Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 35)
Джон глянув на нього, ледь усміхнувшись.
— А ти поїдеш, Джиме?
— З вами, сер, я будь-куди поїду.
— А як же те дівчатко з Фіттерінґа?
Солтер почервонів та став безпорадно затинатися.
— Дорогий хлопче, хіба ж я сліпий? Чи ти думав, що я нічого не знаю?
— Але ж... ну, сер... так, сер!
— Звісно, я знав! Невже ти покинеш її, щоб поїхати зі мною?
— Я не можу покинути вас, аби лишитися з нею, сер.
— Ти певний? Я не хочу, щоб ти йшов проти власної волі.
— Жінки — то ще не все, сер.
— Та ну? Я от думаю, що це... велике діло, — замріяно промовив мілорд.
— Я дуже полюбив Мері, але вона знає, що я мушу бути при вас.
— Знає, кажеш? Але чи це справедливо щодо неї? Не певен я, що варто тебе знову тягти через континент.
— Ви ж не збираєтесь покинути мене, сер? Ви не можете так зробити! Сер... Як ви могли таке надумати — їхати один? Я... не дозволю!
— Що ж, ти мені, мабуть, таки знадобишся. Але якщо передумаєш, то скажи. Добре?
— Аякже, сер. Якщо я
— Я надто себелюбний, аби чекати, коли передумаєш. Більше ніхто, певно, не стерпить такої прикрої вдачі, як моя. Допоможи-но мені з цим сурдутом?
— Я ніколи не передумаю, сер. А щодо вдачі... Хіба я коли тим переймався!
— Ні. Ти таки чудо. Мої бриджі. Дякую.
Він скинув атласні короткі штани і став натягувати білі з оленячої шкіри.
— Не ті чоботи, Джиме, іншу пару.
Він сперся на стіл і тарабанив пальцями по спинці стільця. Почувся стукіт у двері, мілорд насупився та подав знак Джиму, і той пішов відчинити.
— Твій хазяїн тут? — почувся добре знайомий голос, і на ці звуки мілордове лице засяяло, а Солтер одійшов убік.
— Заходь, Майлзе!
Великий ірландець так і зробив, одразу обвівши очима безлад у кімнаті. Побачивши Джекові чоботи, він підняв брови і запитально глянув на нього.
Мілорд підсунув йому ногою стілець.
— Сідай, чоловіче! А я гадав, ти в Лондоні.
— Я там і був. Привіз мою Моллі додому вчора і почув, що ти втікаєш звідси сьогодні ввечері.
— І?
— І я не дам тобі вислизнути з моїх лапищ, отому й вирішив: приїду та переконаюся сам. Ти знаменитий крутій, Джеку.
— Та я ж і так збирався до тебе заїхати.
— Атож. От зара’ й заїдеш. Аби лишитися.
— О ні!
О’Гара поклав капелюха та батога на стіл і, зітхнувши, витягнув ноги.
— Оце натомився! Джиме, там надворі стоїть бричка, віднеси туди багаж, і то якнайшвидше.
— Хай все лишається тут, Джиме. Майлзе, це дуже вже мило з твого боку, але...
— Та годі з отим «мило з твого боку», Джеку. Я так вирішив.
— Але ж і я вирішив! Я не можу...
— Хлопче мій любий, ти поїдеш і лишишся з нами, поки не отямишся, навіть якщо мені доведеться спершу тебе пристукнути, оглушити, а потім перенести!
У Джекових очах зблиснув усміх.
— Як жорстоко! Але, я тебе прошу, не будь смішний і не побивайся тут через цю подряпинку. Отямлюся, кажеш, ага!
— Ти ще досі слабий. І перестань-но оце супитися, Джеку, я все одно не поступлюся.
Джим тихо причинив за собою двері, Карстерз похилив голову.
— Я не можу, Майлзе. Маєш зрозуміти: це неможливо.
— Пхе! Жоден, хто буває у Терз-Гаусі, не знає ні тебе, ані про тебе. Можеш ні з ким не бачитися, але приїхати до нас мусиш!
— Але, Майлзе...
— Джеку, не дурій! Ти мені потрібен, і Моллі теж! Це ж не пастка, тож не дивися так перелякано.
— Я й не переляканий. Справді, я дуже вдячний, але... не можу. Я вже ось-ось виїжджаю за кордон.
— Що?
— Так. Я саме про це.
О’Гара так і сів.
— Он воно що! Я так і знав!
— Що ти знав?
— До тебе дійшло, що кохаєш міс Ді.
— Дурниці!
— А вона — тебе.
Джек невідривно дивився на нього.
— Ага, знаю! Я безтактний грубіян, і манери в мене жахливі, але все це щоби пробитися крізь ті стіни, що ти понаставляв довкола себе. Але, Джеку, кажу тобі, то дуже болить, коли тебе відштовхують і тримають дистанцію! Я не хочу силувати тебе звіритися мені, але, заради Бога, не поводься зі мною, як з чужим!
— Вибач, будь ласка, Майлзе. Не так то легко комусь довіритися після шести років самоти, — мовив він, одягаючи куртку й зав’язуючи краватку. — А якщо вже ти так хочеш знати правду, то їду я саме через Діану.
— Аякже. Ти ж закохався?
— Якраз на те й схоже, хіба ні?
— То якого дідька не попросиш її під вінець?
— Чому не попрошу? Бо не хочу пропонувати їй зганьбленого імені! Бо так сильно її кохаю, що... — Тут він якось скажено розреготався. — Як ти можеш у мене таке питати? Я що, по-твоєму, добра parti[55]? Nom d’un nom[56]! За кого ти мене маєш?
О’Гара підняв очі, спокійно дивлячись у розгніване обличчя.