Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 68)

— Ваша вельможність забуває, що він поранений.

Що вона хотіла на це відповісти, невідомо, бо в цю ж мить на подвір’ї під колесами карети затріщала жорства. Вона з Солтером одночасно кинулися до дверей і відчинили їх якраз тоді, коли під ґанок під’їхала пишна подорожня карета з гербом Вінчемів та в супроводі лакеїв у чорних із позолотою строях.

Міледі умлівіч майнула по сходах, один із лакеїв саме відчинив дверцята карети, подаючи руку містерові Карстерзу, той легко зіскочив, за ним і О’Гара — цілком здоровісінький.

Моллі кинулася в обійми чоловікові і пригорнулася до нього, не звертаючи уваги на слуг.

Джим Солтер поспішив до мілорда.

— Ви цілий, сер? — спитав сходу.

Карстерз всунув йому в руки капелюха і плаща.

— Та мови нема! Щоправда, «Еверард» ледь не вирядив мене на той світ! — і засміявся, побачивши нажахане обличчя Джима. Тоді розвернувся до Моллі, яка, утішившись, що з чоловіком усе добре, що він живий і здоровий, підійшла до Карстерза, тривожачись, як там його плече.

— О, дорогий Джеку! Майлз каже, що ви знову пошкодили ту саму рану! Ну скажіть, як же так сталося? От переконана, що ніхто з вас, таких ото поважних, не допетрав покликати лікаря, як то годилося б...

— Та годі тобі, серденятко! — урвав її чоловік. — Та ж там хіба тільки маленька подряпинка. Проведи його всередину і дай чогось випити! Оце якраз те, що йому зараз треба!

Моллі надула губи і розсміялася.

За елем Джек розповів про всі свої пригоди до тої миті, коли привіз Діану в Літлдін. А потому історію з дотепами і смішками продовжив О’Гара.

— То, Моллі, треба було бачити, як той бідолашний старенький Боулі не знав де себе діти, коли дочка назвала йому ім’я Джека! От, їй-богу, розхвилювався, страшне! А міс Бетті — я вже думав, що мене шляк трафить, так вона літала від Ді до Джека, мов здуріла з радості!

Моллі широко розкривши очі захоплено слухала і часом аж зітхала. Тоді вона схопилася на ноги, сплеснула руками й оголосила, що ж усе сталося так, як вона собі й думала!

— Про що це ти, солоденька моя? — перепитав О’Гара.

— Послухайте, сер: а чи ж не я казала, і то не раз: якщо змушу Джека лишитися в нас, то все владнається? А тепер, Майлзе, бачу, вийшло таки по-моєму!

— Пам’ятаю, якось справді була така мова, — визнав чоловік.

— Ага, якось! Та я завжди була впевнена, і це ж я вмовила вас лишитися, хіба ні, Джеку? — вимогливо питала вона.

— Так, вмовили, — погодився він. — Ви переконали мене, що як буду такий непоступливий і впертий, то Майлз заслабне і всохне.

Але Моллі не звернула уваги на те, що її чоловікові ті слова не дуже сподобалися.

— От бачите, все завдяки мені... — Вона спинилася, щоб жартома штовхнути О’Гару, і всі весело розсміялися.

Коли хазяїн пішов переодягтися, Карстерз і собі подався до кімнати, де на нього вже чекав Джим. Пан весело привітав його і сів перед дзеркалом туалетного столика.

— Цього вечора мені треба дуже врочисто вбратися, Джиме. Найліпше, певно, взяти рожевий оксамит з кремовою парчею.

— Добре, Ваша Вельможність, — прозвучало якось напружено.

Джек розвернувся.

— То, як я тепер розумію, Ваша Вельможність уже не лорд, а граф, — промовив бідолаха Джим.

— А тепер: хто цей нетактовний ідіот, який вже встиг тобі це сказати? Я збирався сам повідомити новину. Гадаю, тепер ти знаєш мою історію?

— Так, се... мілорде. І вам, певно ж, більше не потрібні мої послуги?

— Господи, як то не потрібні? Чи ти хочеш мене покинути?

— Хочу... Ні, сер... мілорде... Я просто гадав, що вам знадобиться тепер кмітливіший камердинер, а не я.

Мілорд розвернувся до дзеркала і вийняв шпильку з краватки.

— Не будь дурнем.

Цей прямолінійний натяк Джима цілком заспокоїв.

— Ви справді так вважаєте, сер?

