Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 39)
Дівчина схлипувала все частіше.
— Зви... звичайно, це правда, але я-як він насмілився таке сказати?
— Ді, люба моя, ти справді закохана в цього хлопчину?
— Я... я запропонувала йому взяти мене заміж... І він не захотів!
— Господи помилуй! — отут міс Бетті справді вжахнулася. — Діано моя дорога!
— Н-не так прямо... A-але він мене зрозумів... І він кохає мене! І я знову зробила б це, хоч би й завтра, якби могла... Хоч це і встид! Отак!
— Добре, добре, — стала втішати її міс Бетті. — Розкажи мені про це.
Діана підвела голову.
— А це все. І він кохає мене... Він кохає... Кохає!
— Чи він так сказав?
— Н-ні... Але я впевнена. І я кохаю його, — знов хлипання, — і скоріше вмру, ніж житиму без нього, та він не освідчиться мені через своє небездоганне минуле, і що так він був би негідником і ще там багато всякого жахливого, а мій чоловік не повинен бути... ізгоєм, поза законом, а... а мені все одно!
Здивована тітонька ледве чи могла з цього всього щось второпати.
— Тобто він був би негідником, якби попросив тебе вийти за нього? — спитала вона, пресуворо насупивши брови.
— Так. Бо він розбійник.
— Розбійник! То він тоді сказав правду? Ну, гаразд, хоч я ніколи б так не подумала! Він гарний хлопець!
Діана випручалася: її очі грізно спалахнули.
— Не смійте говорити про нього погано!
— Ні, ні... звісно, ні! Я просто здивувалася, але рада, що він таки не просив твоєї руки!
— Раді? Як ви можете бути такою жорстокою?
— Люба моя, ти не змогла б вийти заміж... за... за...
— Звичайного злочинця! — схлипувала Діана. — Я можу... можу!
— Один Бог знає, що ще він накоїв! Ох, дитино, та ж він сам сказав, що має строкате минуле!
При цих словах племінниця захихотіла крізь сльози.
— Отакої! Що тобі зараз, Ді?
— В-він ніколи не казав... «строкате».
Міс Бетті всміхнулася у відповідь.
— Ну то сумнівне.
— Я в це не вірю!
Тітка лише підібгала губи.
— Не вірю. Він не може бути злим. Не забувайте: він врятував мене!
Міс Бетті змирилася.
— Ні, я не забуваю, дитино; і я справді вважаю його милим хлопчиною, але й думаю, що він правильно зробив, коли поїхав.
Діана в пориві обійняла тітку.
— Тітусю, та ви ж любите його майже так само сильно, як я?
— Ні, не так само! — відказала вона різко. —
Діана знов захихотіла крізь сльози й підійшла до туалетного столика причесатися.
— Тепер, напевно, я вже ніколи більше його не побачу, — промовила вона нещасним голосом. — Ох, тітусю, якби ви бачили ті любі, сумні очі!
— Нісенітниця і дурощі! «Ніколи більше його не побачу», аякже! Він ще навідається до нас у місті. Такі загальні правила доброго тону.
— Ви забуваєте, що він розбійник і не схоче знову потрапити нам на очі.
— Ну, дорогенька моя, якщо він так побивається за тобою, як ти кажеш, то знайде собі пристойніше ремесло. Може, піде до армії абощо. Тож зачекай і побачиш, ану ж він ще повернеться до тебе.
— Ви так думаєте? — у голосі звучав сумнів.
— Аякже, дорогенька! А якщо ж він не намагатиметься стати на путь істинну, і ти більше не побачиш його... то плюнь і забудь, бо він і сльозинки твоєї не вартий!
Діана зітхнула і набрала води, щоб умитися.
— Хіба я тобі не мудро раджу? — переконувала тітка.
Діана підняла голову і подивилася з невимовною зневагою.
— А я думаю, це справжнісінькі дурниці, — відповіла вона. І тут її почуття гідності пропало. — О, хіба всі чоловіки такі безголові?
— Більшість, — кивнула тітка.
— Але ж як він може казати, що я... о, і нещасна буду, і що життя моє зламається, якщо вийду за нього?
— Люба моя, вже як чоловікові щось припливе до голови, то, знай, сам диявол не вирве того! Але я, до речі, гадаю, що панич Джек таки правий. І я, і твій татко шукали для тебе когось поважнішого. Зрештою, ну хто такий містер Карр?
— Він єдиний чоловік, за якого я вийду заміж! Тому можете зупинити свої пошуки поважних кандидатів! Думаю, ви хочете, аби я побралася з цим простаком, сером Деннісом Фабіаном, якого ви завжди запрошували до нас? Або, може, з тим талантом, містером Беттісоном? Чи містером Еверардом? Як ви
— Я не лиха. Але й не миритимуся з тим, що ти занапащаєш себе через цього розбійника.
Діана кинулася до тітки, обіймаючи її за шию руками.
— Тіточко моя найдорожча, простіть мою грубість! Я знаю, що ви зовсім не лиха! Але ви не розумієте: я
— Я завжди казала, що ти це болісно переживеш, — похмуро і сумно кивнула міс Бетті.
— Що болісно переживу?
— Кохання. А жодний чоловік не вартий і сльозинки твоєї, дитино моя.
Самовпевнений, легкий смішок у відповідь дуже здивував тітку — така несподівана переміна.
— Ви не знаєте, — мовила Діана. Її очі були ласкаві і ясні. — Ви просто не знаєте.
Не встигла міс Бетті обдумати, що б то відповісти, як почувся стукіт у двері, і тут таки вже в порозі постав Томас.
— Міледі О’Гара внизу, мадам.
Якусь мить обидві жінки мовчки дивились одна на одну. Потім:
— Отакої, не мали клопоту! — проказала міс Бетті. — А у вітальні ще стоїть розгардіяш після прибирання!
Діана кивнула слузі.
— Ми зараз спустимося, Томасе. — Щойно той вийшов, як вона знов пильно глянула тітці в очі. — Леді О’Гара! Але чому?
— Вона, певно, подумала, що так годиться — після того як сер Майлз так часто тут бував. Але ж, Господи, і чого було приїхати саме в той день, коли у вітальні такий безлад? Хай тобі грець!