Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 40)
Діана напудрила носик і тривожно подивилася на себе в дзеркало, чи, бува, не лишилося сліду від сліз.
— Нема там ніякого безладу, тітонько Бетті. О, я так хочу її побачити... Думаю, вона дуже чарівна, сер Майлз стільки про неї говорив. Поквапмося!
Міс Бетті поправила шпильку у волоссі і пригладила сукню.
— А на мені ця стара тафта! — буркнула собі.
Діана крутнулася, зашурхотівши модними персиковими шовками.
— Навіть не думайте, дорога тіточко, — ви дуже гарна. Але
— Легко тобі говорити, моя люба, ти ж сьогодні в новому уборі! А поглянь-но на цю мою спідницю!
— Дрібниці, ви гарна! Ходімо!
Вони разом спустилися сходами та зайшли до вітальні.
Витончена, дрібненька леді підвелася з крісла їм назустріч і, простягаючи ручки, так чарівно всміхнулася, що сердитість міс Бетті як рукою зняло, і вона щонайпривітніше вклонилася у відповідь на глибокий реверанс гості.
— Дуже рада вітати вас, мадам, — проказала церемонно. — Це так люб’язно відвідати нас, та ще й з далекої дороги.
Вона підсунула міледі стілець і познайомила її з племінницею. Леді О’Гара уважно глянула на дівчину і знову зробила реверанс.
— Дуже приємно нарешті зустрітися з вами, міс Боулі, — усміхнулася вона. — Мій чоловік так багато мені про вас розповідав, що мушу признатися: дуже мені кортіло й самій познайомитися з вами!
Діана просто розтанула від чару цієї дрібненької леді.
— Таки так, мадам, і ми багато чули про вас від сера Майлза. І
Леді О’Гара сіла та бадьоро кивнула.
— О, він, певно, нарозказував про мене страшних казок, — весело мовила вона. — Перепрошую, що раніше не заїжджала до вас, але, так собі думаю, ви знаєте, що я була далеко, а коли повернулася, то, хай Бог милує, усе дома було догори дриґом! — Вона засміялася до міс Боулі. — Повірте, міс Боулі, я мусила добряче потрудитися, поки всьому дала лад!
Міс Бетті підсунулася ближче до неї, і вже через хвилину-другу вони поринули в типові жіночі балачки: про несусвітне марнотратство слуг; про безпорадність чоловіків, покинутих на самих себе; про Лондон, його крамниці, парки, найновішу виставу.
Гостю припросили почастуватися чашечкою смачнющого чорного чаю міс Бетті — бохі[57], — а це була справді велика честь, — і коли містер Боулі зайшов до вітальні, то побачив там свою сестру і дочку, які сиділи побіля милої, жвавої, дрібненької леді, якої він раніше ніколи не бачив: всі троє не могли наговоритися і пригощалися китайським чаєм та янгольськими тістечками[58]. І він швидко забрався геть і замкнувся у своїй бібліотеці.
Розділ XVII
Леді О’Гара наполягає на своєму
Леді О’Гара суворо зиркала на свого сплячого чоловіка. Той розтягнувся на кріслі під величезним дубом, коли вона щось собі шила за кілька кроків од нього. Очі О’Гари були заплющені, а рот привідкритий. Міледі насупилася й кахикнула. Вона досить таки голосно прокашлялася, але дарма: чоловік хіба закрив рота й ліниво розплющив одне око. Міледі одразу ж набрала лагідно-скорботного вигляду, чоловікове око кліпнуло і тут-таки мало не закрилося знову. Моллі глянула з докором і сердито заговорила:
— А я от не думаю, що це дуже гарно — заснути, коли я хочу поговорити з тобою, сер.
О’Гара враз розплющив друге око.
— Чому, серденько, я не спав! Я... е... замислився!
— Ну хіба ж це правда, сер? А ти завжди розкриваєш рота і...
О’Гара випростався.
— Але я не хропів! — обурився він. — Моллі, ну ти як та злюка!
— Майлзе, ну а ти як та велика дитина! — перекривила вона. — У тебе на перуці гусінь, і вона зовсім перекособочилась.
— Гусінь? — здивовано спитав О’Гара.
— Ні, дурнику, перука. І, певно, краще я сама її поправлю. — Вона встала і, схилившись над ним, поправила перуку, а двома заздалегідь зірваними листочками зняла гусінь. Потім поцілувала чоловіка в чоло і сіла біля його ніг.
— По-перше, ти так і не спитав мене, де я була вчора ціле пообіддя.
О’Гара був уже добре навчений і знав, чого від нього хочуть, тож продемонстрував велике зацікавлення:
— І де ж ти
— Я їздила в гості до міс Боулі та її племінниці, сер!
Вона дивилася на нього переможно і майже з викликом.
— От чорт, ну ти й утнула!
— Звісно, сер, я відчувала, що тут щось не те, та й ти сам мені в листі писав, що Джек закохався в Діану. От я й подумала: поїду-но побачити її на власні очі.
Майлз глянув на неї не то поблажливо, не то з досадою.
— Ти так і зробила, кицюню?
— Я так і зробила. І побачила, що вона, певна річ, так само закохана в нього, як і він у неї.
— Певна річ?
— Хіба ж можна не закохатися в нього? Він такий чарівний. Я й сама хотіла б вийти за нього.
Вона схилила голову, щоби приховати лукаву усмішку.
— Перепрошую? — спитав О’Гара, заскочений.
Міледі креслила пальчиком візерунки на його коліні.
— Це, звісно, якби я не вийшла за тебе, Майлзе.
Але О’Гара побачив ту її усмішку, зітхнув і похмуро відказав:
— Річка завжди під боком, мадам.
Пальчик міледі спинився, вона схопила Майлза за руку.
— Це поганий жарт, Майлзе.
Він засміявся і поправив їй кучерик.
— Атож, а ти хіба не про це просила, серденятко моє?
— Звісно, не про це. А про Джека, любий...
— Я гадав, це й
— Майлзе, ти можеш послухати спокійно й уважно?
— Так, дорогусю.
— От і добре. Як я вже казала, подалася я вчора після обіду до Літлдіна й познайомилася там з обома Боулі.
— І що ти про них думаєш?
— Думаю, що Діана напрочуд гарна — такі очі, Майлзе! — а коси! Міс Боулі дуже люб’язна й цікавенька така жіночка! Я випила в них чашку чаю й поговорила про Джека...
— Тільки не кажи, що ти називала його Карстерзом?
— Ні, простачиську ти такий! Звісно, не називала. Коли про нього зайшла мова, міс Боулі назвала його містером Карром. І я вже так само назвала. А от Діана лише раз чи два про нього прохопилася, та й то з холодною байдужістю. Оце ж мене ще більше переконало в тому, що вона в нього закохана.
О’Гара явно збентежився.
— Але звідки в тебе така певність, якщо вона про нього майже не говорила, серденько?
— Та ти цього й так ніколи не зрозумієш, любий, бо ти лише чоловік. Та це й не важливо — от знаю, і все. Я була просто в захваті від Діани і вирішила поговорити з нею віч-на-віч. Я стала захоплено говорити про троянди, і вона запропонувала мені прогулятися в саду, чого я якраз і хотіла. Ми вийшли разом. Думаю, Діані я сподобалася, бо...
— Ото ще!