Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 31)
— А от іще: це не стрази, а справжні діаманти, а це — рубін.
— Не буду перечити, мадам, — нерішуче відповів він.
— Я певна, що ось цей великий камінь — смарагд.
— Мушу погодитись.
— Дорога цяцька! — промовила вона і пронизливо глянула на нього.
— Згоден, оздоблена хитромудро, та зате й криця тут щонайтвердіша, — спокійно відповів мілорд, проводячи пальцем по лезу.
— Дуже дорога цяцька! — суворо повторила вона.
Джек зітхнув.
— Це правда, мадам. — Потім трохи бадьоріше додав: — Може, містер Еверард полюбляє коштовності?
— Цілком можливо. І ще я думаю, що містер Еверард — не якийсь там простий сільський панок, якщо дозволяє собі такі розкоші.
Карстерз прикусив губу, щоб сховати усмішку, бо Трейсі й справді не скидався на простого сільського панка, і сумно похитав головою.
— Ви припускаєте, що йому цей меч дістався нечесним шляхом, мадам?
Ямочка на щоці з’явилась і враз зникла.
— Сер, я певна, що ви розігруєте мене, — сказала вона з почуттям гідності.
— Мадам, мені трохи ніяково.
— Рада це чути. І я маю на увазі те, що містер Еверард — зовсім не той, за кого себе видає.
— Насправді — жалюгідний пройдисвіт, що хотів ошукати леді.
— Але я хочу знати, чи я тут права. Він справді поважний джентльмен?
— Можу сказати напевне, що в містера Еверарда небагато лишилося від джентльмена.
Міс Бетті розсміялася.
— Ну перестань, моя люба! Це вже занадто і навіть непристойно — отак допитувати містера Kappa.
Діана незадоволено надула губки.
— А ще він страшно прикрий, — дорікнула вона.
— Я тепер безрадісний, — поскаржився Джек, але з бісиками в очах.
— Ви насміхаєтеся!
— Але ж як і ви, мадемуазель!
Вона похитала головою, і ямочки її сховалися.
— Тоді я невтішний.
Карі очі сяяли, вуста всміхалися, попри зусилля суворо їх стиснути.
— Та зате ви дуже дотепні! — одізвалася вона і встала. — А ось і сер Майлз!
О’Гара йшов через лужок до них, уклонився обом леді і допитливо подивився то на одну, то на другу.
— То ви тут собі жартуєте? — заговорив він.
Йому відповіла Діана:
— Зовсім ні, сер. Просто містер Карр дражниться з нас.
— Дражниться? І як саме?
— Я тобі все розкажу, Майлзе, — втрутився той, кого тут обмовили. — Це просто міс Діана надто вже допитлива!
— Он як! — Почервоніла обурено Діана. — Це дуже несправедливо, сер!
— Еге ж, він анітрохи не джентльмен!
— Якраз про джентльменів ми...
— Сперечалися, — підказала тітка.
— Трішки не порозумілися, — виправив його вельможність лорд.
— Не порозумілися, — притакнула Діана. — Я спитала його, чи містер Еверард часом не якийсь значний джентльмен, а він ухилявся від відповіді.
— Їй-богу, це наклеп! — вигукнув Джек. — Я просто сказав, що Еверард — узагалі не джентльмен.
— Отакої! А хіба це не те саме, що ухилятися від теми, сер Майлз?
— Хіба? А я з ним згоден.
— Ну то от що: ви обидва у змові проти мене! — вигукнула дівчина, і то була щира правда, хоч сама вона того не знала. — Я ж питаю про те, чи був він джентльмен за титулом?
— Але звідки Джек таке може знати?
— Може, тому що знає його самого або щось про нього, і я в цьому певна.
— Хай буде по-вашому, міс Ді, — обірвав мілорд, кинувши застережливий погляд на О’Гару. — Я розповім вам усе про містера Еверарда і сподіваюся, що моя історія вас задовольнить. — Він змовк, начебто зосереджено про щось мізкував. — Передовсім він, звичайно, титулований... Дайте подумати... І так, він герцог. О, точно герцог... І то, напевне, ще й королівської крові... Він...
— Ну це вже просто смішно! — перебила міс Бетті.
— Ви дуже любите подражнити, — вдавано нахмурилася Діана. — Спочатку ви мовбито зовсім нічого не знаєте про містера Еверарда, а тут уже раптом розповідаєте про нього якісь дурні історії. Герцог, аякже! А
Як і сподівався Карстерз, вона не могла повірити в правду.
— Він розігрує вас, дитино, — сказав О’Гара, який і сам не виходив із дива від Джекової оповіді. — Кажу вам, не знає він ніякого Еверарда... еге, Джеку?
— Ні, я б так не сказав, — засміявся Його Вельможність лорд.
— Але ж ви казали...
— Не мудруйте над його словами, міс Ді. Нікчема він.
Вона суворим поглядом підтримала його.
— От я вже майже так і думаю.
І тут знову мила ямочка! Та вже за мить зникла, і спохмурніла Діана розвернулася до тітки, її надуті червоненькі губки видалися мілордові дуже милими.
— Містер Беттісон, — сказала вона майже з відчаєм.
Після цих чудних слів міс Бетті насупилася, до Джека долетіло її сердите «дідько б його вхопив».
Він підвів голову й побачив, що від будинку до них гордовито суне молодий коренастий коротун. Хлопець з виду приємний, визнав подумки Карстерз, хоч мав надто близько посаджені очі. Але ж його манери! Так, Джек безперечно не схвалив ні його поведінки, ні того, як по-власницькому гість поцілував руку Діані.
— Як приємно знову бачити вас, містере Беттісон! — привітно озвалася міс Бетті. — Вже сто років вас не бачила!
— О, ні, тітонько, — солодкаво заперечила Діана. — Та ж містер Беттісон був тут зовсім недавно! — Вона висмикнула руку, яку молодик ладен був тримати хоч довіку, і розвернулася до Джона.
— Я думаю, ви не знаєте містера Беттісона, містере Карр? Містере Беттісон, дозвольте мені представити вас містерові Карру. Сера Майлза, я гадаю, ви знаєте?