Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 41)

— Тихо, Майлзе!.. Бо вона розтанула і стала дуже привітна. І я набалакалася скільки хтіла.

Вона відчула, як чоловік здригнувся й стримано кашлянув. Вона запитливо підняла брови.

— Що, сер?

— Нічого, серденя... нічого, розповідай далі... ти казала...

— Що набалакалась. — Вона змовкла й зиркнула на нього задирливо; потім на щоках з’явились ямочки, і вона опустила вії. — Я не розкажу тобі всього, що я там набалакала...

Він полегшено зітхнув.

— А якщо ти й надалі будеш поводитися негідно, то я ні слова більше не скажу!

Переконавшись, що він і не думає перечити, вона повела далі:

— Ми довго балакали, і з усього, що вона сказала й про що змовчала, я збагнула, що Джек з якогось дурного дива не попросить її до вінця.

— Дурного дива? — урвав він.

— О, я знаю, по-твоєму, це надзвичайно поважна причина, але скажу тобі: це страшенно жорстоко. Бідолашне дитя. Та їй байдуже до того, розбійник він чи ні!

— Не тільки в цьому річ, як я зрозумів, а в...

— Так, але ж він міг сказати їй, що не винен... о Майлзе, не дивися так досадно! Ну бо ж міг! От кажу тобі, якби ти так зі мною повівся, то я б не дала тобі піти, аж поки ти не розкаявся б! Я надумала поговорити з Джеком.

— Це дуже цікаво, але поводься обережно, міледі.

— Та він не розуміє. А я знаю: вона буде горда вийти за нього...

— І ти гадаєш, це добре, що Джек попросить її руки, перебуваючи в такому становищі?

— Я... О, не знаю!

— Ні, кохана. Джек має рацію: спочатку він мусить відновити своє добре ім’я.

— Ради Бога, то чого ж він цього не робить? — розгнівано скрикнула Моллі.

Тепер зверхньо дивився О’Гара.

— Ну, моя солодка, ти й так цього не зможеш зрозуміти, бо ти лише жінка.

Леді О’Гара навіть уваги не звернула на цю шпильку.

— А як же ж тут зарадити?

— Ніяк. Він сам мусить з усім впоратися. Нещодавно попросив мене зберігати таємницю, а то я не втримався б і поговорив би з Річардом.

— Як же я ненавиджу Річарда! — скрикнула. — От він точно самолюбний, недобрий. А тепер Джек присягається, що мусить негайно їхати звідси... Ох, бачив би ти Діану, її відчай, коли я згадала, що він збирається за кордон. Майлзе, мусимо затримати його тут якомога довше! О, дорогий! Як же це сумно.

О’Гара стиснув їй руку, і вона урвала розмову — через лужок до них ішов мілорд.

— Ніщо вже не врятує мене від ганьби, — почав він. — Я залишився з вашим шибеником, Моллі, і щоб забавити його, дав разок намиста, який ви залишили на столі.

— Моє улюблене індійське дерев’яне намисто!

— Так... певно. В усякому разі, фарби на ньому вже не залишилось, зате Девід, коли повернулася Джейн, мав такий вигляд, ніби дістав якусь страшну болячку. Вона дуже сердита. — Мілорд сів на стілець, де щойно сиділа Моллі, й почав старанно стирати зелену пляму зі свого вказівного пальця.

Моллі засміялася.

— Сердега Джейн! Їй доведеться засукати рукави, аби його відмити. Але ви прийшли саме вчасно. Ми говорили про вас.

О’Гара подумки застогнав і вже було насупився на неї.

— Справді говорили? Це приємно! А про що саме, не скажете?

— Чого ж ні, — про те, що ми не хочемо, щоб ви їхали у Францію.

О’Гара аж зітхнув.

— Це дуже люб’язно, міледі, мені й самому не хочеться, але мушу.

— А чи точно таки мусите? Ви могли б жити тут, у цьому затишному куточку десь по сусідству з нами, якась мила старенька жіночка вела б ваше господарство... І... здибалися б із Джимом... І взагалі — стільки втіх.

Мілорд похитав головою.

— Ні, дякую!

— Так, так! А згодом ви могли б знайти собі гарну дружину! — звитяжно провадила вона.

— Зовсім ні. Я не мав би вибору, довелося б мені побратися з вашою милою старенькою жіночкою. Ви точно змусили б мене до цього.

Вона засміялася.

— Серйозно, Джеку, може б, ви справді оселилися тут поблизу?

— Тільки не з тою старою жінкою, Моллі.

— Та забудьте про неї! Але подумайте над моєю пропозицією. Ніхто тут вас не знав би. Справді, ви не мусили б ні з ким бачитися... І... Ну, Джеку, не дивіться так. Майлзе, правда, це ж зовсім не смішно?

— Звісно, серденько, йому світить просто таки нуднюще життя, — гигикнув О’Гара.

— Бачу, до чого ви ведете, Моллі. Ви надумали обернути мене на відлюдника й одружити зі своєю економкою. Протестую проти такої безжальності!

Моллі невпевнено глянула на нього.

— Хіба ви так дуже проти такого життя, Джоне?

— Мадам, — урочисто відповів він, — ви знайдете мене мертвим у саду, ще й тижня не мине.

— Звичайно, я б цього не хотіла, — замислилася вона. — Але як же ми можемо вам помогти. О, згадала! Я вчора навідалася в Літлдін... Майлзе, любий, принеси, будь такий ласкавий, мені капелюшка! Сонце так пече...

— Посунемось у тінь, — мовив її незговірливий чоловік.

— Ну, добре! Нічого страшного. До речі, не сказала тобі: Браун хоче переговорити з тобою про ту нову маленьку конячину...

— Це дуже турботливо, Моллі, але з Брауном я вже бачився.

Леді О’Гара здалася.

— Ну, як я вже казала, Джеку, їздила я з візитом у Гортон-Гаус. Божечки, яка ж прекрасна дівчина та Діана!

Карстерз хотів щось сказати, але нічого путнього не придумав, тож просто щось мугикнув.

— Так от. Обидві вони передають найкращі вітання та сподіваються, що вам уже легше. Боже, як тут жарко. Може б, ви подали мені руку та прогулялися зі мною садком? І, якщо ваша ласка, принесіть мені капелюшка. Я лишила його, здається, в коридорі. Красно дякую!

Вона зачекала, доки Джек відійшов і вже не міг їх почути, а тоді звернулася до чоловіка:

— А тепер, Майлзе, будь ласка, сиди на місці. Я не зроблю нічого нерозважного.

— Моллі, я не дозволю тобі розтривожити його...

— Нічого такого не буде! Я просто хочу переконати його лишитися тут замість їхати за кордон. Певна: якщо нам вдасться переконати його залишитися тут, то щось та й станеться.

— Що саме станеться?

— Щось!

— Звідки ти знаєш?