Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 30)
Міс Бетті розсміялась і, витягнувши моток шовкових ниток, кинула їх на коліна племінниці.
— Розмотай-но їх, моя люба, — попросила вона, беручись до свого вишиття.
— А дозвольте, будь ласка, й мені допомагати! — почав напрошуватися Джон.
Діана звелася й переклала свою подушку ближче до його крісла. Потім присіла біля нього й висипала йому на коліна різнобарвні жмуточки ниток.
— От! А тепер ви повинні бути надзвичайно уважні, щоб порозділяти всі ці нитки на різні мотки. Дивіться: тут у нас рожевий, тут — оранжево-рожевий, темно-рожевий — тут, блідо-рожевий — там, і ще червоні... більше нема де... ми покладемо червоні на цей папірчик.
— Добре! — погодився Карстерз. — До інших кольорів не братися, поки не посортуємо всі відтінки рожевого?
Вона кивнула і схилила голову над шовками.
— А сер Майлз приїде сьогодні ввечері, містере Карр?
— Авжеж, що так, міс Бетті... Оце ж ви мені й нагадали, що він буде. Міс Боулі, я б не клав цю нитку до рожевих: надто вже вона темна.
— А по-моєму зовсім ні! З яким його можна порівняти?
Карстерз витягнув довгу нитку і поклав її до інших ниток, які відібрала дівчина. Обидві голови схилилися над жмуточками. Діана зітхнула.
— Ваша правда: аж тепер розгледіла різницю. Але вона
Міс Бетті глянула через плече.
— Божечку, яке у вас гостре око! Я от не бачу жодної різниці. — Її погляд пробігав по шовкових моточках, розкладених на білій атласній мілордовій штанині.
— Містере Карр, — зненацька почала Діана. — Я хотіла б дещо запитати... що мене здивувало.
— І що ж то, міс Боулі?
— Лише одне: чому ви називали містера Еверарда мсьє le Duc?
Минула коротка пауза, мілорд глянув у її мовби золотисті очі і трохи насупив брови.
— Хіба я його так називав?
— Так, я добре це запам’ятала. Чи це просто така манера?
— Просто така манера... Можна й так назвати, мадемуазель. А вам він хіба не схожий на якогось герцога?
— Я про нього зовсім не хочу думати. Я ненавиджу його!
— Мені майже жаль цього містера Еверарда, — зауважив Джек.
Знову з’явилась ямочка.
— То це дуже не галантно з вашого боку, сер! — дорікнула вона. — Ви знаєте містера Еверарда?
— Я точно бачив його раніше, мадам.
Діана присіла навпочіпки і з подивом глянула мілордові просто в очі.
— Ви не маєте наміру мені відповідати, правда, — заявила вона. — То хоч скажіть: Еверард — це його справжнє ім’я?
Мілорд тривожно крутив персня на пальці. Джек розумів, що не має права назвати Бельмануара, бо якщо розкриє таємницю його особи, то цілком можливо, що тоді містер Боулі може його розшукати, а відтак з’ясувати все і про самого рятівника. Він підняв очі.
— Вибачте мені, мадемуазель, але навіщо цей допит?
Діана згідливо кивнула.
— Я так і думала, що ви відмовитеся, але я знайшла дещо таке, що виб’є вас із колії, сер! — Вона звелася на ноги — мовляв, піде по те «дещо», і граційно подалася до будинку; мілорд дивився їй услід.
— Тепер я хочу поставити вам питання, — озвалася міс Бетті.
Він заперечно простягнув уперед руку.
— Мадам, прошу взяти до уваги мій безпорадний стан. Як думаєте, чи витримаю я таке напруження?
— А я спитаю!.. Хіба є така заведенція серед джентльменів — мандрувати у масках?
Почувши це, він засміявся.
— Ні, мадам, але для джентльменів з великої дороги це de régie[52].
Вона спинилася, голка застигла в повітрі.
— А тепер: що означають ваші слова?
— Просто я звичайнісінький розбійник, міс Бетті.
На мить вона вп’ялася в нього поглядом, а потім повернулася до своєї роботи.
— Ви на такого й схожі.
Джон подивовано кинув оком на свою струнку поставу.
— Невже, мадам? А я схильний лестити собі, що радше не схожий!
— Я просто вас розіграла. Невже ви думаєте, що я повірю в таку вигадку?
— А доведеться, — зітхнув він. — Це чиста правда, на жаль!
— О, справді? А ще ви друг сера Майлза О’Гари, мирового судді... і містера Еверарда?
— А от останній — точно не той, чиїм товариством можна пишатися, — відрубав він.
— Може, й так. Моя Ді каже, що він якась поважна особа.
— Я бачу, що ваша Ді натура підозрілива. Чому ж вона так думає?
— Зараз побачите. Ді, люба моя, ось містер Карр хоче переконати мене, що він розбійник!
Діана всміхаючись підійшла до них.
— Думаю, він просто дражниться, тітонько. А це ви пам’ятаєте, сер? — Вона подала Джекові шпагу Його Світлості Ендовера.
Джек здивовано взяв, мимохіть зиркнув на руків’я і весь аж напружився.
— Та це ж його шпага. Я думав, він так і забув її посеред дороги. Певно, це
Вона зробила глибокий реверанс і розсміялася.
— Чому ж тут дивуватися, сер? Ви ж самі вимагали від нього шпагу, от я й подумала, що вона вам потрібна, і забрала її звідти.
— Це дуже завбачливо. Я й не сподівався, що про неї хтось ще міг пам’ятати. Я дуже вдячний...
— Тільки ж прошу вас, висловлюйте свою подяку сидячи! — порадила міс Боулі-старша. — Це ж ваш перший день на ногах, тож обачно, обачно!
Джон мовчки послухався і сів, крутячи шпагу в руках.
Діана осудливо показала на руків’я, викуване із золота.
— Якщо я не помиляюся, сер, це корона.
Мілорд простежив очима, куди показував рожевий пальчик, і гнівно спинився на гербі Ендовера. Це так схоже на Трейсі — оздобити ефес шпаги, подумалося йому.
— Авжеж, здається, так і є, — обережно добираючи слова, визнав він.