Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 27)
— Дякую, мадам. Ви дуже ласкаві до мене...
— Дурниці!
Він засміявся.
— Я хочу, щоб ви написали моєму слузі, аби він перевіз мій багаж до найближчого заїзду...
— Ні! Я напишу, щоб привіз сюди.
— Але, міс Бетті, я не можу зловживати...
— Та ви перестанете чи ні? Теж мені — зловживати!
— Бачу, що мною попихатимуть, — зітхнув Джек, спостерігши, як на її лиці мелькнула усмішка.
— Ви ХЛОПЧИСЬКО! То ви диктуєте чи ні?
— Добре, мем. Але ні, я передумав. Лист буде другові, будь ласка: «Дорогий Майлзе... Вірний своїй обіцянці... я пишу тобі... тож якщо ти непокоїшся, чому я зник... то знай... що я...» — прошу, мадам: де я?
— Феодальний маєток Гортон, Літлдін[51], — відповіла вона, записуючи його слова.
— Дякую. «Зі мною сталася прикрість: я пошкодив плече...»
— «І руку», — невблаганно додала вона до запису.
— «І руку, у двобої... одна дуже... добра леді...»
— Я відмовляюся записувати цю нісенітницю! «Одна з тих леді, яких я врятував...»
— Боже милостивий, мадам, ви ж цього не написали? — нажахано скрикнув Джек.
Вона заспокійливо всміхнулася.
— Ні. Я написала: «Тобі це пише моя доглядачка».
— Мадам, і охота вам весь час дражнити мене, — дорікнув мілорд. — М-м... але пишемо далі... «Коли ти забереш Дженні... до Тренчема... то перекажи, будь ласка, Джимові, щоб він привіз мій багаж... саме сюди?» Чи записали ви, міс Бетті?
— Так.
— «Нагадай про мене леді... Моллі, благаю тебе... і прошу мені вибачити... і дякую». — Він спинився. — Напишіть, якщо ваша ласка, що лист від Дж. К., і адресуйте серу Майлзові О’Гарі, Терз-Гаус, Молтбі?
— Сер Майлз О’Гара! Він справді ваш друг, містере... містере... не знаю, як вас звати.
— Кар... — почав був Джек, але обірвав себе, прикусивши губу. — Карр, — твердо продовжив він. — Джон Карр. Ви знаєте О’Гару, міс Бетті?
— Я? Ні! Як гадаєте, він відвідає вас тут?
— Якщо дозволите йому ввійти, мадам!
— Господи Боже! Добре, добре! Я скажу Томасу одразу відвезти цього листа.
— Міс Бетті, це так люб’язно. Як же я вам зможу віддячити...
— Хлопчику любий! Годі-бо тобі вже! Подумати страшно, що б сталося з Ді, якби ви не порятували нас! Це ми вам ніколи не зможемо віддячити.
Джек якось по-хлоп’ячому почервонів і зніяковів.
— Та ну, ви перебільшуєте...
— Годі, годі! Ну, засинайте і ні про що не тривожтеся, доки я не повернуся. Ви ж не думаєте вставати?
Він розсміявся.
— Присягаю, не буду! Навіть якщо ви ніколи не повернетеся, я так тут і лежатиму, аж поки всохну. — Але сказав це вже сам до себе, бо леді засміялася у відповідь і вийшла з кімнати.
Уже було досить пізно, вечоріло, коли приїхав О’Гара, він перекинувся кількома словами з Діаною та її батьком, і тоді його провели до кімнати, де лежав мілорд, і міс Бетті зустріла гостя веселою усмішкою та незграбним реверансом.
— Тільки не тривожте містера Kappa, добре? — просила вона, але її перебив голос мілорда з кімнати, слабкий, але дуже втішений.
— Заходь, Майлзе, і не слухай міс Бетті! Вона тиранка і забрала мою перуку!
О’Гара засміявся у відповідь на збитошну міну міс Бетті й підійшов до ліжка. Взявши мілорда за руку, удавано насупився.
— Юний гультяю! Ти не міг нічого ліпшого вигадати, аніж ото вскочити під кулю та нагнати нелюдського страху на свого слугу?
— О, то ти знайшов Джима?
О’Гара озирнувся й побачив, що міс Бетті обачливо зникла. Він сів, спершись об край ліжка.
— Так. Я відвів кобилу, щойно одержав твого листа... ох і добряче ти перелякав мене, Джеку, я тобі кажу! Так от, вона його впізнала, і я до нього заговорив.
— І розуміється, не надто багато ти від Джима почув, — сказав мілорд. — Він дуже по-дурному виглядав?
— Скажу тобі чесно: я було подумав, що цей чоловік трохи несповна розуму, і навіть задумався, чи не помилився я часом? Але врешті я зумів переконати його, що кажу правду, і він узяв кобилу, багаж твій привезе нині ввечері. До речі, Джоне, я розказав йому про ту нашу маленьку зустріч і про твої незаряджені пістолети. Він забідкався, що то його провина, ти не уявляєш, як він змінився на виду! Встидно йому було — це не те слово.
— Певно, що так. А бач, Майлзе, така достобіса смішна пригода мені трапилася!
— Ну то що ж сталося? Тільки кажи правду!
— Оце й збираюся тобі розповісти. Я виїхав тоді від тебе і десь через годину мирної путі напоровся на розбій: троє мерзотників перехопили карету міс Боулі й намагалися затягнути її в карету одного джентльмена, який усім тим верховодив. Звісно, я зіскочив з коня й побіг поглянути, що там можна зробити.
— Ти
— Ага, звичайно! А якби ти опинився на моєму місці, то поїхав би геть десятими дорогами чи допоміг би тим негідникам? — ущипливо перепитав Джек.
О’Гара захихотів.
— Ну, давай далі, Джеку. Я ж не кажу, що не хтів би опинитися коло тебе.
— А було б дуже незле. Певно, міс Боулі тобі вже майже все розповіла, але чого вона тобі не розказала, бо й не знала, то це те, що верховода, з яким я бився, — то Бельмануар.
— Грім з ясного неба! Що, герцог?
— Так. Трейсі.
— От чортяка! А він тебе впізнав?
— Навіть не знаю. Звісно, я був під маскою, але він сказав, що йому здається, ніби знає мене. І тої ж миті вистрелив у мене.
— Паскуда!
— М-м... Угу. Отому я й думаю, що він мене таки не впізнав. Ну бо, хай йому чорт, але ж навіть Трейсі так не зробив би!
— Та ну? Якби мене спитали, відповів би: Трейсі ладен піти ще й не на таке плюгавство.
— А це вже занадто, друже мій! Він не зміг би отак холоднокровно вбити того, з ким разом полював, і фехтував, і... та ніхто не зміг би!
О’Гара скептично скривився:
— Те, що ти сам на таке не здатен, ще не означає, буцімто Бельмануар не може.
— Не вірю, що він міг би. У нас були цілком нормальні взаємини. Може, якби це був Роберт, але все одно не вірю. І не кажи нічого цим людям, бо вони не знають Диявола. Зі слів міс Бетті я зрозумів, що він назвався їм Еверардом. Він познайомився з дівчиною, з Діаною, у Баті; ну, ти знаєш, як він поводиться. А вона його відштовхнула, от він і надумав її викрасти.
— Оце, їй-богу, погань, а не людина!
— У ставленні до жінок, то так і є. А загалом він не такий і кепський товариш, Майлзе.
— А я терпіти не можу такої мерзоти, Джеку.