Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 38)

О’Гара зиркнув на нього: той сидів упівоберта, обхопивши рукою спинку стільця.

— А не образишся, як я дещо тебе спитаю?

— Звісно, ні.

— То... ти збираєшся повертатися на розбійницький шлях?

— Ні.

— То що ж робитимеш?

Лордове лице прояснилося, і він розсміявся.

— Як по правді, Майлзе, я ще не придумав. Доля вирішить — не я.

Розділ XVI

Містер Беттісон освідчується

Містер Беттісон останнім часом ніяк не міг зрозуміти Діану. Спочатку така мила й весела, а тепер раптом стала байдужа і навіть холодна. Здавалося, вона навіть не чує його найкращих оповідок та анекдотів і двічі геть забула посміятися зі справді вдалих дотепів. Йому було прикро від того, що вона так непривітно на нього дивилася — мовби була проти його присутності в Гортон-Гаусі і взагалі не хотіла ніяких залицянь. Але містер Беттісон був ще той егоїст і, відігнавши од себе всі отакі підозри, спинився собі на тому, що Діана просто вихована бути скромною, звідси її холодність. Він і далі приїжджав у гості, і то так часто, що й дня не минало без його гордовитих кроків під будинком і без його голосу, що цікавився, як там обидві міс Боулі. Містер Боулі, який потай сподівався мати містера Беттісона за свого зятя, не дозволяв жіноцтву цуратися цих візитів і щоразу радив міс Бетті вже через кілька перших хвилин залишати молоду пару наодинці. Отже, Діані випав жереб приймати кавалера й вислуховувати його нескінченні монологи. Вона вперто його осаджувала, щоб відбити йому охоту освідчитись їй, але чи то вона була не достатньо вперта, чи то містер Беттісон занадто товстошкірий, та не минуло й двох тижнів після від’їзду мілорда, як залицяльник попросив її руки. І дістав дуже рішучу відмову, але, списавши це на кокетування, став наполягати ще люб’язніше, і то так самовпевнено, що міс Ді обурилася.

— Сер, — скрикнула вона, — здається, ви справді хибно зрозуміли моє ставлення до вас.

Містер Беттісон подивовано насупився. Він і припустити не міг, що Діана може справді відмовитись од нього. Навряд чи й вірив власним вухам, почувши такий цілковито категоричний тон, і просто сидів, вилупивши очі.

— Я прошу вас, — вела далі Діана, — прошу припинити ці постійні візити до нас. Будь ласка, не майте ці мої слова за зле, але я втомилася від вашого переслідування — інакше це не назвеш, і, даруйте на слові, вони мені вже набридли. Дивно тільки, що ви й досі не бачили, як мені спротивилася ваша увага.

— Спротивилася! — нарешті скрикнув містер Беттісон після кількох недорікуватих спроб щось сказати. — Тобто насправді ви маєте на увазі, що ви не вийдете за мене заміж?

Вона кивнула.

— Так, містере Беттісон, саме це я й маю на увазі.

— І що моя увага вам неприємна! Ну, міс Боулі! Ну, добре!

Діана дещо злагідніла.

— Мені справді шкода, що вийшло таке непорозуміння...

— Жодного непорозуміння, мадам! — враз втративши самовладання, відрізав кавалер. — І ви смієте стверджувати, що не заохочували мене приходити до вас?

— Зовсім не заохочувала!

— О, я вже бачу, що й до чого! Мене не проведеш. Це все почалося, відколи з’явився той тип!

— Містере Беттісон, я вже зовсім вас не розумію, але хочу, щоб ви покинули цю кімнату, поки не сказали нічого такого, про що потім пошкодуєте.

Він мовби й не почув цих слів.

— Вам закрутив голову цей розцяцькований чепурун... цей капосний Карр, а про нього ж то тільки й знати, що він дуже непевна особа, і...

Блискавично підвівшись, Діана підійшла до дзвінка й смикнула за нього так різко, що задзеленчало на весь будинок.

Стояла цілком незворушна, просто тобі статуя Зневаги — висока, прекрасна і розгнівана, зі стиснутими вустами та високо піднятою головою. Містер Беттісон замовк і, люто на неї зиркаючи, витирав чоло.

Стривожений Томас появився у дверях.

— Ви дзвонили, мадам?

— Проведіть містера Беттісона, — відповіла з погордою.

Кавалер незграбно підвівся.

— Я, звичайно, перепрошую, якщо сказав щось не те, — замимрив він. — Сподіваюся, ви не будете гніватися за мої слова...

— Я спробую забути ваші образи, сер. Двері, Томасе!

Містер Беттісон вийшов; кроки його лунали вже не так самовпевнено і пихато.

Двері за ним зачинилися, ще якийсь час Діана постояла на місці, а потім раптом лице її залилося рум’янцем, вона розвернулась і вибігла з кімнати, а щойно піднялася сходами до своїх покоїв, розридалася. Цю хвилину розради урвав стукіт у двері і голос міс Бетті, чи в себе, мовляв, її племінниця.

Дівчина миттю звелася й швиденько поправила кучері.

— Будь ласка, заходьте! — покликала вона якомога невимушеніше. Для повноти ілюзії, Діана стала щось собі намугикувати. Тітка увійшла.

— Я прийшла спитати, чи не в тебе моє вишиття. Ніяк не можу знайти, а ти ж точно вранці забирала його з саду в будинок.

— Так, справді, даруйте, тіточко! Ось, тут на кріслі, напевно, — і відвернулась.

Міс Бетті кинула на неї швидкий проникливий погляд і сіла на канапу, тобто йти звідси вона й не думала.

— Що сталося, люба моя? — твердо спитала вона.

Діана завзято вдавала, буцімто шукає щось у буфеті.

— Нічого, тітонько! А що могло б статися?

— Не знаю. Отому й питаю, — спокійно відповіла міс Бетті.

— Нічого не сталося, кажу вам! — Щоб довести правдивість сказаного, Діана попробувала засміятися. Спроба не вдалася й переросла в жалісне хлипання.

— Дівчатко моє, не обманюй! От уже й плачеш!

— Я... я н-ні! — вперто заперечувала Діана, заодно шукаючи свого носовичка. — Просто я підхопила нежить, ось уже третій день...

— Справді, люба? Боюся, вже довше.

— Так, може... Це ви про що?

— Може, я й помиляюся, але ти підхопила нежить того дня, коли містер Карр поїхав від нас.

Діана здригнулася.

— Тітонько, от не кажіть таких дурниць!

— Добре, дитино. Йди-но сюди, сідай коло мене і розкажи про все, — кликала міс Бетті.

Діана подумала, шморгнула носом і скорилася.

Міс Бетті пригорнула її за плечі.

— Ну, годі, годі! Не плач, солоденька моя! Що сталося?

— Цей бридкий, ненависний містер Беттісон! — захлипала Діана. — Він... він мав нахабність попросити в мене руки!

— Та що ти кажеш, дитино! Я, здається, чула, як він прийшов. То ти відшила його?

— Але спочатку він ще встиг образити мене!

— Образити тебе? Ді!

— Він... він насмілився натякнути... Хоча ні! Він таки звинуватив мене, нібито... що я без тями закохалася в містера Kappa! Закохалася!

Над її головою міс Бетті вловила своє відображення у дзеркалі.

— Оце неподобство! Але ж це таки правда?

Мовчанка.

— Хіба не так?