Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 36)

— За молодого дурного лицаря, — протягнув він.

Знову регіт, але вже розлючений.

— І на що то буде схоже, якщо я попрошу її побратися зі мною? «Мадемуазель, ви бачите перед собою приклад непоправного дурня: я почав життя з махлювання, а відтоді...» Ох, відтоді я вже й сам у це все повірив! Стільком людям це розповідав. І так по-дурному себе підставив... — він змовк, згадавши ту бесіду з містером Боулі.

— Дурощі, Джеку.

— Це не дурощі. У мене є тільки одна перевага... тільки одна.

— На Бога, аж стільки? Яка ж це?

Мілорд гірко розсміявся.

— Я дуже непогано вбираюся.

— А фехтуєш іще ліпше, наскільки пригадую.

— І то теж не просто так. Але це ще один привід мене проклясти. Яка жінка вийде заміж за вправного фехтувальника? Боже мій! Як я поламав собі життя. — Він спробував засміятися, але не вийшло.

— А по-моєму, міс Ді вийшла б.

— Їй не запропонують так себе принизити, — була горда відповідь.

— Дорогий мій Джеку, ти забуваєш: ти ж граф Вінчемський.

— Нівроку граф! Ні, дякую, Майлзе. Син Річарда буде графом... Але не мій син.

О’Гара гупнув кулаком по столі.

— Чорти б ухопили того Річарда разом із його сином!

Мілорд підняв шпильку з самоцвітами і став біля дзеркала чіпляти її до краватки. Співрозмовник палким зором стежив за ним.

— Знов ти заховався в свою шкаралупу? — гаркнув Майлз.

Карстерз, трохи схиливши голову набік, мудрував, як би то ефектніше причепити шпильку. Потім розвернувся до друга.

— Мій дорогий Майлзе, вся суть у тому, що я безмозкий телепень. Як собі постелив, так, виходить, і мушу спати.

— Ну то, може, розкажеш і про того, хто тобі поміг?

Карстерз сів і почав взуватися.

— Думаю, ми ще довго будем один одному в печінках сидіти, — весело провіщував він. — А, я тобі ще не казав: я повідомив містера Боулі про своє... е... теперішнє ремесло?

Майлз зразу забув про свій гнів.

— Ти ж не сказав йому, що ти розбійник? — скрикнув він.

— Та сказав. Чом би й ні?

— Чом би й ні? Чом би й ні? Господи помилуй! Ти здурів, чоловіче? Ти що, намірився кожному стрічному розпатякувати, що ти за один? Далебі, ти геть розум стратив!

Карстерз зітхнув.

— Я так і думав, що ти не зрозумієш.

— Та треба якого ворожбита, щоб тебе зрозуміти! Ще один лицарський порив, не сумніваюся?

— Лицар? Ні! Просто це було нечесно, що він вважав мене шанованим джентльменом. Він непогано це сприйняв і тепер говорить зі мною з крижаною ввічливістю.

— Ввічливістю! Ще б пак! Старезне опудало вороняче, ти ж йому доньку врятував! То це він тебе так розлютив?

Карстерз розсміявся.

— І він, і я сам себе. Бачиш... Він вичитав мене. Доброзичливо так — за те, що я вибрав хибний шлях. Образливо.

— Ну то й добре, що ти їдеш до мене, тут тепер усе складається не найкраще.

Мілорд хотів було щось сказати, але, зустрівшись з тим аж вогнистим поглядом, передумав.

— Щось хотів сказати? — спитав О’Гара з грізним блиском в очах.

— Ні, сер, — смиренно відповів Джек.

— Приїдеш?

— Добре.

О’Гара звеселено схопився на ноги.

— От славний парубок! Боже, я боявся, що... Взувай-но другий чобіт, а я піду припильную за тим твоїм шельмою! — Він вискочив з кімнати, щоб знайти Джима, який, передбачивши результат суперечки, уже й сам поскладав багаж до брички.

Через півгодини вже пролунало мілордове «адью», і він із О’Гарою вирушили до Терз-Гаусу, а Джим з багажем — услід за ними.

Якийсь час їхали мовчки, хіба іноді, щоб розбити тишу, обмінювалися лаконічними заувагами про те, який чудовий день або яка спритна кобила. Думки Карстерза, як то добре знав товариш, залишилися позаду. Попрощалися вони з Діаною цілком звичайно, принаймні вона ніяк не виявляла того, що він для неї не просто випадковий знайомий: поводилася вона якось відсторонено, мовби думала собі про щось своє. Її рука, коли він поцілував її, була безживна й холодна, а усміх — милий, але холодний. Знав, що затримав її руку трохи довше, аніж годиться за строгими приписами добрих манер, і боявся, що дозволив собі ще більше непристойності, коли так тісно притулився устами до її пальців. Все думав і думав, чи помітила це вона. Навіть не здогадувався, що ще довго після того, як він зник з поля зору, вона відчувала цей дотик його уст. Якби він бачив, як палко цілувала вона кожний свій палець, боячись проминути той, якого торкалися його губи, то на серці йому стало б легше.

