Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 42)
— Я не знаю, я відчуваю.
— Дуже добре, серденько. Якщо ти примусиш Джека лишитися, я тобі не надякуюсь.
— Думаю, це буде вельми приємно! — відповіла вона й відступила так, щоб він не міг її дістати.
— О, дякую, Джоне! — Вона зав’язала капелюшка, поправила локони і взяла мілорда попід руку. — Лінюх Майлз знову засне! — сказала вона. — Дуже не люблю слухати його хропіння, тому ходімо подалі — до трояндових заростів!
— Не йдіть аж так далеко! — протягнув Майлз, заплющуючи очі. — А то втомитеся.
— І як ви дозволяєте йому робити вам отакі прикрі зауваження? — спитав Джек, поки вона витрушувала камінчик із черевичка.
— Не завжди, — відповіла вона. — Він надолужує своє, коли ви тут. — Вона жбурнула камінчика у бік О’Гари і рушила прогулюватися з мілордом.
Щойно стежка завернула за кущі, як вона почала атаку.
— Я хочу поговорити з вами про Майлза, — почала довірливим тоном. — Він так хвилюється.
— Справді, Моллі? Я й не помітив!
Вона подумки призналася собі, що теж не помітила, проте не знітившись продовжувала:
— Ах, але це так!
— Що ж його хвилює?
— Ви, — скорботно зітхнула леді. — Думка про те, що ви покидаєте нас. Сама це відчуваю.
— Чому...
— Він сподівався, що ви пробудете з нами ще довго... і я так само сподіваюсь.
— Ви обоє напрочуд сердечні люди, але...
— Навіть не знаю, що буде з Майлзом, коли ви поїдете. Він так надіявся, що ви останетеся з ним.
— Моллі...
— Насправді, це велике розчарування для нас обох — почути, що ви збираєтеся їхати звідси. Чи не краще вам передумати?
— Моллі, ви мене вражаєте. Я ж не можу залишатися тут цілу вічність!
— Якби ви лишилися! Ви й не знаєте, яке це щастя для нас. Запевняю: Майлз буде тривожитися за вас, ще до болячки дійде, якщо будете наполягати на своєму безсовісному рішенні.
— О Моллі, ви шалапутка!
Вона ледве стримала усмішку.
— Я правду кажу, Джеку.
— Що Майлз так переймається і занедужає через мене? Ага!
— Може, не все настільки погано, — зізналася вона. — Але він справді страшенно обурений... Шкода, що ви нас так засмучуєте. — Вона притулила хустинку до очей, але заразом спостерігала за ним. — Девід, дитятко, так вас любить! І Майлз такий радий, що знову знайшов вас... і
— Та ну, Моллі? Я через вас мушу почуватися невдячним хамом, якщо відмовлюся...
Носовичок враз забрався з очей.
— Тому, звісно, ви й не намагатиметеся відмовитися! Ви залишитеся? Обіцяйте!
— Я не можу вам гідно віддячити...
— О, який ви добрий, Джеку! До осені? Обіцяйте!
— Моллі, я дійсно...
— Обіцяю, що плакатиму, якщо ви не залишитеся!
— Я не можу! Не можу так зловживати вашою гостинністю...
— Які дурниці, Джеку! Наче Майлз не проводив цілі місяці у Вінчемі, коли ви обидва ще були хлопчаками...
— То було інакше...
— ...Коли ви обидва ще були хлопчаками, а тепер ви так гордуєте, що відмовляєтеся побути в нас якихось три нещасні місяці...
— Ні, ні, Моллі, це зовсім не так!
— Зізнайтеся: якби Майлз був кавалером, ви б не посоромилися?
Карстерз зніяковіло мовчав.
— Ось бачите! Тільки тому, що в нього є дружина, ви так завзято опираєтеся й гордуєте. Відчуваєте, що терпіти не можете мого товариства...
— Їй-богу, ні!
— То чому відмовляєтеся? — перемога вже була на її боці.
— Моллі... справді, я... — І тут він розсміявся. — Ви, мала капосниця, навіть шансу мені не залишили!
— То ви зостанетеся?
— Ви впевнені?
— Цілком.
— Сердечно дякую, залишаюся. Ви надзвичайно добрі, їй-богу. Коли я вам набридну, скажіть.
— Скажу, — запевнила вона. — О, як це чудово буде! Як зрадіє Майлз! До речі, — безтурботно вела вона далі, — я запросила обох міс Боулі до нас на середу, але, на жаль, вони не зможуть навідатися. Та все ж таки, може, якогось іншого д...
Вона запнулася, трохи налякана, бо він став перед нею й схопив за плечі, достеменно як зробив би старший брат.
— Послухайте, Моллі. Тепер до мене дійшло: ви з’ясували, що я кохаю Діану, і ви хочете бути такою доброю та звести нас докупи. Але кажу вам, не буде з цього добра, це нам обом тільки завдасть болю. Якщо ви постараєтеся, щоб вона приїхала сюди, я муситиму звідси поїхати. Зрозуміло?
Моллі дивилася у його суворі очі, і її губи затремтіли.
— Мені дуже шкода! — зажебоніла вона.
Джек знову взяв її за руку.
— Вам немає про що шкодувати, і я справді дуже вдячний вам за цю спробу ощасливити мене. Але, будь ласка, не треба!
— Добре, не буду, обіцяю. Але... Як, по-вашому... чи це справедливо до...
— Моллі, скажіть мені: хіба ж це правильно, що ви оце не послухалися свого чоловіка?
Сині очі зблиснули. Вона невпевнено усміхнулася.
— Що ви маєте на увазі, Джеку?
— Адже ж Майлз заборонив вам порушувати цю тему в розмові зі мною, правда?
Вона висмикнула руку, вуста беззвучно розтулилися.
— Ну... ну... ну, ви просто нестерпний! — крикнула вона й помахала йому кулаком. — Піду я від вас!
Свого чоловіка вона знайшла в бібліотеці й кинулася йому в обійми.
— Пригорни мене тісно-тісно! — попросила. — Мене... мене загнали в глухий кут!