Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 28)

— О, не знаю. Ніхто не святий. — Він різко перевів розмову. — Як там Дженні?

— Геть їсти не хоче — певно, сумує за тобою. Я залишив її з твоїм слугою. Гадаю, він уже скоро прибуде. Не думаю, що загається.

— І я не думаю. Бідолаха, він, мабуть, страшно переживав за свого нікчемного пана.

— Атож: став такий блідий, як оце ти, коли я сказав, що тебе поранили!

Карстерз швидко повернув голову.

— А що, я справді такий уже блідий? Подай-но мені, будь ласка, те дзеркало, Майлзе.

О’Гара засміявся, але послухався, і мілорд став уважно й подивовано розглядати своє лице.

— Цікаво-цікаво, справді блідий. Та що б там не було, я радий, що Джим уже в дорозі. — Він зустрівся очима з О’Гарою, і той не стримав сміху.

— По-твоєму, я надто марнославний, Майлзе?

— Це машкара, Джоне? Це сер Ентоні Ферндейл, баронет?

— Ні. Сподіваюся, це я сам. Розумієш, коли мусиш жити тільки для себе і думати тільки про себе, то й турбуєшся найбільше про себе! Звідси й марнославство. Забери дзеркало, будь ласка... Мені прикро дивитися на своє лице!

— Щось ви надто свавільні в наказах, мілорде! — сказав О’Гара, поклавши люстерко на стіл. — І, поки я не забув, — як тепер тебе називати?

— Джон Карр... Ледь з язика не зірвалося, але я вчасно його прикусив. Чую, моя доглядачка вертається... і... Майлзе!

— Ну?

— Приходь знову!

— «Приходь знову»! Мій друже дорогий, та я тобі ще й остогидну. Я тут буватиму щодня.

— Дякую. Непоганий спосіб остогиднути мені. — Він закусив губу і, щойно міс Бетті зайшла до кімнати, відвернув голову.

— А тепер, гадаю, вам доведеться залишити мого пацієнта, сер Майлз, — сказала доглядачка. — Він уже чимало нахвилювався за цей день і має поспати. — Вона допитливо глянула на відвернуту вбік голову. — Він, певно, втомився?

Джек розвернувся та всміхнувся до неї.

— Ні, міс Бетті, не втомився. Але ви й так мені не повірите.

— Дорогий мій хлопче, а ви хоч знаєте, що у вас синці під очима?

— І знов зауваження про моє обличчя! — зітхнув він і глянув на О’Гару, той саме підвівся.

— Ваша правда, міс Боулі: мені пора йти. Можна, я прийду завтра?

— Аякже, — аж засвітилась вона. — Будемо раді бачити вас.

О’Гара нахилився над ліжком.

— Тоді au revoir, Джеку. Сердечний привіт «кузену Гаррі» від моєї леді... от мале зухвальство!

— Невже? Це так мило, Майлзе! І їй передавай від мене привіт, і поцілуй її...

— Навіть так? — перепитав О’Гара з небезпечно спокійним тоном. — Поцілувати її?

— ...Руку від мене! — завершив Карстерз, пирхнувши сміхом. — Бувай здоровий, і дякую тобі...

— Та годі вже! — коротко відрізав Майлз.

Він уклонився міс Бетті й вийшов з кімнати.

Маленька леді заклопотано підлетіла до ліжка і заходилася поправляти подушки.

— Що ж, ви раді?

— І то дуже радий, мадам, і дякую вам. Я невдовзі встану.

— Гм! — тільки й промовила, а тоді лишила його сам на сам зі своїми роздумами.

Як вона й передбачала, він трохи задрімав, але через біль у плечі заснути глибоко не зміг. Лежав у напівзабутті, заплющивши очі, а між бровами прорізалася глибока зморшка болю.

На звук прочинених дверей він розплющив очі; повернувши голову, побачив, що посеред кімнати стоїть Джим Солтер і тривожно дивиться на нього.

Мілорд сердито зиркнув на нього, і Джим був готовий, що зараз у нього почнуть метати громи.

Але Карстерз розчулився, і навіть усміхнувся.

— Я страшенно радий бачити тебе, Джиме, — сказав він.

— Ви... як ви можете таке казати, сер! Я забув зарядити ваші пістолі.

— Я знаю. Неподобство і нехлюйство з твого боку, але, зрештою, я маю це робити сам.

Джим підійшов до ліжка.

— То це значить, що ви пробачили мені, сер?

— Ну звісно! Хіба можна звільнити найкращого друга?

— Ні, сер, але від цього не легше.

— Звичайно, мене й самого це трохи муляло... От, чорт, Джиме, не дивися на мене так! Я ж іще не покійник!

— Якби... якби вас убили, сер... то було б з моєї вини.

— Дурниці! Я ж мав шпагу, еге ж? І годі вже, не бери собі це до голови! Ти привіз увесь мій багаж?

— Так, сер. Такого більш не трафиться, сер.

— Звісно, ні. З Дженні все добре?

— Чудово, сер. А ви ще довіряєте мені, після цих пістолів, сер?

Карстерз застогнав.

— Та ти вже перестанеш колись? Так сталося, ну, буває, і я вже забув. Ось тобі моя рука! — Він узяв Джима за руку, і здавалося, що й справді про все те забув.

— Чи ти подів десь нарешті ту гидку куртку, яку хотів тоді натягнути на мене?

— Я віддав її хазяїну заїзду, сер.

— Її варт було б і спалити, але, мабуть, він уподобає.

— І таки вподобав, сер. Може тепер трохи поспите?

— Якби в тебе плече так пекло і боліло, як у мене, ти не ставив би таких дурних питань, — відрізав Джек.

— Вибачте, сер. Я можу якось помогти?

— Якщо хочеш, зміни мені пов’язку. З цією дуже жарко і незручно.

Солтер мовчки взявся перев’язувати плече свого пана — старанно й обережно, щоб, бува, не зачепити страшну рану, а на лиці його проступала така турботливість, що навіть коли він випадково торкнувся болючого місця, Карстерз не дозволив собі лаятися і врешті, вдячно зітхнувши, усміхнувся йому.

— Так набагато краще, — сказав він. — Легку руку маєш, Джиме.

Слуга почервонів від радості, але не сказав ні слова і пішов до вікна засунути штори.

Розділ XIII

Мілорд кланяється