Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 46)

Карстерз обережно сів на краєчок стільця, споглядаючи, як покоївка пудрує дружині й так рожеві щічки.

— Цього вечора я розбиватиму серця, правда ж? — весело спитала вона, зиркнувши через плече.

— Не сумніваюся, — коротко відповів він.

— А ти, Діккі? — Вона озирнулася подивитися на нього. — Фіолетовий... я б обрала інший колір, але й цей непоганий. Нова перука, так?

— Угу.

В очах її стояло питання, чого це він такий холодний, і тут вона пригадала ранкові події. То він досі дується? От і добре! Хай мсьє побачить!

Хтось постукав у двері; покоївка пішла відчиняти.

— Сер Дуглас Февершем, сер Ґреґорі Маркгем, мусью[76] шевальє і капітан Лавлейс очікують, м’леді.

У Лавінію мов яке бісеня вселилося.

— О-ля-ля! Так багато? Ну, всіх я прийняти не зможу, то точно. Проси сера Ґреґорі й капітана Лавлейса.

Луїза передала це лакеєві й зачинила двері.

Річард розгнівано стис губи.

— А я тут тобі точно не de trop[77]? — спитав він з лютим сарказмом.

Леді Лавінія відкинула свій халат і підвелася.

— О, та мені байдуже... Я готова вдягнутися, Луїзо.

У двері знову постукали, і цього разу відчиняти пішов Карстерз.

Зайшов Маркгем, трохи незграбний красень у малиновому з прозолоттю костюмі, і Лавлейс — його протилежність, вродливий витончений блондин у блідо-блакитному зі сріблом. На ньому, як завжди, була кучерява висока перука, в якій зблискували три сапфірові шпильки.

Він манірно вклонився міледі.

— Склоняюся перед вашою красою, о найчарівніша!

Сер Ґреґорі крізь лорнет дивився на білі вечірні капчики Лавінії.

— Самоцвітна підошва, от їй-богу! — протягнув він.

Вона граційно покрутилася на одній нозі, засвітивши п’яткою.

— Правда ж, гарно придумано? — допитувалась вона. — Але не можна гаяти часу... сукня! А тепер, Маркгеме... і ти, Гаррі... тепер ви побачите шедевр!

Лавлейс усівся на стілець обличчям до спинки, розставивши ноги, поклав на неї руки і сперся підборіддям на сплетені долоні. Маркгем сперся на гардеробну і дивився на все крізь лорнет.

Минула без чверті година, поки сукню нарешті вбрано, всі поради щодо мережива, стрічок і брошки проговорено, а на Лавінію накинуто вогняне доміно. Карстерз уже тратив терпець. То було не для нього — виголошувати хтиві компліменти, як оті двоє, врешті їхня присутність тут, поки Лавінія чепурилася, почала його дратувати. Його брало зло, що Лавінія їх впускає до себе, але така вже була mode, і він знав, що повинен з цим покірно змиритися.

Нарешті міледі була готова; золочений портшез чекав на неї під дверима при світлі flambeaux[78]; вона ледве просунулася всередину, страшенно потерпаючи, що помне шовки чи зачепиться пір’їнами своєї височезної зачіски об дашок. Тут вона зауважила, що забула своє віяло у кімнаті, і Лавлейс та Маркгем наввипередки кинулися, щоб принести його. Та поки вони перекидалися дотепами, кому ж випаде така честь, Річард тихо вернувся в покій і приніс те розмальоване віяло з курячої шкіри; Лавлейс досі ще мірився піднятися в її покої. Нарешті Лавінія вмостилася в портшезі, дверцята за нею зачинили, а носії підняли ноші. Маленька кавалькада рушила вздовж майдану, праворуч ішов Лавлейс, а Річард і Маркгем — ліворуч. Вони минали вибоїни, обережно обходили острівці болота, оминали інші портшези та перехожих, які з різних кварталів сходилися на Південну Одлі-стріт. Усі троє мовчали: Маркгем просто лінувався, Лавлейс — бо відчував ворожість Річарда, а сам Річард був надто вже зажурений. Доки не дійшли до Керзон-стріт, ніхто й словом не озвався, та й тепер хіба що Маркгем, глянувши на засунуті вікна великого будинку на розі, принагідно зауважив, що Честерфілд ще у Велсі[79]. Карстерз байдужо погодився, і на тім розмови скінчилися.

На Кларджиз-стріт до них приєднався суворий патрицій сер Джон Фортеск’ю, близький друг Річарда, хоч і старший за нього на кілька років. Вони відстали від портшеза, і Фортеск’ю взяв Річарда під руку.

— Я не бачив тебе сьогодні в «Білому», Джоне, тебе там не було?

— Ні. Мав справу зі своїм адвокатом. Гадаю, ти там не перетнувся з моїм бідолашним братом?

— Френком? Ні, а чому «бідолашним»?

Фортеск’ю знизав плечима.

