Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 45)
— Ви один із багатьох, сер, — усміхнувся Річард.
Тут до них підійшла леді Деверо і з надто вже показовою прихильністю поцілувала Лавінію.
— Моя дорогенька! Моя люба Лавінія!
Леді Лавінія підставила їй напудрену щоку.
— Дорогенька Фанні, яке щастя знову бачити вас! — заворкотала вона. Через плече вона зиркала на величезну куафюру[69] своєї товаришки, на її завиті, напудрені локони та штучні квіти, вмощені на тому громадді.
— Але, янголя моє! — вигукнула леді Деверо, відступаючи на крок, аби роздивитись її, — ви, певно, хворіли?
— Як дивно! — усміхнулася Лавінія. — Я хотіла спитати у вас те саме, моя люба! Це все, напевно, роки. Ми обидві вже аж таке старе луб’я? — Вона повернулася милим личком до чоловіків і всміхнулася.
Посипалися компліменти, і леді Деверо, яка усвідомлювала, що її обличчя, хворобливо-жовтувате, навіть попри рум’яна і пудру, видається ще гіршим супроти рожевого личка Лавінії, сердито відвернулася, але таки попрохала «найдорожчу Лавві» піти з нею зіграти партію у фараон. Та Лавінія, як з’ясувалося, хотіла подивитися на те, як кидають кості за столом Річарда: вона запевняла, що неодмінно стане запорукою його успіху.
— Не сумніваюся, люба, — відповів чоловік, — але я цього вечора не граю. Може, ти спробуєш щастя зі своїм Бобом? — Він кивнув туди, де за столом розвалився полковник, тримаючи скриньку з гральними костями.
Лавінія надула губи.
— Ні, я хочу, щоб ти грав!
— Марно, леді Лавініє! — протягнув сер Ґреґорі. — Цього вечора Річард мов той диявол.
Селвін, потрясаючи гральними костями, спинився і з невинним здивуванням в очах озирнувся на Маркгема, потім поволі розвернувся і зі ще більшим зачудуванням пильно подивився на похмуре, майже суворе обличчя Карстерза. Він знову почав трясти кості і, підібгавши губи, вперся зором на свого супротивника.
— Чи це той самий? — удавано-пригнічено поцікавився він.
Навіть Лавінія розсміялася з усіма: не так зі слів дотепника, як через комічний вираз його обличчя та мовби загальмований роздум, з яким він розіграв цю сценку.
Хтось запропонував Лавлейсу парі, і той його негайно прийняв, тож очі Лавінії знову засяяли, коли вона змогла стежити за капітаном біля столу.
Річард пішов по якийсь прохолодний напій для дружини, а коли повернувся, то побачив, що вона схилилася над стільцем Лавлейса і, поклавши йому руку на плече, кидає кості на стіл. Лавінія сплеснула в долоні, і він почув її вигук:
— Мені таланить! О, мені таланить! Я ще кину!
Глянувши навколо, вона побачила свого чоловіка, і її обличчя спохмурніло.
— Ти ж не
Він був проти, але не міг показатися грубим і непоступливим перед усіма цими людьми, тому засміявся і похитав головою, а тоді підійшов поближче до дружини, щоби поспостерігати за її грою.
Спинилася Лавінія вже аж коли везіння цілком покинуло її і вона втратила свою коштовну рубінову сережку, програвши її містеру Селвіну, і той дбайливо прилаштував прикрасу до нагрудної кишені жилета, пообіцявши завжди носити виграш біля самого серця. Оце тільки тоді вона погодилася покинути гральні столи, щоб потанцювати, і ще з годину Річард з насолодою споглядав, як вона перелітає через зал у менуеті з різними молодиками-денді, але найчастіше її кавалером ставав знову віднайдений Гаррі Лавлейс.
Розділ XIX
Повернення його світлості Ендовера
Упродовж наступних днів Річардові здавалося, що капітан Лавлейс ніколи не покидає його будинку. Зайдеш у будуар своєї дружини, а Лавлейс уже там — стоїть, схилившись над Лавінією, поки вона грає на спінеті або переглядає сторінки «Мандрівника»[70]. А виряджається Лавінія на бал чи маскарад, то капітан і тут завжди серед фаворитів, допущених до її покоїв, і то задля того лише, щоби помилуватися, як вона одягає свій убір та розмірковує, куди ліпше причепити мушку. Попросить Карстерз дружину бодай один ранок побути з ним, то вона відмовляє, мовляв, дуже шкода, але Гаррі запросив її у сади Воксголлу[71]. Щойно ступить чоловік до неї на поріг, то перше, що впадає йому в очі, — це увінчана бурштином капітанова тростина і його ж таки капелюх з обрізаними крисами; а визирне у вікно, то запевне побачить, як біля воріт зупиняється той самий портшез[72] і звідти виходить Лавлейс. Терпляче витримавши тиждень його присутності, Карстерз став усовіщати дружину: не треба аж так підохочувати свого друга проводити весь час на Ґросвенор-сквер. Спершу вона з докором глянула на чоловіка, а тоді спитала, чому він так вирішив. Відповідь прозвучала якось вимушено, так, мовляв, негоже. На це вона широко розплющила очі й стала допитуватися, що такого негожого може бути у візитах звичайного старого друга? Річард з дотепністю відповів, що спротив у нього викликає якраз не те, що капітан Гаролд «старий», а, навпаки, те, що він дуже ще молодий. За такі слова вона звинуватила чоловіка у ревнощах. І це була правда, але він обурено заперечив. Добре, тоді це трохи по-дурному! Не варто так злитися: Гаррі — дуже хороший її друг, і, до речі, хіба Річардові не сподобалось, як по-новому вона зачесана? Та Річард не дав себе задурити, а тому: чи добре вона зрозуміла, що візити Лавлейса мають припинитися? Вона зрозуміла тільки одне: її Діккі сьогодні чомусь не в гуморі і тим смішний. Але не треба до неї придиратися! Добре, вона буде дуже хороша, але й він повинен таким бути! А зараз вона поїде по крамницях, і їй треба щонайменше двадцять гіней.