Це правда, що вона замкнулась у собі, трохи скривджена тим, що називала сліпою чоловічою впертістю. Вона розкрила йому серце, щоб він міг його прочитати; вона запропонувала йому себе такими простими словами, які не вважалися узвичаєними для світської бесіди; вона відчайдушно боролася за своє щастя, відкинувши всі уявлення про дівочу скромність. А коли потім збагнула, як повелася, і намагалась уявити собі, що він тепер про неї подумає, то почервоніла до кінчиків нігтів і подумки дорікала собі за брак гордості й манер. Перелякалася, що тепер він може вважати її нескромною, і через таку раптову сором’язливість поводилася з ним холодніше, ніж навіть хотіла, бо дуже боялася здатися нав’язливою. Але, попри цю холодність, як же вона сподівалася, що він відчує її кохання і все, що вона бажала йому сказати! Незбагненні жінки!

Та як міг Джон, не наділений жіночою проникливістю чи інтуїцією, зрозуміти її роздвоєні почуття? Він знав лише, що завдав їй болю і що вона відступила, бо не могла більше розкривати себе. Та й не міг він зрозуміти її, коли вона й сама себе ще сповна не розуміла.

Розмірковуючи над тим, як швидко спалахнуло їхнє кохання, він вирішив, що так само швидко воно й зітреться з пам’яті Діани. Він переконував себе, ніби сподівається на це, але й був достатньо чесним, щоб визнати: він би дуже цього не хотів. Від самої думки про те, що Діана збайдужіє до нього або, ще гірше, заручиться з іншим, він прикушував нижню губу й дужче напинав віжки.

О’Гара часто крадькома позирав на суворий молодий профіль поруч із собою і тривожився: витримає його вельможність цю довгу їзду чи ні. Він добре знав непохитну мужність Карстерза, тому й вірив, що той витримає, але побоювався, що це буде надто велике випробування й навантаження для його ослабленого тіла.

Він, і це було мудро, не пробував витягнути Карстерза з його самозаглиблених розмислів, тож так і їхали вони мовчки, минаючи поля з травою по коліно, яка скоро обернеться на сіна, і порослі щавлем та маками узбіччя, їхали вздовж живоплотів, що виростали стінами обабіч шляху, минали пагорби і доли, — і все це, не проронивши ні слова.

Зараз О’Гара відстав і їхав трохи позаду, щоб могти спостерігати за товаришем, не привертаючи його уваги. Йому здалося, що ніколи ще не бачив Джека таким похмурим. Гарні брови майже злилися в одну лінію, і їх ледь розділяли дві тонкі зморшки, уста були стиснуті, підборіддя трохи виступало вперед, а очі вдивлялися прямо, між настороженими вухами Дженні — ті очі мовби ковзали по всьому, але ні на чому не спинялися. Однією рукою він стискав батіг, другою механічно правив кобилою.

О’Гара зловив себе на тому, що милується гнучкою граційністю цього чоловіка, його прямою спиною і вправністю у сідлі.

І тут, напевно усвідомивши, що за ним стежать, мілорд озирнувся та зустрівся поглядом із очима О’Гари. Знизав плечима і мовби враз скинув з них свій тягар. Обличчя мілорда прояснилося, він усміхнувся.

— Перепрошую, Майлзе, понурий з мене товариш.

— Може, тебе болить плече, — тактовно припустив О’Гара.

— Н-ні, я про нього й не думаю. Нема чим виправдати мої погані манери і кепську вдачу.

І з цієї миті він постановив собі розважати друга, а якщо іноді сміявся він трохи силувано, то принаймні дотепність йому не зраджувала, щоби підтримувати радісний настрій О’Гари ще кілька миль.

Та поки вони прибули до Терз-Гаусу, вуста Карстерза підозріло побіліли і між бровами знову пролягла борозна — цього разу від болю. Але він зумів привітатися з міледі О’Гара щонайелегантніше й потішив її щонайменше трьома витонченими й жартівливими компліментами, тоді О’Гара взяв його міцно за руку й провів до кімнати відпочити та набиратися сил перед вечерею.

Невдовзі прибіг і Джим, дуже задоволений новим місцем та готовий подати схвальний звіт про стійло для Дженні. Він таки прийняв О’Гару як друга, хоч не без певних ревнивих тривог, і зараз був вельми втішений, що його хазяїн житиме в цьому домі замість поневірятися десь по селах.

О п’ятій годині, коли задзвонив ґонґ, мілорд спустився східцями в уборі кольору старого золота зі срібними оздобами: він настроївся поводитися, мов безтурботний веселун, як того вимагали обставини, так, начебто ніколи й не було ніякої Діани, яка перевернула все його життя.

Недарма він бився проти світу цілі шість років. Він навчився надійно приховувати всі почуття під маскою безтурботності й дотепності, ніколи не зраджувати себе, ніколи не виявляти свого болю і нікому не давати підстав навіть припустити, що він може бути ким іншим, а не просто легковажним парубійком. Ця школа добре йому придалася, і навіть О’Гара дивувався, бачачи друга таким піднесеним після всього, що сталося. Леді Моллі була в захваті від гостя, замилувавшись його зовнішністю й чудовими, вишуканими манерами, легко стала жертвою його шарму.

О’Гара, спостерігаючи за ними, задоволено зауважив, що мілорд справді зачарував його примхливу маленьку дружину. Висока честь, бо їй важкенько було догодити, і багатьох знайомих О’Гари вона приймала якщо не цілком холодно, то точно, що не з теплом.