Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 48)

— Трейсі, це найбожевільніший задум, який я коли-небудь чула! А що люди скажуть?

— Ти справді гадаєш, що мене це обходить?

— Ні, гадаю, ні. Але хіба Боб не розлютиться?!

— То варто це зробити бодай для нього, ну, і щоб поламати йому плани. Він би так хотів стати моїм спадкоємцем. Але я не думаю, що так має бути. — Він сперся ліктем на коліно, а підборіддям на долоню й багатозначно посміхався. — От ти можеш уявити, що йому дістанеться моє герцогство, Лавініє?

— Дуже легко! — вигукнула вона. — Ох, Трейсі! Так, так, ти маєш одружитися з цією панною!

— Якщо вона схоче.

— Гм, щось на тебе не схоже — недооцінювати свою здатність переконувати!

Його Світлість скорчив якусь чудну гримасу.

— Думаю, що не можна присилувати дівчину стати під вінець.

— Якщо вона не дурепа, то погодиться на твою пропозицію.

— На її батька мій титул справить враження, але не на неї. Навіть якби знала про нього.

— А хіба не знає?

— Звісно, ні. Я містер Еверард.

— О, це ти мудро, Трейсі! Отже, тобі нічого боятися?

— Боятися? — Він ляснув пальцями. — Мені?

Тяжка завіса безшумно відхилилася, у просвіті стояв Річард Карстерз.

Трейсі розвернув голову і глянув на нього знудженим поглядом. Потім простягнув руку і зняв маску.

— Невже ж таки чоловік занюхав інтрижку? Але що ж, цього вечора мені, здається, судилося всіх розчаровувати.

Лавінія, якій досі дошкуляла вранішня образа, дико розреготалася.

— Більш імовірно, що він мене сприйняв за якусь іншу особу! — сказала ущипливо.

Річард уклонився, притримуючи завісу. Він і знаку не подав, що здивований побачити герцога.

— Набагато ймовірніше, моя люба. Я вирішив, що тут леді Черлвуд! Перепрошую, дозвольте вас покинути. — З цими словами й пішов.

Трейсі, мугикнувши, знову надів маску.

— Чесний Дік став крижаним, еге? Але ж як він тебе осадив, Лавініє!

Вона стиснула маленьку долоню.

— О, як він сміє! Він же ганьбить мене?

— Дорога сестричко, мусиш таки віддати йому належне і визнати, що все достоту навпаки.

— О, та я знаю... знаю! Але ж він провокує!.. Такий ревнивий!.. Такий нерозсудливий!

— Ревнивий? А то чому?

Нетерпляче обсмикнувши плаття, вона відповіла, не дивлячись на нього.

— О, я не знаю! І він не знає! Відведи мене знову до бальної зали.

— Аякже, моя дорога, — підвівся й подав їй руку. — Я матиму честь завітати до тебе... завтра.

— Так? Це ж чудово! Приїжджай на обід, Трейсі! Річард обіцяв бути у Фортеск’ю.

— У такому разі з великою приємністю приймаю твоє запрошення... О Господи, а це хто такий?

До них підлетів Лавлейс.

— Лавініє! Я скрізь вас шукав!.. Ах... Моє шанування, сер! — Він уклонився Його Світлості й узяв Лавінію за руку.

— О... о Гаролде!.. Пам’ятаєш Трейсі? — зніяковіло промовила вона.

— Трейсі! Я не впізнав вас під маскою! Востаннє бачив вас у Парижі.

— Справді? Шкода, що не знав про вашу присутність. Дуже багато років минуло, відколи мав честь бачити вас.

— П’ять, — кинув Лавлейс, усміхнено та закохано глянувши на Лавінію.

— Саме так, — кивнув Його Світлість. — Ви, як бачу, відновили товаришування з моєю сестрою.

Коли ті обоє пішли, він задумливо потер підборіддя.

— Лавлейс... а Річард «такий ревнивий, такий нерозсудливий». Тепер можна хіба сподіватися, що Лавінія не втне ніякої дурниці... Так, Френку, я говорив сам із собою. Погана звичка.

Фортеск’ю підійшов і взяв його під руку.

— Ознака божевілля, мій друже. Джим Кавендіш хоче вас бачити.

— Хіба? Можна спитати чому?

— Він у картярській кімнаті. Там якесь парі, здається.

— Ну то доведеться туди піти. Краще, щоб ви провели мене, Френку.

— Добре. А ви вже бачили леді Лавінію?

Очі Його Світлості під маскою примружилися.

— Так, бачив. А ще я бачив давнього друга на прізвище Лавлейс.

— Капітан в алонжевій[84] перуці? Ваш друг, кажете?

— Я так сказав? Мушу виправитися: друг моєї сестри.

— Так, здається, я бачив його біля неї.

Трейсі загадково всміхнувся.

— Думаю, так і було.

— Та що з вами, Трейсі?

— Що? Зі мною?

— Ви вранці мені сказали, що нарешті закохалися. Це правда? Ви щиро закохані?

— Щиро? Звідки мені знати? Я тільки знаю, що вже четвертий місяць згоряю від цієї жаги, а тепер уже й не сила терпіти. Це схоже на кохання.

— Ну, якщо це добра жінка, то, сподіваюся, прийме вас таким, який ви є, і зробить з вас такого, якого зможе!

— Дуже влучно, Френку. Вітаю вас. Звісно, вона мене прийме, а щодо решти... не певен.

— Господи Ісусе, Трейсі! Але якщо ви отак заговорите з нею, то вона вас точно не прийме!

— Мені ще ніхто не відмовляв.

— Ви про тих ваших розтелеп? Але ж якщо ваша Діана — леді, то вона вас за таке одразу відшиє! Просіть її руки, чоловіче! Забудьте, який ви в біса поважний, бо я думаю, що вам таки доведеться навчитися смиренності, якщо все сказане вами — правда!