Попри свою обіцянку «бути хорошою», вона й не думала охолоджувати Лавлейса, завжди чарівливо всміхалася йому та кивала, зазиваючи до себе.
Якось вранці, якраз перед вечіркою в герцогині Девонширської, Карстерз знову почав цю мову. Міледі лежала в постелі, біляве волосся променисто розсипалося по плечах, на маленькому столику біля неї стояла чашка шоколаду, а по простирадлу розкидано було силу-силенну billets doux[73]. У руці вона тримала букет білих троянд з запискою, а на ній чітким, сягнистим почерком було виведено «Ґ. Л.». Можливо, саме через ці листи Річард знову розгнівався. І то так, що годі було впізнати в тій несамовитості його звичну лагідну ввічливість: він видер квіти в неї з рук і жбурнув у куток.
— Пора вже завершувати з цим безумством! — закричав він.
Приголомшена Лавінія сперлася на лікоть.
— Я-ак ти
— То он до чого дійшло! — відрізав він. — Як смію я, твій чоловік, бодай якось обмежувати всі ці твої витівки? Кажу тобі, Лавініє: з мене вже годі! Я не збираюся більше все це терпіти!
— Ти... ти... Заради Бога, та що тебе так зачепило, Річарде?
— Оце все! Я не потуратиму тому цуцикові, що лізе в мій дім! — При цьому він розлючено тицьнув на зів’ялий букет. — І не дозволю, щоби поговір про тебе пішов на увесь Лондон!
— Про мене? Про мене? Про
— Припини нарешті це глупство. Не про те йдеться, чи смію я, а про те, як смієш ти цілий тиждень не слухатися мене?
Вона зіщулилася в ліжку.
— Діккі!
— То дуже добре — кричати «Діккі» та всміхатися, але це для мене не новина. Іноді мені здається, що ти зовсім безсердечна!.. Ти себелюбна, суєтна, марнотратна жінка!
Дитинячі губки затремтіли. Леді Лавінія сховала обличчя в подушках і заридала.
Обличчя Карстерза злагідніло.
— Вибач мені, будь ласка, серце моє. Може, це трохи несправедливо.
— І жорстоко! І жорстоко!
— І жорстоко. Пробач.
Вона обійняла його за шию білими гладенькими руками.
— Ти ж не
— Ні. Але я про те, що не дозволю Лавлейсу упадати за тобою.
Вона відсахнулась од нього.
— Ти не маєш права так казати: я знала Гаррі ще задовго до того, як зустріла
Він здригнувся.
— Ти зізнаєшся, що він тобі дорожчий за мене?
— Ні, хоча ти й стараєшся викликати до себе ненависть. Тебе я кохаю найдужче. Але Гаррі я не прожену!
— Навіть якщо таким буде мій наказ?
— Наказ? Наказ? Ні! Ні! Тисячу разів ні!
— Я тобі наказую!
— А я відмовляюся слухати тебе!
— Їй-богу, мадам, вас треба провчити! — зірвався він. — Я відвезу вас до Вінчема сьогодні ж таки! І, повірте, якщо тільки не послухаєтеся мене, то
Щойно вона вдягнулася, то прожогом збігла сходами, настроївшись закінчити сварку. Проте Карстерз уже поїхав з дому і повернутися мав пізно. Лавінія, було, розлютилася, але тут якраз прибули коробки від кравчині, і це розігнало хмари на її виду, тож вона знов усміхалася.
Річард не повертався, доки не настав час готуватися до вечірки, а як тільки приїхав додому, одразу пішов до своїх покоїв, де віддав себе в руки свого камердинера. Він покірно дозволив злегка підмалювати собі нігті, побризкати свою білизну трояндовою водою та підвести брови. Костюм мав фіолетовий з прозолоттю, на пальцях — персні, по боках на обтислих панчохах — вибагливий візерунок, а на чорний бант своєї перуки він причепив діамантову брошку. Потім, напудрений, підмальований і з наліпленими мушками, він подався в кімнату дружини.
Лавінія, вже зовсім забувши вранішні contretemps[74], усміхнулася чоловікові. Вона сиділа перед дзеркалом у легкому халаті, що недбало спадав з плечей. Перукар уже пішов, її волосся було густо напудроване й пишно укладене на спеціальні валочки, кілька локонів вилися над вухами, решта спадали на плечі. Увінчували всю ту композицію червоні та білі страусові пір’їни, а на шиї виблискувало масивне діамантове намисто. У кімнаті аж дихати було тяжко від якихось сильних парфумів; на підлозі валялися стрічки, шнурки, пантофлі та рукавички; на спинці стільця висіло блискуче червоне доміно[75], а на ліжку була дбайливо розкладена її сукня — ціла копиця білого атласу і парчі, з рясними складками і густим мереживом на корсеті й на рукавах. Поряд лежало віяло, м’які мереживні рукавички, маска і малесенький ридикюль.