Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 43)

— Що? — О’Гара потягнув її до себе й посадовив собі на коліно.

— Так... образно... Джек. Думаю, я таки не захотіла б за нього заміж!

— Що він зробив?

— Н-нічого. Я налякана, — старанно полірувала пальчиком один з його ґудзиків. — Я налякана, що це скоріше моя провина.

— А!

— Так... Але я сказала тільки два слівця про міс Боулі, а він раптом перетворився на айсберг, і я почулася малодушним дівчиськом. Але він усе одно збирається залишитися, тож поцілуй мене, Майлзе!

Розділ XVIII

З’являється капітан Гаролд Лавлейс

Наприкінці серпня, після помірно тихого літа на селі, леді Лавінію знов охопило бажання податися до міста, бажання розваг. Вона й слухати не хотіла застережень Річарда про жахливий стан доріг, заявляючи, що її нічого не обходить і що вона конче має поїхати до Лондона. Після тих наполягань він поступився й пообіцяв узяти її з собою наступного тижня, а потай тішився, що й так спромігся довгенько втримати її у Вінчемі, та ще й у порівняно веселому настрої. Лавінія ж вельми зраділа, без кінця його цілувала, дорікала самій собі за таку нестерпну вдачу і заходилася готуватися до подорожі.

Дороги виявилися ще гіршими, аніж передбачав Річард: двічі карета ледь не перекинулася, а в багні застрягала повсякчас, тож пасажири перетерпіли чимало незручностей. Карстерз їхав збоку біля важкого екіпажу, де була дружина, її покоївка, крихітний песик, а також незліченні картонні коробки і маленькі згортки. Незважаючи на прикрощі через постійні зупинки, подорож його дуже тішила, бо Лавінія була в чудовому настрої, а на кожну невдачу відповідала бешкетливим сміхом та якимись дотепами. Навіть коли в одному заїзді в її спочивальні страшенно зачадів димар, вона не розлютилася, як очікував Річард, не нагримала ні на кого і не закричала, що більше жодної миті не пробуде під цим дахом, а натомість хіба трошки засмутилась і попросила «любого Діккі» зайняти її кімнату, а вона, мовляв, переночує в його: тоді вранці вона знайде його засушеного й закоптілого! І в гарному настрої Лавінія спустилася з ним пообідати, заявивши, що куріпки незрівнянні, випічка — чисто тобі французька, а вино на диво стерпне як на таке огидне місце, і все смішила його своїми дотепами й витівками, аж доки не пора було спати.

Мандрівка була, і мусила бути, дуже довга, не лише через бездоріжжя, а й тому, що міледі, як тільки бачила десь шипшину, що звисала з живоплотів, так зразу й зупиняла карету, аби нарвати трохи собі. А потім вона з Річардом якийсь час ще йшла пішки: він вів за вуздечку коня, а карета котилася за ними. Усе це було дуже ідилічно, і Річард почувався на сьомому небі від щастя.

Коли врешті-решт вони прибули до Вінчем-Гаусу, у Мейфейр, то виявили, що слуги, приїхавши на тиждень швидше, часу не гаяли. Ще ніколи, як прихвалила Лавінія, будинок не бував таким гостинним — таким ідеально прибраним.

Один з її чорношкірих пажів підніс мавпенятко і, низько кланяючись та шкірячись, пробурмотів: «Подарунок маси[59]».

Леді Лавінія кинулась обіймати свого Діккі: як же він здогадався, що вона вже сто років мріяла про мавпенятко? Звісно, вона тільки раз чи два про це прохопилася. О, він найкращий чоловік! І вона в екстазі протанцювала аж до своїх покоїв.

До міста повертався бомонд, і коли через кілька днів Карстерз супроводжував свою дружину до Ренелських садів[60], то обоє, як і сподівалися, застали там багато і дуже веселого люду. На деревах висіли ліхтарі, хоча було ще видно; безупинно вигравали скрипалі; нескінченно вибухали феєрверки; літні будиночки виблискували свіжою фарбою, а весь павільйон світився.

Втіху леді Лавінії посилювало усвідомлення своєї вроди та ошатності своєї сукні з грузинського шовку та з золотою сіточкою. Коси вона напудрила, локони, перевиті гофрованими мережаними стрічками, звисали над скронями, голова була прикрита сірою відлогою від плаща. Її палантин був вишитий золотим, під колір сукні, а закріпила його вона брошкою з рубінами. З рубінами були і сережки, такі довгі, аж перехожі жінки заздрісно озиралися; великими червоними каменями виблискували й браслети поверх довгих рукавичок. Зовнішністю Річарда вона теж була задоволена й розмірковувала про те, що він, коли захоче, може навіть дуже модно вбиратися. У своєму бордовому оксамитовому костюмі чоловік був дуже показний, а його золоті годинники на ланцюжках були просто розкішні.

Не минуло й десяти хвилин, як навколо нових гостей у Садах зібрався гурт чоловіків, зачарованих прекрасною леді Лавінією, і кожен старався якось висловити свій захват. Один приніс їй стільця, другий — склянку негусу[61], а інші пожадливо крутилися довкола неї.

Зашарівшись від такого тріумфу, міледі подала руку містерові Селвіну, колишньому палкому залицяльникові, посміялася з його витонченого компліменту: мовляв, він просто демон-спокусник, і їй точно не можна слухати таких лестощів!

