Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 33)
— Я знаю, що можете. Ну, будь ласка!
— Це ще не все, — заговорив з натугою. — Є дещо ще гірше.
—
— Я... колись... о Боже, як же тяжко це вимовити! Я... одного разу... змахлював у карти. — От і все. Тепер вона з огидою відвернеться від нього. Він заплющив очі й чекав, відвернувши голову, на її зневагу.
— Тільки
Він розплющив очі.
— Мадемуазель!..
Вона сумовито похилила голову.
— А я от завжди махлюю, — зізналася вона. — Я й не думала, що це так ганебно, хоча тітонька завжди сердиться і присягає, що ніколи більше не гратиме зі мною.
Він не стримався й розсміявся.
— Ви не вчинили нічого ганебного, мила дитино. Ви ж не на гроші граєте.
— О, а ви?
— Так, дитино.
— Тоді ви
Він мовчав, долаючи бажання розповісти їй усю правду.
— Але... але... не треба оцієї суворості, сер, — провадила далі. — Я певна, що у вас була дуже поважна причина?
— Ні.
— А тепер ви дозволяєте собі таке паскудство? — дорікнула вона.
— Та більше й не треба, — гірко мовив він.
— Ах, як жаль! Хіба один хибний крок має зламати все життя? Це ж смішно. Але ви вже... як же це сказати?.. Спокутували! Так, ви спокутували, я знаю.
— Минулого не можна перекреслити, мадам.
— Це, звісно, правда, — кивнула вона з розсудливим виглядом, — але його можна забути.
Його рука в пориві простяглася до неї та враз безсило опала. Дарма це все. Він не міг розповісти їй правду і попросити збагнути його ганьбу; він має сам нести цей тягар, а головне — не нарікати. Він сам так вирішив — узяти Річардову провину на себе, і тепер повинен стерпіти всі наслідки. Це не той тягар, який можна скинути, коли він стає занадто важким. Це назавжди... Назавжди. Він мусив примиритися з цим фактом. Тепер усе своє життя він мусить стояти сам проти світу; його імені ніколи вже не відмити від ганьби; він ніколи не зможе просити це чарівне й таке розсудливе дитя, яке сидить отут перед ним з благанням в очах, стати його дружиною. Він засмучено подивився на дівчину, переконуючи себе, що він справді байдужий і то все була тільки його дурна уява. Але тут заговорила вона: він вслухався в мелодійний голосок, який усе повторював:
— Невже ж таки не можна забути?
— Ні, мадемуазель. Це назавжди зі мною.
— А якщо дуже постаратися, то хіба не можна? — наполягала вона.
— Це завжди стоятиме на шляху, мадемуазель.
Він ледь упізнавав себе у цьому штучному голосі.
В мозку пульсувала думка: «Це заради Діка... Заради його порятунку. Заради Діка — мовчи». Він рішуче зібрав волю в кулак.
— Стоятиме на шляху... до чого? — спитала Діана.
— Я ніколи не зможу просити жодну жінку стати моєю дружиною, — відповів просто.
Діана безтямно обривала на троянді пелюстки, запашні клаптики осипались додолу.
— Я не розумію, чому не можете, сер.
— Жодна жінка не розділила б зі мною цієї ганьби.
— Жодна?
— Жодна.
— Ви так впевнено це кажете, містере Карр, але ж чи ви ту леді про це питали?
— Ні, мадам. — Карстерз побілів так сильно, як вона почервоніла, але він тримав себе у руках.
— Ну то... — голос став хрипкий, низький, — ...то чому ж ви не спитали?
Вона бачила, як стискалася його тонка рука, якою спирався на дерево. Його сині очі на блідому обличчі здавалися чорними.
— Тому що, мадам, так вчинив би хіба...
— Хіба хто, містере Карр?
— Грубіян! Негідник! Падлюка!
Ще одну троянду спіткала та сама доля.
— Я чула, що деяким жінкам подобаються... грубіяни... і... негідники; навіть падлюки, — зауважила провокативним голосом. З-під вій вона бачила, як на чорній корі побіліли кісточки його стиснутих пальців.
— Але не тій, яку кохаю я.
— О? І ви впевнені?
— Так. Вона повинна побратися з чоловіком бездоганної честі; а не з безіменним вигнанцем, і не з махляром, і не з розбійником.
Він знав, що її карі очі блищать затамованими сльозами, але, попри власну волю, відвернувся. Вже був певний, що він їй небайдужий і що вона цю його певність помітила. Він не міг залишити дівчину з думкою, нібито її коханням знехтували. Їй не можна завдати болю, треба дати зрозуміти, що він не може відкрито сказати про своє кохання. Але як важко витримати цей печальний погляд і цей благальний голос, що враз затремтів:
— Вона повинна, сер?
— Так.
— Але припустімо... припустімо, що леді байдуже до цього всього? Припустімо, що вона... кохає вас... і готова розділити вашу ганьбу?
Земля біля її ніг була всипана червоними пелюстками, і всі троянди навколо тремтіли й хиталися. Легенький вітерець роздував її кучері та мереживо сукні, але Джон не міг і глянути на неї, бо інакше не втримався б і схопив би її в обійми. Вона була готова довіритися йому, готова до будь-якої небезпеки, аби лиш поряд з ним. Простою мовою кажучи, вона запропонувала йому себе, а він мусив відмовитися.
— Та це було б щось незбагненне, якби леді так собою жертвувала, мадам, — промовив він.
— Жертвувала! — Їй аж дух перехопило. — Ви так це називаєте!
— А як інакше?
— Я... Я не думаю, що це дуже мудро, містере Карр. І жінок ви не надто розумієте. Бо вона це так не називала б.
— Байдуже, як би вона це називала, мадам. Але через це зруйнує собі життя, а так у жодному разі не повинно статися.
От і біла троянда осипалась додолу з-під її тремтячих від жалю пальців.
— Містере Карр, якби ця леді... кохала вас... хіба це було б справедливо... так нічого їй і не сказати?
Запала довга мовчанка, і тоді мілорд сміливо збрехав.
— Сподіваюся, вона... з часом... забуде мене, — мовив він.
Діана сиділа непорушно. Більше не зламано жодної троянди; легенький вітрець майже грайливо розвіяв пелюстки попід ногами в дівчини. Десь на живоплоті співала пташка, зазиваючи на весь голос, і все навколо сповнилося невпинного дзвінкого вторування та щебету. Сонце залило ясним промінням увесь сад, купаючи його в золоті та щасті; але для тих двох у садовому затишку світло згасло — і в світі запанував морок.
— Я розумію, — нарешті прошепотіла Діана. — Бідна леді!
— Проклятий то був день, коли я ввірвався в її життя, — зітхнув він.