старі рахунки! Діло було давно, яка тепер кому різниця? Забули — й кінці в воду. Ось вам моя рука, Діку! Боже! Не можу ж я повернутися спиною до того, за чиї гроші жив усі ці роки! — Він нестримно зареготав і потис Річардові руку.
Мілордові очі благально спинилися на О’Гарі. Ірландець нехотя ступив уперед.
— Було б справедливо сказати вам, Річарде, що я зовсім не згоден з Ендрю. Однак і те правда, що тепер я набагато кращої про вас думки, аніж... сім років тому.
Річард напружено дивився на нього.
— То ви й не вірили, що він винний?
О’Гара розреготався.
— Навряд чи!
— І знали, що то я?
— Та, певно, мав собі якісь підозри.
— Я хотів... О, як би я хотів, аби ви їх тоді озвучили!
О’Гара підняв брови, і навколо ненадовго запала тиша; порушив її сам Ендовер, виступивши вперед так, як умів лише він. Герцог оглянув товариство, зупиняючись оком на кожному.
— Один, два, три... чотири, п’ять... — рахував він. — Ендрю, скажи, щоб накрили на п’ятьох у їдальні.
— А ти не залишишся? — здивовано спитав його брат.
— Я вже повечеряв, — з холодним спокоєм відповів Трейсі.
Якусь мить О’Гара мовчав, а потім розсміявся. Усі запитально подивилися на нього.
— Христом Богом присягаюся! — пирхав він. — Ну здуріти можна, хто ще де бачив отакого потішного злочинця! «Накрийте на п’ятьох!» От, а бодай йому!