Сер Ґреґорі Маркгем, який приніс їй негус, виявилось, буквально щойно повернувся з Парижа. Почувши це, вона на півслові урвала розмову з причарованим французьким шевальє і звернулася до Маркгема, піднімаючи на нього небесно-сині оченята і стискаючи обтягнуті рукавичками долоньки:

— О, сер Ґреґорі, Париж? То скажіть же мені... будь ласка, скажіть... чи не бачили ви там мого любого Диявола?

— Так, мадам, бачив, — відповів Маркгем, передаючи їй склянку. Вона пригубила негус і передала келиха шевальє, щоб той потримав його.

— То тепер я просто закохана у вас! — скрикнула вона. — Як він там і коли ж повернеться до Англії?

Сер Ґреґорі всміхнувся.

— Звідки мені знати, — протягнув. — Гадаю, мсьє s’amuse[62].

Вона грайливо помахала перед ним віялом.

— Ви страшна людина! — вигукнула. — Як можна так говорити?

— Бельмануар? — спитав лорд Д’Еґмонт, вертячи тростину. — Захопився тою Помпадур, здається... не при вас кажучи, леді Лавві!

Віяло випало з рук Лавінії.

— Помпадур! То він має бути обережний!

— Гадаю, між його величністю і чарівною Жанною вже сталось якесь непорозуміння через Диявола. Відтоді, кажуть, вона до нього охолола.

— А я чув, що ця мадам йому надокучила, — сказав Маркгем.

— Ну, добре, як би там не було, я рада, що з цим уже покінчено, — підсумувала Лавінія. — Це дуже небезпечна гра — залицятися до фавориток Луї. О, mon cher[63] шевальє! Я ледь не забула про вас! Але я певна, що й ви теж могли б розказати чимало всякого паскудства про нашого Ґеорґа, чи не так? Ох, і ви тримали мій негус увесь цей час? Який ви невимовно великодушний! Зараз я його вип’ю, а Джуліан забере склянку... Вуаля! — Вона вручила келих Д’Еґмонту, бешкетливо глянула на Селвіна, що стояв за її стільцем, і ляснула його віялом по пальцях.

— От капосний Ви ще довго будете вишіптувати мені на вухо ці безсоромності? Я обіцяла більше цього не слухати! І не сміятимуся з них! Сер Ґреґорі, ви мені не відповіли. То коли повернеться Трейсі? На вечірку в Кавендішів[64] цієї середи? Ах, ну скажіть «так»!

— Звичайно, я скажу «так», чарівна мучителько! Але, як по правді, то Трейсі, коли я його бачив, ні словом не обмовився, чи повернеться до Лондона.

Вона надула губи і невдоволено скривилася.

— Тепер я ненавиджу вас, сер Ґреґорі! Його ж немає ще з травня! О Джуліане, ви вже повернулися? То проведіть мене тепер до феєрверка. О, моє віяло! Де воно? Воно десь тут випало... Селвіне, якщо ви його взяли... о Діккі, воно в тебе! Дякую! Бачиш, я йду з Джуліаном, а ти можеш позалицятися до місіс Клайв — дивись, вона йде сюди... Аякже, можеш, і я не ревнуватиму! Чудово, Джуліане, я йду! Шевальє, сподіваюся побачити вас на вечірці цієї середи, але чекаю на ваш візит ще перед тим.

Француз аж засяяв.

— Мадам занадто добра. Чи можна мені завітати до Вінчем-Гаусу? Vraiment[65], до того часу я не житиму, а животітиму! — і чутним усім шепотом він повідомив Вайлдінґа: «Miladi est ravissante! Mais ravissante[66]».

Леді Лавінія оперлася на руку вдоволеного кавалера, зустрічаючи на шляху безліч поклонів і захоплених поглядів, та рушила собі далі, залишивши свого чоловіка, але той не залицявся до прекрасної Кітті, як йому було пораджено, а попрямував до павільйону в товаристві Томаса Вайлдінґа і Маркгема.

Д’Еґмонт повів міледі однією зі звивистих алей, і невдовзі вони вийшли на чималий лужок, де снували люди різних станів. До цих двох приєднався брат Лавінії — полковник лорд Роберт Бельмануар — розкішно вбраний джиґун. Побачивши сестру, цей рум’янощокий молодик не міг втаїти подиву, але низенько вклонився.

— Моє шанування... Лавініє!

Міледі трохи недолюблювала свого брата й у відповідь тільки кивнула.

— Приємно тебе побачити, Роберте, — церемонно проказала вона.

— Саме це слово «приємно» ніяк не виражає моїх почуттів, — відповів полковник тим розтягнутим неприємним голосом, властивим також герцогові. — Моє шанування, Д’Еґмонте. Я думав, Лавві, ти на селі?

— Річард привіз мене в місто минулого вівторка, — відповіла.

— Як необачно! — відпустив шпильку полковник. — Чи він не мав вибору?

Вона сердито задерла голову.

— Якщо ти надумав бути отаким капосним, Роберте, то прошу, не затримуй мене! — спалахнула вона.

Д’Еґмонт зовсім не розгубився від цього обміну люб’язностями. Він занадто добре знав родину Бельмануарів, аби почуватися незручно під час їхніх суперечок.