Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 33)

— Я знаю, що можете. Ну, будь ласка!

— Це ще не все, — заговорив з натугою. — Є дещо ще гірше.

— Є щось гірше? — перепитала вона, широко розплющивши очі. — Що ж іще ви зробили, містере Карр?

— Я... колись... о Боже, як же тяжко це вимовити! Я... одного разу... змахлював у карти. — От і все. Тепер вона з огидою відвернеться від нього. Він заплющив очі й чекав, відвернувши голову, на її зневагу.

— Тільки одного разу? — почувся тихий голос, сповнений захвату.

Він розплющив очі.

— Мадемуазель!..

Вона сумовито похилила голову.

— А я от завжди махлюю, — зізналася вона. — Я й не думала, що це так ганебно, хоча тітонька завжди сердиться і присягає, що ніколи більше не гратиме зі мною.

Він не стримався й розсміявся.

— Ви не вчинили нічого ганебного, мила дитино. Ви ж не на гроші граєте.

— О, а ви?

— Так, дитино.

— Тоді ви повелися жахливо, — погодилася вона.

Він мовчав, долаючи бажання розповісти їй усю правду.

— Але... але... не треба оцієї суворості, сер, — провадила далі. — Я певна, що у вас була дуже поважна причина?

— Ні.

— А тепер ви дозволяєте собі таке паскудство? — дорікнула вона.

— Та більше й не треба, — гірко мовив він.

— Ах, як жаль! Хіба один хибний крок має зламати все життя? Це ж смішно. Але ви вже... як же це сказати?.. Спокутували! Так, ви спокутували, я знаю.

— Минулого не можна перекреслити, мадам.

— Це, звісно, правда, — кивнула вона з розсудливим виглядом, — але його можна забути.

Його рука в пориві простяглася до неї та враз безсило опала. Дарма це все. Він не міг розповісти їй правду і попросити збагнути його ганьбу; він має сам нести цей тягар, а головне — не нарікати. Він сам так вирішив — узяти Річардову провину на себе, і тепер повинен стерпіти всі наслідки. Це не той тягар, який можна скинути, коли він стає занадто важким. Це назавжди... Назавжди. Він мусив примиритися з цим фактом. Тепер усе своє життя він мусить стояти сам проти світу; його імені ніколи вже не відмити від ганьби; він ніколи не зможе просити це чарівне й таке розсудливе дитя, яке сидить отут перед ним з благанням в очах, стати його дружиною. Він засмучено подивився на дівчину, переконуючи себе, що він справді байдужий і то все була тільки його дурна уява. Але тут заговорила вона: він вслухався в мелодійний голосок, який усе повторював:

— Невже ж таки не можна забути?

— Ні, мадемуазель. Це назавжди зі мною.

— А якщо дуже постаратися, то хіба не можна? — наполягала вона.

— Це завжди стоятиме на шляху, мадемуазель.

Він ледь упізнавав себе у цьому штучному голосі.

В мозку пульсувала думка: «Це заради Діка... Заради його порятунку. Заради Діка — мовчи». Він рішуче зібрав волю в кулак.

— Стоятиме на шляху... до чого? — спитала Діана.

— Я ніколи не зможу просити жодну жінку стати моєю дружиною, — відповів просто.

Діана безтямно обривала на троянді пелюстки, запашні клаптики осипались додолу.

— Я не розумію, чому не можете, сер.

— Жодна жінка не розділила б зі мною цієї ганьби.

— Жодна?

— Жодна.

— Ви так впевнено це кажете, містере Карр, але ж чи ви ту леді про це питали?

— Ні, мадам. — Карстерз побілів так сильно, як вона почервоніла, але він тримав себе у руках.

— Ну то... — голос став хрипкий, низький, — ...то чому ж ви не спитали?

Вона бачила, як стискалася його тонка рука, якою спирався на дерево. Його сині очі на блідому обличчі здавалися чорними.

— Тому що, мадам, так вчинив би хіба...

— Хіба хто, містере Карр?

— Грубіян! Негідник! Падлюка!

Ще одну троянду спіткала та сама доля.

— Я чула, що деяким жінкам подобаються... грубіяни... і... негідники; навіть падлюки, — зауважила провокативним голосом. З-під вій вона бачила, як на чорній корі побіліли кісточки його стиснутих пальців.

— Але не тій, яку кохаю я.

— О? І ви впевнені?

— Так. Вона повинна побратися з чоловіком бездоганної честі; а не з безіменним вигнанцем, і не з махляром, і не з розбійником.

Він знав, що її карі очі блищать затамованими сльозами, але, попри власну волю, відвернувся. Вже був певний, що він їй небайдужий і що вона цю його певність помітила. Він не міг залишити дівчину з думкою, нібито її коханням знехтували. Їй не можна завдати болю, треба дати зрозуміти, що він не може відкрито сказати про своє кохання. Але як важко витримати цей печальний погляд і цей благальний голос, що враз затремтів:

— Вона повинна, сер?

— Так.

— Але припустімо... припустімо, що леді байдуже до цього всього? Припустімо, що вона... кохає вас... і готова розділити вашу ганьбу?

Земля біля її ніг була всипана червоними пелюстками, і всі троянди навколо тремтіли й хиталися. Легенький вітерець роздував її кучері та мереживо сукні, але Джон не міг і глянути на неї, бо інакше не втримався б і схопив би її в обійми. Вона була готова довіритися йому, готова до будь-якої небезпеки, аби лиш поряд з ним. Простою мовою кажучи, вона запропонувала йому себе, а він мусив відмовитися.

— Та це було б щось незбагненне, якби леді так собою жертвувала, мадам, — промовив він.

— Жертвувала! — Їй аж дух перехопило. — Ви так це називаєте!

— А як інакше?

— Я... Я не думаю, що це дуже мудро, містере Карр. І жінок ви не надто розумієте. Бо вона це так не називала б.

— Байдуже, як би вона це називала, мадам. Але через це зруйнує собі життя, а так у жодному разі не повинно статися.

От і біла троянда осипалась додолу з-під її тремтячих від жалю пальців.

— Містере Карр, якби ця леді... кохала вас... хіба це було б справедливо... так нічого їй і не сказати?

Запала довга мовчанка, і тоді мілорд сміливо збрехав.

— Сподіваюся, вона... з часом... забуде мене, — мовив він.

Діана сиділа непорушно. Більше не зламано жодної троянди; легенький вітрець майже грайливо розвіяв пелюстки попід ногами в дівчини. Десь на живоплоті співала пташка, зазиваючи на весь голос, і все навколо сповнилося невпинного дзвінкого вторування та щебету. Сонце залило ясним промінням увесь сад, купаючи його в золоті та щасті; але для тих двох у садовому затишку світло згасло — і в світі запанував морок.

— Я розумію, — нарешті прошепотіла Діана. — Бідна леді!

— Проклятий то був день, коли я ввірвався в її життя, — зітхнув він.