Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 47)
— Думаю, сер, він цікавить кожного, хто його хоч раз бачив. Було щось таке в його манерах, у ньому самому... це тяжко пояснити, але те щось викликало приязнь до нього. А ще він одного разу допоміг мені, коли в мене виникли труднощі.
Річард, згадавши деякі чутки про минуле вдови, просто кивнув.
Вдова трохи помовчала, мовби вивчаючи свої руки, але потім усміхнено підняла на нього очі й забрала своє віяло.
— Терпіти не можу, щоб отак теребили щось у руках, сер! — сказала вона йому. — А он, бачу, наближається лорд Фотерінґем. Я обіцяла йому цей танець. — Вона підвелася, але Річард затримав її.
— Місіс Феншо, чи дозволите зробити вам візит? Я хотів би розпитати про... того вашого друга. Може, вам це здасться дивним... але...
— Ні, — відповіла вона. — Не здасться. Безперечно, заходьте якось, сер. Я з сестрою поселилася на Маунт-стріт, номер шістнадцять.
— Ох, мадам, ви дуже добра...
— І знову — ні. Я ж уже казала, що люблю, коли чоловік говорить як чоловік, а не як екзальтована жінка. Буду рада бачити вас.
Вона зробила реверанс і відійшла, опершись на руку віконта.
Водночас чийсь голос з-за спини протягнув Річардові:
— Невже я бачу вас біля ніг жвавої вдовички, дорогий Діку?
Карстерз озирнувся й побачив швагра, полковника Бельмануара.
— Хіба не весь Лондон біля її ніг? — усміхнувся.
— О, ні! Принаймні відколи тут з’явилась красуня Ґаннінґ. Але визнаю, що й вдова — ласий шматочок. А Лавінія? Чи це не розіб’є їй серце? — Він засміявся, побачивши, як зблиснули Річардові очі.
— Певен, що ні, — відповів Карстерз. — А ви всі тут цього вечора?
— Думаю, без нашого величного голови роду. Ендрю десь у Блакитному Салоні фліртує з панною Флетчер, я тут, а Лавінія забавляється з Лавлейсом. Так, Річарде, з Лавлейсом! Стережися! — знову глузливо розсміявся й пішов собі, уклонившись Елізабет Ґаннінґ, що саме минала його попід руку з Його Світлістю Гамільтоном[81], кавалером, що був надзвичайно нею épris[82].
Тої миті до зали зайшли двоє запізнілих гостей і попрямували до хазяйки дому, а вона, здавалося, була рада їх бачити, особливо вищого, якого добродушно ляснула по руці. Нижчий джентльмен був без маски, і полковник упізнав Френка Фортеск’ю. Тоді перевів погляд на другого гостя — а той, на відміну від більшості чоловіків, що тримали свої маски в руках, свою одягнув: очі в полковника враз округліли від здивування. Пурпурове доміно недбало розліталось, з-під нього було видно чорний атлас, оздоблений сріблом і діамантами; чорнюще від природи волосся, вузький ніс і тонкі губи.
— Диявол! — вихопилось у Роберта, і він рушив до гостя.
Фортеск’ю, побачивши, хто наближається, відійшов, і Його Світлість Ендовер повільно розвернувся до брата.
— А я думав, ти в Парижі, — кинув полковник.
— Шкода, що я завжди тебе розчаровую, — вклонився Його Світлість.
— Зовсім ні, я навіть дуже радий бачити тебе. А от і Лавінія вже йде сюди.
Леді Лавінія, упізнаючи Його Світлість, випустила руку супутника і зараз же кинулася до нового гостя.
— Трейсі, це ти! — Вона радісно схопила його за руку.
— Як це зворушливо, — насміхнувся Роберт. — Тільки Ендрю бракує, щоби звершилося щасливе возз’єднання. Що ж, перепрошую!
— Та будь ласка, — ласкаво відповів герцог і відкланявся, як чужому. — Який же зануда з нього, — зауважив, щойно полковник відійшов.
— О, той Боб! Та мені байдуже на
— Дорога моя Лавініе, хіба я вже аж так оповитий таємницями? Я був певен, що ти знаєш про мою обіцянку Доллі Кавендіш бути на цій вечірці?
— Так, але... Ай, та яка різниця? Я така щаслива знову тебе бачити, дорогий!
— Ти улещуєш мене, Лавініє.
— А тепер, коли ти тут, я хочу знати, чому ти взагалі звідси їхав! Трейсі, ходімо он до тої кімнати, я знаю, що вона порожня.
— Добре, мала, якщо так хочеш. — Він притримав завісу, пропускаючи сестру, і тоді й сам зайшов у порожній покій.
— То ти хочеш знати, чому я поїхав? — почав він, сівши біля неї. — Раджу тобі, дорогенька, пригадати, що було весною і в Баті.
— Твоя
— Не зовсім так. Але я трохи напартачив.
—
Його Світлість простягнув ногу і прижмурено глянув на пряжку черевика.
— Я все влаштував, — почав він, — і все вийшло б добре, якби не одне молоде мавпеня, якийсь блазень, що трапився мені серед дороги й надумав оборонити мадам Діану. — Герцог примовк. — Він якоюсь хитрістю звалив мене з ніг, а потім... que veux-tu?[83]
— І хто ж те мавпеня?
— Звідки мені знати? Спочатку здалося, ніби я його знаю. Зате він мене точно знав. Зараз він, може, вже покійник. Я на це сподіваюся.
— Боже милостивий! Ти його поранив?
— Я зміг у нього вистрелити, але він був надто меткий, і куля тільки зачепила йому плече. Однак та рана могла бути смертельною.
— Отже, тому ти поїхав до Парижа?
— Так. Забути її.
— І що — забув?
— Ні, не забув. Вона не йде мені з голови. І я маю новий план.
Сестра зітхнула.
— Значить, вона ще гарніша, ніж Помпадур? — спитала умисне.
Трейсі повернув до неї голову.
— Помпадур?
— Так! Ми тут чули, що тобі вдалося добряче розважитися, Трейсі!
— Справді? Я й гадки не мав, що люди так цікавляться моїми справами, але «розважитися» — вдале слово.
— Ах! Так ти не був épris?
— Я? Цією манірною мужичкою?
Вона засміялася з його пихатого тону.
— Ти ніколи ще не був таким милим, Трейсі! Ну а щодо тої твоєї Діани — якщо ти так безумно закохався, то вінчайся!
— Чом би й ні, так я й думаю.
— Трейсі, ти що, серйозно? Люди добрі — вінчання?
— Чом би й ні, Лавініє?
— О, воістину респектабельний одружений чоловік! І надовго ж ця пристрасть?
— Не чекай від мене пророцтв! Сподіваюся, назавжди.
— І ти зав’яжеш собі світ заради якогось дівчиська? Боже мій!
— Чоловіка може спіткати й дещо гірше.
— Та ну? Але розкажи мені ще! Це страшенно цікаво. І що, думаєш за нею упадати?
— Ага, і в моєму становищі? Це буде трохи безтактно, дорогенька. Я повинен її викрасти, але вже набагато обачніше. Коли вона буде в моїх руках, то зможу задобрити татуся.