Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 37)

Наприкінці вечері вона їх покинула, застерігаючи, щоб не сиділи за вином надто довго і щоб Майлз не обтяжував його вельможність.

О’Гара підсунув карафу до свого друга.

— Є в мене деякі новини, які тебе зацікавлять! — почав він.

Карстерз питально подивився.

— Ага. То от, Його Світлість Ендовер вирядив свою дорогоцінну особу до Парижа.

Карстерз підняв брову:

— Гадаю, цілком природно, що він хотів би залишитись у тіні після нашого скандальчика.

— Чи справді він хотів би залишитись у тіні?

— Ти, певно, знаєш його краще, ніж я. То як думаєш?

— Не хотів би. Він завше в перших рядах, його завжди видно. Чорт би його взяв!

Мілорд трохи здивувався.

— Чому це? Хіба він колись втручався у твої справи?

— Він втручався у справи моїх найліпших друзів заради свого інтересу.

— Боюся, все достоту навпаки!

— Ну, я знаю дещо про те, як він суне носа в справи Діка.

Карстерз поставив келиха і тепер слухав з усією увагою.

— Що там з Діком?

О’Гара, здається, пошкодував про свої слова.

— О, та добре... Я йому однаково не співчуваю.

— Що Трейсі йому зробив?

— Та нічого надзвичайного, просто Трейсі та його непутящий братець хочуть обдерти Діка, як липку.

— Роберт?

— Ендрю. Я дуже мало знаю про Роберта.

— Ендрюї Але ж він був таке дитя...

— Ну зараз він виріс і розтринькує гроші навсібіч, годі уявити. Дік, здається, оплачує їхні борги.

— От чорт! Чому?

— Тільки сам Бог знає! Гадаю, Лавінія всілася на карк. Ми всі знаємо, що саме задля цього Трейсі підсовував їй вас обох.

— Дурниці! То було з нашої власної волі. Вона саме приїхала зі школі.

— Точно. Але хто ж то все наколотив, як не Трейсі?

Карстерз широко розплющив очі й поклав руки на стіл, стискаючи пальцями ніжку келіха з вином.

— Чи багато тих боргів?

— Не можу сказати. Я й сам про це випадково довідався. Її Бельмануари ніколі не знали, що таке помірковане життя.

— Як і ми всі Не будь такий суворий до них, Майлзе!.. Я то, звісно, знав, що маєток Бельмануарів заставлено, але й подумати не міг, що борги настільки великі.

— Та і я не знаю точно, але Дікових грошей не вистачить, аби розплатитися. Все проциндрили на азартні ігри та на різних кралечок.

Мілорд насупив брови.

— Та-ак. Думаю, я поквитаюся з Трейсі за це... одного разу.

Майлз нічого не сказав.

— Але як Дік виживає, не чіпаючи моїх грошей?

— Не знаю. — Тон О’Гари свідчив, що це його найменше турбує.

— Сподіваюся, у нього самого немає боргів, — розмірковував уголос Карстерз, — здається, він ускочив по самі вуха. Якби ж я міг переконати його користуватися доходами. — Він спохмурнів і затарабанив пальцями по столу.

О’Гара зірвався.

— Аякже, тільки ти на таке здатен. Ради Бога, забудь про нього і не переймайся так за цього жалюгідного неробу, який завдав тобі більше шкоди, ніж...

— Майлзе, я забороняю тобі говорити так про Діка! Ти не розумієш.

— Якраз дуже добре розумію. Ти поводишся надто вже по-християнському. І досить уже цього фарсу! Я так само добре знаю, як і ти, що змахлював тоді Дік, і, по-моєму, це якесь неприродне бажання віддати йому свої гроші після того, як він позбавив тебе і честі, і всього-всього!

Карстерз спокійно попивав вино, чекаючи, коли Майлз перегорить гнівом, так воно скоро і сталося. Потім засміявся.

— О Майлзе, дай мені йти власним шляхом! Все це і для тебе стало випробуванням, я знаю. — І тут же розсудливо додав: — Але я не хочу, щоб ти так жорстоко осуджував Діка. Ти непогано його знаєш, тож можеш дещо здогадуватися про той вечір. І знаєш, яким екстравагантним він був, часто в боргах — хіба не можеш вибачити йому одного безумного пориву?

— Це я міг би вибачити. А чого не можу, то це його нечуваної підступності, через яку ти мусиш нести його провину.

— О’Гаро, він кохав Лавінію...

— Іти теж.

— Не так глибоко. Я хіба по-хлопчачому захопився нею, але в нього — серйозні почуття.

О’Гара мовчав, зціпивши зуби.

— Постав себе на його місце, — боронив брата Джек. — Якби ти...

— Ні, дякую! — О’Гара гірко засміявся. — Ні, Джеку, ми тут згоди не дійдемо і краще облишмо це так, як є. Просто не думаю, що тобі слід за нього перейматися. Сподіваюся, він не заліз у борги.

— Хіба йому не щастить на перегонах і в його...

О’Гара всміхнувся невблаганно і жорстоко.

— Дік дуже перемінився, Джоне. Він не тримає коней для перегонів, та й у карти не грає, хіба що про людське око.

— Дік не грає?! Що ж він робить?

— Керує твоїми маєтками і возить дружину по вечірках. Коли бувають у місті, — додав гірко, — то мешкають у твоєму будинку.

— Ну, іншого ж нема. Але навіть уявити не можу, що Дік став такий поміркований!

— Ага, легко бути праведником після того, як зло скоєно!

Мілорд пустив це повз вуха. На вустах заграла дивна усмішка.

— Їй-бо, Майлзе, цікаво виходить! Я колись був розважливим членом родини, а що сталося?.. Я пустився берега: я картяр, авантюрник, розбійник. А колишній гульвіса Дік — святий. Він живе доброчесно і праведно, а його оббирають кревняки дружини. Зрештою, я йому заздрю.

— Принаймні насолоджуєшся життям більше, ніж він, — засміявся О’Гара. — Бо тебе не мучить сумління.

Обличчя Карстерза було незворушне. Він витер уста серветкою і всміхнувся.

— Як ти кажеш, я справді більше насолоджуюся життям. Але щодо сумління, то не певен.