Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 65)
— Я його брат, — коротко відповів Річард.
Її очі здивовано округлилися.
— Його
— Містера... кого? — спитав Річард.
— Kappa. Це ж, певно, не його прізвище, так? Я чула, як герцог називав його Карстерзом і... мілордом.
— Він уже граф Вінчем, — відповів Річард, простягнувши руку, щоб узяти в Ендрю глечик з водою.
— Божечку! — Діані забило дух. — Але ж він казав, що розбійник!
— І це правда, мадам.
— Правда? Але це якось безглуздо... і так на нього схоже!
Вона змочила хустку у воді й приклала мілордові до чола.
— Він ніяк не приходить до тями, — промовила стривожено. — А ви певні, що це не...
— Цілком. Він скоро отямиться. Ви казали, він їхав здалеку?
— Він точно їхав здалеку, сер... Як би я хотіла, щоб він не був такий блідий... він гостював у домі О’Гари у Молтбі.
— Що? В О’Гари?
— Так, і мав уже їхати звідти... А його рана ще не загоїлася! — і знову поцілувала безсилу руку.
Біля вікна Його Світлість, уже рівно дихаючи, дивився на Ендрю крізь лорнет.
— Чи можу я дізнатися, а тебе що привело сюди? — спитав солодкавим голосом. — І чого це ти прихопив святого-праведного Річарда?
— Я приїхав сюди, бо так собі захотів. Я й не сподівався тебе тут побачити. Слово честі, от не сподівався!
— А де я ж мав бути, по-твоєму?
— А по-моєму, мені байдуже, братику. Я ж не на службі в тебе.
— Річард тут чого?
— Оце допит! Він тут, бо підвозив мене, якраз теж їхав до Вінчема. Ще питання?
— Це було б без толку, — знизав плечима Трейсі. — То я вбив того юного дурника?
Ендрю з огидою глянув на брата.
— Ні, не вбив. На щастя, ти його лише трохи зачепив.
— Дорогий мій, звідки така незбагненна приязнь до Карстерза?
Ендрю крутнувся на п’ятках, кинувши через плече:
— Може, він і махляр, та він з біса чудовий хлопець. Слово честі! Він мало не заколов тебе, коли я ввійшов! — і мугикнув, згадуючи цю блискучу мить.
— Він мало не заколов мене разів десять, — відповів Трейсі, міцніше перев’язуючи собі руку. — Він і б’ється як десяток чортів. Але вже геть вибився з сил.
Герцог пройшов за Ендрю і став дивитися згори вниз на свого непритомного ворога.
Діана з викликом глянула на нього.
— Відійдіть, Ваша Світлосте! Тут вам більше нічого робити!
Він витягнув табакерку і взяв понюшку тютюну.
— То он воно які справи, моя люба. А я й не знав.
— Можна подумати, що якби знали, то поводилися б зі мною інакше?
— Аж ніяк, дитино, — відповів, клацнувши кришкою табакерки. — Просто це для мене невеличкий сюрприз. Здається, йому в усьому таланить. — Він знову був одійшов, аж раптом будинок знову сполошив гучний дзвоник.
Ендрю, наливаючи собі коньяку, спинився з пляшкою в руці.
— Громи небесні! А в нас, здається, вечірка! Хто ж тепер? — Він поставив склянку і вийшов з кімнати, тримаючи пляшку. Почулися здивовані вигуки й голосний сміх, за мить у кімнату вскочив О’Гара, в чоботях зі шпорами, у важкому дорожньому плащі. Швидко обійшовши гурт, він присів на коліно біля мілорда. Перебігся по кожному очима. Потім глянув на Річарда:
— Живий?
Річард кивнув, уникаючи суворого, стривоженого погляду.
О’Гара нахилився над пораненим другом.
— Він поранений?
Відповіла Діана:
— Тільки трішки, сер Майлз, але знов те саме плече. Він зморився після їзди... Містер Карстерз каже, що він знепритомнів од виснаження.
О’Гара дуже лагідно підсунув одну руку під плечі мілорду, а другу — йому під коліна, а тоді підняв і поніс так легко, мовби ніс дитину. Він поклав пораненого на канапу, серед подушок, які вже встигла порозкладати там Діана.
— Тут йому буде зручніше, — сказав, дивлячись на неї. — А ви цілком у безпеці, дівча?
— Цілком... Він з’явивсь саме вчасно... і бився за мене. — Вона по-дитячому витирала очі. — Я... так кохаю його, сер Майлз... А тепер от чую, що він граф! — і зітхнула.
— Ну, дівча, це ж нічо’ не міняє, як я розумію. Надіюсь, ви будете разом щасливі.
Вона дуже довірливо всміхнулася крізь сльози.
О’Гара розвернувся і зустрівся поглядом з Річардом, що стояв трохи віддалік, і позирав на свого брата. Він прямо глянув О’Гарі в очі.
— І що?
— Нічо’, — ущипливо відповів ірландець і підійшов до лорда Ендрю, що саме затято сперечався з братом.
Карстерз повернувся до брата і став мовчки дивитися на нього.
Діана раптом радісно скрикнула.
— Він приходить до тями! Він поворухнув головою! О Джеку, любий, подивися на мене! — вона схилилася над ним, любовно зазираючи в очі.
Повіки мілорда затремтіли і розплющилися. Якусь мить він пильно вдивлявся в неї.
— Що тут... Діана!
Вона обвила його й цілувала в уста. Потім підняла йому голову, щоб зазирнути в сині очі.
Рука мілорда піднялася, і він міцно пригорнув її до себе. Через мить вона вивільнилася і стала збоку. Джекові очі, досі здивовані, зупинилися на братові. Він намагався підвестися, спершись на лікті.
— Чи я сплю?
— Джеку, братику... ні, ні... лежи спокійно!
— Лежати спокійно? — скрикнув мілорд, спустивши ноги долі. — Анітрохи! Мені вже добре, тільки голова трохи крутиться. Звідки ти тут взявся? Це ж ти вибив мою шпагу, правда? Так? Всюди сунеш свого носа, як те щеня! Дай-но мені на хвильку руку!
— Але нащо вам вставати? — благально прозвучав лагідний голос у нього над вухом.
— Щоб обійняти вас, моя люба, — відповів він, і так і зробив.
Тут його погляд натрапив на розпашілий у суперечці гурт біля столу: Ендрю сварився голосно й обурено, Трейсі — холодно-саркастично, О’Гара — розлючено.