Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 44)
— Ми його покидаємо? — усміхнувшись запитав він.
— Так, — скомандувала вона. — Він хоче бути капосним.
— Люба сестричко! Навпаки, я певний, що можу підкинути тобі дещо з розваг. Лавлейс у місті.
— Капітан
— Саме він.
— О Боб! — вона імпульсивно висмикнула пальці з долоні Джуліана, подаючи руку полковникові. — Я мушу негайно його побачити! Швидше, Джуліане, дорогий мій... ідіть і знайдіть його... і скажіть йому, що я, Лавінія, хочу його бачити! Ви ж знаєте його, так? Я так і думала. Хай біжить до мене негайно!.. Негайно!
Д’Еґмонт дуже засмутився тим, що прогулянка з його богинею так зненацька обірвалась, але він поцілував їй руку і змирився.
— Ага. Я знав, що це тебе потішить, — зауважив лорд Роберт і мугикнув: — Ну і дозволь показати тобі стілець... два стільці... навіть цілий ряд стільців... прямо за тобою.
Вона сіла, схвильовано балакаючи.
— О, це ж уже років п’ять минуло, відколи я бачила Гаррі! А він змінився? Боже милий! Та він же сприйматиме мене як стару каргу! А він довго пробуде в місті, от цікаво?.. Любий Бобе, поглянь-но на тих леді, прямо за мною!.. Господи Боже, що за несусвітні зачіски! Ще й вишневі стрічки!.. А скажи мені, Бобе, де ти зустрів Гаррі Лавлейса?
Полковник зовсім не слухав її монологу, а все кидав палкі погляди надзвичайно сором’язливій дівчині, яка повисла на руці свого батечка, і лиш коли той джентльмен припинив розмову з однією гладкою вдовою, зненацька знову глянув на сестру.
— Що ти там кажеш, Лавві?
— Це просто зухвальство — ти мене зовсім не слухаєш! Я питала, де ти зустрівся з Гаролдом.
— Де я з ним зустрівся? Дай-но поміркую... Де ж я його зустрів? О, згадав! У «Какао-дереві», два тижні тому.
— А він змінився?
— Зовсім ні, люба сестронько. Він, як завжди, безголовий, необачний відчайдух. І нежонатий.
— Як чудово! О, як я буду рада знову його побачити!
— Тобі треба познайомити його з Річардом, — глузливо сказав полковник, — як своє колишнє захоплення.
— Справді, треба, — погодилася вона, пропустивши цей сарказм повз вуха. — О, я бачу його! Дивись! Іде по траві!
Вона підвелася привітати високого привабливого білявого молодого гвардійця, який швидко наближався до неї, і зустріла його реверансом — так, як уміла тільки леді Лавінія, — велично й кокетливо водночас.
— Капітане Лавлейс! — простягнула йому руки.
Лавлейс схопив їх і нахилився так, що м’які, напудрені кучері його вільної перуки поспадали йому на обличчя.
— Леді Лавініє!.. Чарівниця!.. Навіть слів не доберу! Просто онімів!
— І я!
— У такому разі, — протягнув полковник, — ваше товариство навряд чи мене розважить. Прошу вас, дозвольте мені піти! — Він уклонився та попрямував од них з особливою зловтіхою на вустах.
Лавінія і Лавлейс знайшли два стільці, трохи оддалік від інших, і сіли, схвильовано розмовляючи.
— Капітане Лавлейс, я певна, що ви мене забули? — стала кокетувати.
— Ніколи! — одразу відповів він. — Хоч ви майже розбили мені серце!
— Ні, ні! Я не розбивала, і гадки не мала завдати вам болю.
Він недовірливо похитав головою.
— Ви мене відкинули, щоб вийти за іншого: скажете, що й гадки не було?
— Ах, ви, капосний Гаррі!.. А ви ще не одружилися?
— Я? — Витончене його обличчя скривилися стражденно й нажахано. — Я одружився? Ні! Я завжди вірний своєму першому коханню.
Вона розкрила віяло й утішено засміялася.
— О!
— Майже завжди, — виправився він.
— Негідник! Визнаєте, що у вас бували грішки?
— Такі дуже незначні, моя люба, — почав було виправдовуватися. — І присягаюся: як тільки я приїхав до Лондона, то найперше, що зробив, навідався до Вінчем-Гаусу. Уявіть моє розчарування... мій невимовний смуток (а я ще й перед тим програв тисячу у фараон), коли я знайшов мушлю порожньою, а Венеру...
Вона обірвала його, замахнувшись на нього віялом.
— Сер! Ви сказали:
Він усміхнувся, струсонувши локонами.