— Гадаю, хлопець здурів, — сказав він. — Учора він мав би бути на званій вечері в Марча, але о четвертій отримав послання бозна від кого й страшенно розхвилювався. І що, думаєш, зробив? Одразу кудись поспішив нічого не пояснивши. Відтоді я його більше не бачив, але його слуга сказав мені, що мій брат пішов зустрітися з другом. Чортівня якась, зовсім це на нього не схоже.

— Справді дивно. Сподіваєшся побачити його цього вечора?

— Хотів би! Карстерзе, друже, а хто цей чоловік, що іде за портшезом твоєї дружини?

— Маркгем?

— Другий.

— Лавлейс.

— Лавлейс? Чорт, а хто він такий?

— Можу сказати тільки те, що він капітан гвардії.

— Для мене і це новина. Якось я бачив його в Ґузтрі, от і здивувався. Певно, він якийсь розпусник.

— Смію сказати, що так. Мені він не подобається.

Біля воріт Девоншир-Гаусу вони мусили розійтися, бо в тій несусвітній штовханині просто неможливо було триматися разом. Карстерз залишився біля портшеза Лавінії, а всі інші розчинилися в юрбі. Крісла наштовхувалися одне на одне — всі пхалися до дверей, міські карети підкочувалися, випускали свій розцяцькований вантаж і поволі проштовхувалися крізь натовп назад.

Портшез Карстерзів добирався до будинку щонайменше чверть години. Бальна зала вже була переповнена й ряхтіла різнобарв’ям. Лавінію майже одразу підхопив один засліплений нею молодик, до якого вона почувала хіба що материнську приязнь; якби він про те довідався, то рвав би з горя на собі свої елегантні локони.

Річард розгледів лорда Ендрю Бельмануара, він був серед джиґунів, що зібралися навколо найновішої красуні, міс Ґаннінґ, яка разом зі своєю сестрою Елізабет штурмом узяла модний Лондон. На Ендрю була маска, але його легко було впізнати за довгими руками й ногами і недбало-франтівським виглядом.

Вайлдінґ кивнув Річардові з другого кінця зали, а коли той підійшов, потягнув його в картярську кімнату, щоб зіграти в ландскнехт[80] у товаристві Марчема та Селвіна.

Карстерз зауважив, що граф у дуже доброму гуморі, і, за словами Селвіна, все то завдяки оперній співачці, ще прекраснішій, ніж її попередниця. Від ландскнехту дуже швидко перейшли до гри в кості з іншими партнерами, що посходилися до стола. Потім Карстерз перепросився й повернувся до бальної зали. Він одразу ж опинився біля Ізабелли Феншо — веселої вдови, знаменитої своїми дотепами і вродою. Карстерз здибався з нею хіба один раз, тож дуже здивувався, що вона махає йому та припрошує сісти біля себе, поплескуючи по канапі рукою, внизаною перснями.

— Ідіть-но сюди і сядьте біля мене, містере Карстерз. Я так давно хотіла з вами поговорити. — Вона трохи відсунула маску і стала вдивлятися йому в обличчя сяйними, веселими очима.

— Звичайно, мадам, мені приємно це чути, — уклонився Річард.

Вона одразу ж обірвала його.

— Я не маю настрою на компліменти, сер. І не маю охоти ні виговорювати, ні вислуховувати мудрування. Але я трохи стурбована через за вас.

Річард сів, заінтригований і зацікавлений цією безпосередньою маленькою жіночкою.

— Через мене, мадам?

— Так, сер. Мені от не дає спокою ваше обличчя. — Побачивши його подив, вона засміялася й замахала віялом. — Дуже миле обличчя, маєте щастя! Але мені йдеться про разючу подібність... з одним моїм другом.

Річард чемно всміхнувся і взяв у неї віяло.

— Справді, мадам?

— Так. Я познайомилася з тим джентльменом у Відні, три роки тому. Припускаю, що він молодший за вас, так мені здається. Очі в нього сині, але дуже схожі з вашими. Ніс — майже такий самий, як у вас, але вуста... н-ні. Проте загалом... — вона затнулася, помітивши, як співбесідник раптом зблід. — Вам недобре, сер?

— Ні, мадам, ні! Як звали вашого друга?

— Ферндейл, — відповіла вона. — Ентоні Ферндейл.

Віяло в його руках спинилося.

— Ах! — вимовив Річард.

— Ви його знаєте? — зацікавилась вона.

— Колись давно, мадам, я... знав його. А можете сказати, чи в доброму гуморі він був, коли ви з ним бачилися?

Вона замислено стисла губи.

— Якщо хочете знати, чи був він веселий, чи був дотепний, то так. Але іноді, коли він мовчав, то мені здавалося, містере Карстерз, що очі його були такі сумні!.. Навіть не знаю, нащо я вам це розповідаю.

— Будьте певні, мадам, що я зберігатиму таємницю і не зраджу вашої довіри. Я дуже... шаную цього джентльмена. — Кажучи це, він згортав і розгортав її віяло та перебирав пальцями його перетинки. — А вас він теж цікавить, мадам?