Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 34)

— Може, й так, — відповіло її скривджене серце.

Він схилив голову.

— Сподіваюся, що думка її не буде до мене надто сувора, — прошептав. — А в її серці знайдеться до мене співчуття.

Вона звелась і пішла до нього, сукня пливла по траві; благально простягнула руки.

— Містере Карр...

Але ж не можна йому дивитися в ці іскристі очі... Але ж треба пам’ятати про Діка, про брата Діка!

Він узяв у долоню кінчики її пальців, вклонився і поцілував їх. Потім крутнувся і прожогом рушив між живоплотами у глухі зарості, серце палало пристрастю й боліло від безсилої люті. Він мусив побути десь наодинці з собою, подолати того демона, що підбивав прокричати всю правду, скинути тягар заради кохання, забути свій обов’язок.

А Діана так і стояла серед розсипаних квітів, спокійна, холодна, з безнадійною тугою і нестерпним болем в очах.

Розділ XV

Рішення О’Гари

Джим Солтер згорнув один із жилетів мілорда та обережно поклав у розкриту валізу; потім узяв сурдут і став обережно складати його на ліжку так, щоб на ньому не залишалося складок. По всій кімнаті була розкладена одежа мілорда: михельнське мереживо[54] і краватки — на одному стільці, шовкові панчохи — на другому; на спинці крісла висіли пишні жилети; у ряд стояли, чекаючи своєї черги, черевики різноманітних фасонів, з червоними підборами і білими, чоботи для верхової їзди та пантофлі; всюди, де їх тільки можна було начепити, кокетливо стриміли перуки, а з майже спакованої торби виднілися стоси білосніжних сорочок.

Джим обережно поклав куртку у валізу, порозправляв складки і замислився, де ж подівся пан Джон. Цілий ранок його десь не було, а повернувся, то такий на виду, мовби хворий. Джим захвилювався й подумав, що не варто так скоро їхати з Гортон-Гаусу. Недавно мілорд пішов у кабінет до господаря: Джим вважав, що його пан і досі там. Простягнувши руку по ще один жилет, Джим ще не встиг його торкнутися, але так і застиг — став прислухатися. На сходах почулися швидкі тверді кроки, і ось на порозі вже стояв мілорд. Джим, стурбовано глянувши в те вимучене обличчя, з гіркотою зауважив, що сині панові очі горять вогнем, а красиві уста стиснулись затято й безкомпромісно. Тонка рука так смикнула за двері, що Джим одразу втямив: мілорд не в гуморі.

— Ти вже скінчив? — спитав Карстерз.

— Не зовсім, сер.

— Я хочу виїхати тепер, а не через рік, якщо ти взагалі бачиш різницю!

— Так, сер, я просто не знав, що ви так квапитеся, сер.

Відповіді не було. Мілорд пройшов у кімнату, швидко оглянув свій розкладений довкола багаж.

— Де мій костюм для верхової їзди?

Джим затремтів увесь аж до кінчиків пальців.

— Я... е-е... запакував його, сер. Хочете вбрати його?

— Звісно, хочу! Чи ти думаєш, що поїду отак, як є?

— Я думав, що вирушите в екіпажі, ваша честь.

— Ні. Шарлатний костюм, і негайно, будь ласка.

Він всівся перед туалетним столиком і схопив пилочку для нігтів. Солтер понуро й непорушно дивився в дзеркало, мовби й не думав виконувати наказ. За якийсь час мілорд озирнувся.

— Ну! Чого стоїш стовпом? Ти що, мене не чуєш?

— Та чую, сер, але... Я, звісно, перепрошую, серале хіба ж то, по-вашому, мудро їхати верхи сьогодні... вперше?

Пилочка дзвенькнула на стіл.

— Я поїду верхи до Горлі сьогодні ввечері! — промовив пан погрозливо.

— Це ж миль п’ятнадцять відси, сер. Чи не ліпше вам...

— Чорт забирай, Джиме, замовкни!

Солтер більше не перечив.

— Та добре, добре, сер, — мовив він і дістав потрібний одяг. — Я припильную, щоб багаж повезли в екіпажі, осідлаю кобилу та скажу Пітеру.

— Не треба Пітера. Правити екіпажем будеш ти.

— Ні, сер.

— Що!

Мілорд уп’явся в нього поглядом. У шанобливому тоні слуги чути було непохитність. Мілорд аж побілів.

— Ти переходиш межу, Солтере.

— Вибачте, сер.

— У дорозі ти пильнуватимеш мої речі, як завжди.

Джим зціпив губи й засунув один черевик зовсім не в той куток валізи.

— То ти мене розумієш?

— Цілком розумію, сер.

— Ну, то домовились.

— Ні, сер.

Джек випустив свій лорнет.

— Що, у біса, це має означати — «ні, сер»?

— Ви вже вибачте, будь ласка, сер, що насмілююся сперечатися з вами, але я не можу і не дозволю вам скакати на коні — ваша рана ледве чи загоїлась. — Це був голос рішучий, але навіть без тіні непослуху чи зухвальства.

— Ти не дозволиш, еге? То я, по-твоєму, мале дитя?

— Ні, сер.

— Або не годен сам про себе потурбуватися?

— Я думаю, ви ще не так зміцніли, як вам хотілось би, сер.

— Он як, то ти так думаєш?

Джим підійшов до нього.

— Можна, я поїду з вами, сер? Я не турбуватиму вас і просто їхатиму позаду, але самого вас відпустити не можу. Ви можете знепритомніти, сер...

— Будь певен, супутник з мене не вельми приємний! — сказав в’їдливо Карстерз.

— Та чого ж, я розумію, що вас щось тривожить. То можна, я з вами?

Мілорд сердито глипнув на нього, а потім враз злагіднів.

— Як хочеш.

— Дякую, сер. — Солтер знову почав пакувати багаж, зав’язував і ставив під двері валізу за валізою. Стоси лляної білизни швидко танули, доки геть не зникли, і тоді він пішов до шафи, щоб витягти звідти великий оберемок сурдутів і штанів.

Мілорд довго сидів мовчки, дивлячись перед себе незрячим поглядом. Тоді підійшов до вікна, постояв, визирнув, а потім розвернувся й знову сів на стілець. Джим, крадькома позираючи на пана, помітив, що блиск якоїсь затятості в його очах згас і що натомість з’явилася небувала доти втома.

Ще якусь хвилину Карстерз мовчки роздивлявся свої нігті. Нарешті заговорив:

— Джиме.

— Так, сер?

— Я... невдовзі поїду за кордон.

Слуга здивувався десь так само, якби Карстерз сказав, що сьогодні прекрасний день.

— Ми поїдемо, сер?