Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 29)

З появою Джима мілорд почав швидко одужувати, йому щодня ставало дедалі краще, і це неабияк тішило лікаря, який повсякчас нагадував містерові Боулі та міс Бетті, що пацієнт став на ноги саме завдяки його оздоровчим методам. Та оскільки все те цілительство полягало хіба в рясних кровопусканнях, то міс Бетті невдовзі поклала цьому край — після довгих пересварок ескулап мусив відступити. Вона стверджувала, що містер Карр одужав завдяки її догляду та своїй сильній натурі, і, цілком можливо, мала рацію. Хоч би там як, не минуло й двох тижнів після першого візиту О’Гари, а мілорд уже стояв перед дзеркалом та, схиливши замислено голову, оглядав себе занепокоєним зором. Солтер дивився на пана тривожно, знаючи, що настав критичний момент. Пан був для нього певною загадкою: важливі речі Карстерза ніколи не хвилювали, а от вибір краватки чи ще якась така буденщина обертали його на справжнього одержимця.

Оглянувши себе кілька разів, Карстерз насупився й озирнувся.

— Я передумав, Джиме, усе ж таки вберуся в голубий. — Солтер приречено зітхнув.

— Вам дуже гарно і в цьому, сер, — пробурмотів під носа він.

Джек уперто всівся.

— У мене антипатія... ні, справжня ненависть... до світло-брунатного кольору. Хочу голубий.

— Зара’, сер, ви вже сті’ки передягалися! Ви ж іще не зійдете донизу, а вже втомитеся, хоч знаєте, що сказав лікар.

Мілорд, у відповідь, відіслав лікаря з його мудрими порадами аж до самого пекла.

— Так, сер, але...

— Лікар — гідна особа, Джиме, але на мистецтві уборів він знається ще менше, ніж ти. Він не годен зрозуміти душевних мук того, хто на свій перший вихід у світ одягає світло-брунатне.

— Але...

— Голубий жилет із позлітками.

— Сер...

— Я наказую! Я вимагаю: блакитний жилет або жодного!

— Та добре, добре, сер. — Змирившись, Джим підійшов до шафи.

Був уже полудень гарячого червневого дня, коли його вельможність нарешті був цілком задоволений своїм убором, отоді й постукала міс Бетті — дізнатися, чи спуститься містер Карр.

Карстерз поправив пов’язку, узяв капелюха і трохи похитуючись повільно рушив до дверей.

Солтер відчинив двері, переможно дивлячись на міс Бетті, наче показував їй усі мілордові чесноти. Він простягнув руку:

— Може, вам помогти, сер?

Міс Бетті зробила низький реверанс.

— Ах, містере Карр!

Джон глибоко вклонився.

— Дай Боже здоров’я, мадам, — привітався він. — Я саме збирався спуститися. Дякую, Джиме. — Він важко наліг на руку слуги.

Міс Бетті зачудовано ходила круг нього.

— Господи! Які ж ви елегантні, їй-богу! Але признаюся, трохи мені соромно!

— На Бога, міс Бетті! Це ж чому?

— Ви не такий юний, як мені здавалося, — відверто відповіла вона.

— Зважайте на те, мадам, що я ніколи й не збирався вас обманювати. Я — чоловік у літах.

— Тридцять! — глумливо сказала вона й рушила вперед. — Ходімо, хлопче, тільки обережно на першій сходинці!

Унизу стояв містер Боулі, чоловік середнього росту, з тонкими губами й сірими очима. Він ступив назустріч і подав руку.

— Дуже радий бачити, що вам уже легше, сер. Сподіваюся, плече вас більше не турбує?

Мілорд легенько відсунув Джима і потиснув руку містеру Боулі.

— Дякую вам, сер, уже майже не болить. Та якби не міс Бетті, котра має вдачу справжнього тирана, я не носив би цю осоружну пов’язку.

Містер Боулі всміхнувся.

— Так, вона тут усіх тримає у шорах, правда, Бетті. Скажіть, ви б не хотіли прогулятися садом? На лужку є крісла... А ось і моя донька.

Він показав рукою, і Карстерз, озирнувшись, побачив Діану.

Та стояла на тлі темних дверей у шовковій бурштиновій сукні зі старовинним мереживом на ліктях і на грудях. Коси — чорні як ніч, над широким білим чолом — дрібні кучерики. Один завиток спадав на плече, всі інші були зібрані під маленький мереживний чепець, прив’язаний стрічкою попід підборіддям.

Джек подивився раз, і другий, Діана й собі оглядала його великими карими очима, майже по-дитячому невинними. Потім її повіки задрижали, густі вії легкою тінню лягли на прекрасні глибокі очі, а щоки залились рум’янцем.

Мілорд опанував себе. І коли містер Боулі представляв її, Карстерз вклонився так елегантно, як тільки міг.

— Дорога моя, це містер Карр...

Діана зробила глибокий реверанс.

— ...містере Карр, це моя дочка, Діана.

— Дуже радий познайомитися з міс Боулі, — сказав Джон і підніс її руку до уст.

Тендітні, витончені пальчики трохи затремтіли в його долоні, трепетні губи розтулилися — такої сором’язливої, такої чарівної усмішки він ще ніколи не бачив.

— Насправді, сер, ми вже знайомі. Я не з тих, хто забуває свого рятівника.

— Мене тішить думка, що зміг вам стати у пригоді, мадемуазель. Повірте, то для мене честь — битися за вас.

Його очі спинилися на чарівній ямочці в кутику її вуст.

— Це звучить дуже люб’язно, сер. Боюся, ми вельми стомили вас і... — Вона вказала на його пов’язку.

— Це, мадемуазель, зовсім дрібниця. То я повинен вам бути вдячний.

Міс Бетті кинулась до них.

— Та годі вже! Ще не чувала я таких безглуздих компліментів! Ви маєте втомлений вигляд, містере Карр. Ідіть у сад і відпочиньте.

Солтер ступив уперед, але Діана зупинила його, піднявши пальця.

— А може, містер Карр згодиться на мою підтримку? — наважилася спитати вона.

Джек спаленів.

— Справді, не варто, міс Боулі... я можу...

— Ото вже! — вигукнула міс Бетті. — Досить вам цих китайських церемоній! Проведи його, Ді!

Містер Боулі тим часом уже десь зник. Його світ обмежувався бібліотекою, він і так надто довго пробув поза нею. Тепер він скористався нагодою: сестра випустила його з поля зору, а коли озирнулася, то побачила тільки тихо причинені двері бібліотеки.

— Твій татусь знову за старе, — сказала вона племінниці. — Він просто нестерпний, правда!

Вона почимчикувала за цими двома на лужок і допомогла Карстерзу сісти у високе крісло під величезним крислатим берестом. Під поранене плече і під спину йому підмостили по подушці.

— Вам справді отак зручно? — спитала міс Бетті, турботливо нахиляючись до нього.

Джек засміявся до неї.

— Справді зручно, мадам, а ви де сядете?

— Я сяду в це крісло, а Ді — на подушку, — відповіла, кидаючи її долу, — біля моїх ніг... отак.

— Бачу, мадемуазель, тут усіма вами керує залізна булава, пожартував він і знов побачив, як заграла ямочка біля її вуст.

— Це правда, сер. І це дуже сумно.