Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 32)

Залицяльник вклонився, зовсім не приховуючи ворожості. Карстерз відповів поклоном.

— Ви вже даруйте, що не піднімаюся, — усміхнувся він. — Як бачите, зі мною стався нещасний випадок.

У Беттісона мелькнула здогадка: це той самий, хто врятував Діану, от нахаба, чорт забирай!

— Он воно як, сер! То на руці, так? Я б такою раною пишався!

Карстерзу здалося, що цей парубок до біса фамільярно усміхнувся Діані, от нахаба проклятий!

— Це справді велика честь, сер. Міс Ді, я вже посортував ваші зелені ниточки.

Діана знов опустилася на подушку і скинула йому на коліна ще кілька мотків.

— Як швидко! А тепер треба розібрати блакитні.

Беттісон люто глипнув. Цей тип, здається, дуже зблизився з Діаною, лихо б його вхопило! Він сів біля міс Бетті й поблажливо звернувся до мілорда.

— Хай-но пригадаю, містере Карр. Чи ми, бува, не здибалися в місті? Може, навіть у Тома?

Цей селюк міг бувати у Тома, оскаженіло подумав Джон, хоч не було жодної причини отак дуріти. Уголос він промовив:

— Гадаю, це дуже малоймовірно, сер. Я кілька років провів за кордоном.

— О, справді, сер? «Ґрантур», гадаю? — хоч тон голосу свідчив про те, що такої гадки і близько не було. Джон усміхнувся.

— Не цього разу, у такому турі я був ще сім років тому.

До містера Беттісона долітали чутки про цього молодика — подейкували, це звичайнісінький розбійник.

— Справді? Після Кембриджа, мабуть?

— Оксфорда, — люб’язно виправив Карстерз.

«От зухвалець!» — подумав містер Беттісон.

— Сім років тому... ану подумаю. Тоді і Джордж, здається, мав тур... маю на увазі Селвіна[53], міс Боулі.

Джек таки провів те турне в товаристві кількох юних дженджиків, щойно з коледжу, і до Парижа їхав якраз у товаристві цього знаменитого дотепника, але змовчав про це.

Містер Беттісон заходився розповідати про власні пригоди в турне, а О’Гара, побачивши, що його друг не на жарт захопився міс Діаною та її шовками, відчув, що треба розрядити становище — вирішив піти самому і заодно забрати залицяльника-коротуна. За це мілорд йому вдячно всміхнувся, а міс Ді — здмухнула повітряний цілунок зі своїх пальчиків: він-бо з леді мав стосунки теплі й приязні.

Розділ XIV

Міс Діана. Зовсім не по-дівочому

Ідилія літніх днів минула швидко, і мілорд навіть словом не міг прохопитися про від’їзд — щоразу наражався на таке обурення і протест, що враз і втихав, і подумки дозволяв собі залишитися ще на кілька днів. З плечем йому полегшало, але остаточно воно ніяк не загоювалось, і кожне зусилля віддавало болем. Тому дні його збігали здебільшого в товаристві міс Ді надворі — він допомагав у саду, на городі, доглядати курей (Діана захопилася птахівництвом на невеличкій фермі) та іншу домашню живність. Якщо Фідо загнав у лапу скалку, то песика віддавали під опіку містерові Карру; якщо Неллі, спанієль, упіймала кролика, містер Карр точно знав, як тут зарадити, і так з усіма іншими тваринами. Близькість між молодою парою зростала з дня на день, а міс Бетті та О’Гара здалеку спостерігали за цим: вона — гордо і з утіхою за свою пестунку, а він — із острахом. О’Гара знав, що його друг мимоволі закохується, і боявся того дня, коли Джон це нарешті й сам усвідомить. У дуже велемовному і дуже ірландському листі він звірився про це своїй дружині, що саме гостювала з юним Девідом у материнській господі в Кенсінґтоні. Вона відповіла, що треба, мовляв, заохотити мілорда приїхати до них, де її власні чари затьмарять чари міс Діани; хоча насправді, писала місіс О’Гара, їй невтямки, чого це Майлзу так не хочеться, щоб його друг закохався, це ж бо, як він сам знає, таке чудесне і приємне почуття. А якщо ж він не знає, то поганець він, от хто! І чи ж бачив він колись отаку чудесну красу? — Девід намалював коня! Так, справжнього коня! Правда ж, розумний хлопчик? І ще одне: хай любий Майлз приїде й забере її додому, бо хоч мамуся дуже добра та мила і припрошує побути ще кілька тижнів, але вона вже ні дня не проживе без свого чоловіка!

Щойно О’Гара дочитав останні рядки, зразу забув і про Карстерза, і про його любовні справи — тут-таки майнув до Лондона підкорятися запрошенню-наказу.