— Звісно ж, вважаю. Мені тебе бракуватиме, я за стільки років уже звик до тебе. Женися на цій милій дівчині з Фіттерінґа, і вона стане покоївкою моєї леді. Бо я збираюся одружитись якомога швидше!

— Аякже, с... мілорде! Я дуже радий, с... ваша вельможність. То рожевий, сер? Зі срібним мереживом?

— Думаю, так, Джиме. І кремовий... дуже блідий, блідо-кремовий жилет, обшитий рожевим. Такий є, я точно знаю.

— Так, сер... Ваша Вельможність.

Мілорд невдоволено зиркнув на нього.

— Слухай, Джиме!

— Так... Ваша Вельможність?

— Ти вже вибач, але я не можу цього терпіти.

— Прошу, мілорде?

— Я не можу терпіти, як ти звеш мене «Ваша Вельможність» через кожне друге слово... чесно, не можу.

— Чому, сер? Чи мені й далі називати вас «сер»?

— Це мені більше до вподоби.

— Так, сер, дякую...

Зав’язуючи бант на пайовій перуці, Джим зупинився, і в дзеркалі Джек побачив його сумне обличчя.

— Що знову не так? І куди ти подів мої мушки?

— Вони в тій маленькій скриньці, сер... так... у цій. Я просто думав... Ось заяча лапка, сер... Подумав, що це ж уже більше ніколи не побачу, як ви спиняєте карету!

А мілорд, чіпляючи мушку в куточку вуст, намагався стримати сміх, але не зумів і так розреготався, що почув навіть О’Гара у своїй кімнаті в другому кінці дому і вдоволено на це посміхнувся. Він не чув такого сміху вже дуже давно.

Епілог

Його Світлість герцог Ендоверський сидів біля вікна свого тимчасового житла у Венеції і розглядав листа. То було від сестри. Він розламав сургуч, розгорнув лист і розклав на широкому підвіконні.

«Мій найдорожчий Трейсі,

Отже, Ти знову поїхав і навіть не Попрощався зі своєю бідною Сестрою! Я дуже ображена, але розумію твою Причину. Щойно Діана постала перед моїми очима, як я збагнула всю Правду і впізнала твою темнокосу Красуню. Я тяжко засмутилася, і мені тебе жаль, дорогий братику. Мені вона теж дуже сподобалась, хоч та її чарівність трохи мене втомлює, та оскільки вона чорна, а я світла, то ми не будемо ніколи одна одній на заваді.

Наше Повернення додому було навдивовижу радісне. Був Ендрю, Діккі і я, звичайно. Місіс Феншо теж була, бо вона знала Джека, ще коли він був За Кордоном, а ще був жахливий Старий дивак, невгамовний, верткий, що весь час схвильовано дивився на Джека. Ще приїхав сер Майлз з дружиною, вони мені дуже сподобалися — приємні, милі люди, — і Батько й Тітка Діани, трохи Провінційні, але загалом презентабельні.

Тепер усі знають Правду, але більшість Людей чудові, і я майже не помічаю різниці у ставленні до нас на Прийомах. Мій найдорожчий коханий Діккі тепер веселіший, ніж будь-коли досі, і люб’язніший, тому я майже насолоджуюся тим, що ми Суспільні Ізгої.

Коли Діана належно вбереться, відповідно до її статусу (прикро, але мушу сказати, що вона вибирає переважно скромні убори), то стане прекрасною Елегантною Графинею. Я обіцяла повести її до своєї Кравчині, а це для мене велика жертва, — думаю, Ти погодишся. Я впевнена, що Лондон від неї просто Збожеволіє, і справді, ті, хто вже її побачили, Ейвон і Фолмут, зразу втратили голову. Мені від цього, правда, буде трохи гірко, але, думаю, переживу.

Вона та Джек надзвичайно щасливі разом; це зовсім Немодно, але ж оскільки і ми з Діком так само дуже щасливі, і тепер нас таких дві Пари, то ми запровадимо нову чудесну Моду.

Прошу тебе: скоріше повертайся, дорогий мій Трейсі, ти навіть уявити не можеш, як я скучаю за тобою, і ще я здивована, що ти вирушив у подорож з містером Фортеск’ю, — я й не знала, що ви такі друзі.

З найсердечнішими побажаннями,

Твоя Сестра

ЛАВІНІЯ.

P. S. Тобі буде цікаво довідатись, що міс Ґаннінґ побереться з Ковентрі. Про це все Містечко цього Тижня говорить».

Його Світлість поволі згорнув аркуші та передав Фортеск’ю, який щойно зайшов до кімнати.