— Я мав би сказати: найперше, що я зробив важливого.
— Ви не вважаєте втрату тисячу гіней важливою? — замислено спитала вона.
— Ну... навряд чи. Треба радіти життю, а що таке тисяча, якщо подумати? Я з того ще й потішився.
— Так! — видихнула вона, її очі сяяли. — Я теж так вважаю! Хіба вміє втішатися той, хто не ризикує і не переводить грошей? Але годі! — вона стенула плечем і змінила тему. — А ви бачили Трейсі останнім часом?
— Бачив його на придворному балу, коли відвідував Версаль, але не мав нагоди поспілкуватися. Я чув, він дуже популярний у Парижі.
— Аякже! — гордо сказала вона. — У нього французький шарм... Я так хочу його побачити, але боюся, він і не думає повертатися. Знаю, що він кілька місяців тому обіцяв приїхати на вечірку до герцогині Девонширської. Тоді ще навіть дати не визначили. Вона так обожнює Трейсі, але я й не сподіваюся його там побачити. — Вона зітхнула й затупотіла по землі ніжкою, взутою в черевичок з алмазною пряжкою. — Гаррі, мені холодно! Проведіть мене до павільйону! Там точно вже танці... і Діккі має там бути.
— Діккі? — перепитав він. — Діккі! Лавініє, не кажіть, що це ще один претендент на ваше серце!
— Зле, брутальне створіння! Та це ж мій чоловік!
— Ваш
Вона кинула на нього погляд, у якому змішалося кокетство з докором.
— Тепер ви, напевно, вже заспокоїлися?
— Звісно ж! Чоловік? Яка дрібниця!
— Мій чоловік не дрібниця! — засміялася вона. — Я дуже його люблю.
— Це вже серйозно, — спохмурнів він. — Це, правда, зовсім немодно?
Вона зустріла його задиркуватий погляд й опустила очі.
— Капітане Лавлейс, проведіть мене до павільйону.
— Чарівна мучителько, коли ви вже перестанете мене так називати!
— Гаролде, я справді змерзла! — поскаржилась вона і відсмикнула руку від його уст. — Ні, ні! Люди побачать... Гляньте, повертається мій ненависний брат! Кажу вам, я не збираюся залишатися тут і вислуховувати його противні, глузливі коментарі!.. Ходімо!
Вони йшли разом по траві, перекидаючись гострими дотепами, які він пересипав екстравагантними компліментами, сповненими класичних натяків, а вона — задоволеним хіхіканням і глузливим вуркотінням. Так вони й дійшли до павільйону, де грали музики для охочих танцювати і де зібралася більшість товариства, бо надворі холоднішало. У кінці залу стояли столи, за якими представники обох статей грали в кості й карти, пили склянками бургундське або негус, чоловіки виголошували тости за дам, а жінки відповідали на тости грайливістю й низькими реверансами.
Лавінія відкинула свій каптур і розправила пера, тоді струснула гофрованими спідницями й розправила їх. Розгорнувши віяло, вона дуже величаво, з високо піднятою головою пішла вперед, її пальці в рукавичках ледь торкалися оксамитового рукава Лавлейса. Річард, помітивши рух у залі, глянув угору і побачив дружину. Її супутника він не впізнав, але з радісного сяйва в очах міледі й щасливої усмішки на вустах було цілком зрозуміло: це той, з ким вона була дуже рада зустрітися. Це була добра нагода роздивитися Лавлейса. Цей незнайомець і Лавінія виглядали гарною парою, і Річард мимоволі замилувався тонким, вродливим обличчям, сірими всміхненими очима, гарно закроєним ротом і рішучим підборіддям. Це не був один із белькотунів, отих розмальованих хатніх цуциків Лавінії: попри жіночні кучері, зразу було видно, що в цього чоловіка є характер і сила волі, та ще й дуже вишукані манери. Річард бачив, як Лавінія спаленіла і ляснула віялом капітана по кісточках пальців у відповідь на якесь зауваження, і серце його тьохнуло. Він підвівся й пішов до них.
Леді Лавінія мило всміхалася чоловікові і дещо по-власницьки поплескала його по руці.
— Діккі, любий, я зустріла старого друга — дуже старого друга! Правда ж, це радість? Капітан Лавлейс — містер Карстерз.
Обидва чоловіки вклонились один одному, Річард — неохоче, капітан — з поблажливою bonhomie[68].
— Сер, визнаю, що я — вірянин у святині, де ви, безсумнівно, первосвященик! — зухвало мовив він і знову вклонився, цього разу — міледі.