Потроху до мілорда дійшло, що він палко закоханий у Діану. Спочатку серце йому мало з грудей не вискочило, а потім те серце мов хто у жменю стиснув. Він згадав, що такий знеславлений чоловік, як він, не може попросити руки цієї дівчини, тут же й усвідомив, що мусить негайно звідси забиратися. Не зволікаючи й миті, він зразу пішов до містера Боулі й повідомив своє рішення. На питання, чому так поспішно покидає Гортон-Гаус, він пояснив, що кохає Діану, але честь не дає йому освідчитися. Від цих слів містерові Боулі аж дух забило, він став вимагати пояснень. Карстерз відкрив правду про своє розбійницьке ремесло і побачив, як той аж затремтів од гніву. Завжди милий і усміхнений, містер Боулі тепер заговорив льодяним ввічливим тоном. Він цілком розуміє позицію містера Kappa, і... він шанує таке рішення. І все це стримано, холодно. Карстерз звелів Джимові негайно пакувати речі, щоб завтра ж і виїхати; неохоче повідомив про свій намір міс Бетті. Вона була вражена і здивована. А вона ж так хотіла, щоб він провів з ними весь червень. Обставини, хоч як йому шкода, складаються інакше. Він назавжди запам’ятає її сердечну доброту і сподівається, що вона простить йому такий поспішний від’їзд.

Коли він розповів Діані, її очі враз широко розкрились, і вона засміялася, махаючи йому пальчиком.

— Ви розігруєте мене, містере Карр! — скрикнула і втекла до будинку.

Того ж вечора міс Бетті підтвердила дівчині Джекові слова, та, побачивши муку в юних очах, мудро дала їй спокій.

Уранці в саду Діана підійшла до мілорда й суворо запитала:

— Ви справді покидаєте нас сьогодні, містере Карр?

— На жаль, мушу, міс Ді.

— Так несподівано? То вчора ви не розігрували мене?

— Ні, мадемуазель... не розігрував. Думаю, я й так надто довго зловживав вашою добротою.

— О, ні, ні! — стала запевняти вона його. — Насправді анітрохи не зловживали! А вам насправді треба їхати?

Зазирнувши в її великі очі, Джон відчитав там кохання й поблід. Від цього тільки гірше — знати, що й вона його любить. Якби знав, що вона до нього байдужа, то й розлука не здавалася б такою болісною.

— Мадемуазель... це мене дуже зворушує... мушу їхати.

— Мені дуже жаль. Від вашої присутності тут було стільки втіхи! Я... — Вона змовкла і подивилася на квіти.

— Ви? — підказав Джек, аби пересвідчитись у своїх здогадках.

Ледь усміхнувшись, вона глянула на нього.

— Звісно, я засмучена тим, що ви їдете від нас.

Вона сіла в альтанці, повитій трояндами, і показала на місце коло себе — з тією самою простодушною приязню, з якою завжди ставилася до Карстерза. Мілорд, одначе, стояв, однією рукою спершись на дерево, а в другій схвильовано стискаючи монокль.

— Міс Ді... думаю, буде правильно сказати й вам те, в чому я зізнався вашому батькові і навіть дещо раніше тітці, але вона не захотіла повірити мені. Я тут, так би мовити, під фальшивим іменем. Я не той, за кого ви мене вважаєте.

Діана сплітала і розплітала пальці з думкою про те, що все вона розуміє.

— О, ні, містере Карр!

— На жаль, так, мадемуазель. Я... просто злочинець... розбійник! — Наголосив, не дивлячись на неї.

— Але я це й так знала, — стиха промовила вона.

— Ви знали це?

— Так! Я пам’ятаю, як ви про це сказали тітоньці Бетті.

— І ви повірили мені?

— Розумієте, — стала пояснювати, — мене завжди дивувало, чому ви були під маскою.

— І, попри все, ви дозволили мені залишитися...

— Як це по-дурному з вашого боку, містере Карр! Звісно, мені все одно, хто ви! Я стільки вам завдячую!

Він різко повернувся і глянув просто на неї.

— Мадам, я можу витримати все, що завгодно, окрім вдячності! Хіба тільки через це ви терпіли мене стільки часу?

Вона сплела пальці.

— Чому ж, сер... Чому ж...

Вогонь у нього в очах згас, він рішучо виструнчився, і вона аж здивувалася, так сухо заговорив.

— Дуже прошу, пробачте. Мене слід відшмагати десь на стайні за таке зухвале запитання. Забудьте це, прошу вас.

Діана звела очі на суворе лице, і здивована, і вражена.

— Здається, я не зовсім вас розумію, сер.

— Тут нема чого розуміти, мадемуазель, — у роті йому пересохло. — Просто я, мов той дурень, тішив себе надією, що трохи вам подобаюся сам по собі.

— Ох! — прошепотіла вона. — І... це ж так страшно — бути розбійником! — видихнула вона.

— Так, мадемуазель.

— Але ж ви можете перестати ним бути? — спробувала переконати.

Він сам собі не довіряв, щоб хоч щось відповісти.