Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 26)

Розділ XII

Мілорд надиктовує листа і приймає відвідувача

Мілорд отямився. Він змучено розплющив очі й повернув голову. І як же він здивувався, побачивши, що лежить у якійсь не баченій раніше кімнаті, а біля вікна сиділа з вишиттям у руках якась маленька літня леді. Йому здавалося, мовби він її десь уже бачив.

— Хто ви? — спитав він, роздосадуваний, що його голос такий слабкий.

Маленька леді тут же опинилася біля нього.

— Хвала Богу! — скрикнула вона. — І благослови вас Господь, хлопче. Гарячка минула. — Вона поклала йому на чоло тонку руку й усміхнулася, дивлячись у подивовані очі.

— Свіженький як огірочок, славний хлопчику, слава Богу!

Уже давно ніхто не називав Джека ані славним, ані хлопчиком. Він відповів слабкою усмішкою і заплющив очі.

— Я... нічого... не розумію, — промурмотів він.

— Не беріть до голови, просто засніть.

На мить він замислився про це. Цей аргумент здався йому переконливим, та й він сам дуже, дуже втомився. Зітхнувши, він заплющив очі.

Коли Джек прокинувся знову, був ранок нового дня, з вікон било таке ясне сонце, аж він примружився.

Зашелестіла сукня, хтось до нього наблизився, це була та сама леді, яка називала його славним і вмовляла заснути.

Він усміхнувся і підняв з постелі свою тонку руку.

— Але хто ви? — мовби примхливо допитувався він.

Міс Бетті м’яко стиснула йому руку.

— Нащо ж ви трудите свою бідну голівоньку? Я Бетті, тітка Ді... хоча, певно, ви не знаєте, хто така Ді!

Пам’ять повернулася до мілорда.

— Чому... а, ви — та сама леді з карети!.. Трейсі... пам’ятаю!

— Ну, нічого не знаю про Трейсі, але я і є та сама леді з карети.

— А та друга...

— Це Діана Боулі, моя племінниця... улюблениця моя. Ви побачите її, коли вам стане легше.

— Але... але... де я, мадам?

— Не хвилюйтеся, дорогий хлопчику!

— Мені тридцять! — обурився Джек, пустотливо підморгнувши.

— Я про таке не думала, але тридцятирічний для мене — усе одно хлопчик! — відпалила міс Бетті, і він розсміявся. — Ви в домі містера Боулі... батька Ді, мого брата. І тут ви залишитеся, допоки цілком одужаєте!

Джек піднявся на лікті і зразу скривився від болю.

— Боже, мадам! І довго я вже тут? — спитав вимогливо.

І знов упав на подушки.

— То ви будете лежати спокійно, чи ні? От гарно буде, якщо роз’ятрите рану! Завтра тиждень, відколи ви тут. Господи, та що це коїться з хлопчиною?

На Джековому обличчі виник вираз недовіри і жаху.

— Тиждень, мадам? Навіть не кажіть так!

— Але це така сама правда, як те, що я тут стою. Добряче ж ви нас наполохали — одною ногою в могилі, а все балакали про якихось Діків і Джимів!

Мілорд зиркнув на неї.

— То я балакав?

— Балакали? Ну, якщо так можна назвати ту бридню й чужоземщину, що ви тут мололи. А тепер мусите лежати спокійно і дочекатися, доки знову не прийде лікар.

Якийсь час Карстерз лежав мовчки. Йому згадався Джим, і це викликало у хворого слабку усмішку. «Кращої покари я б не вигадав, скільки б не мудрував, — сказав він собі, а потім насупився: — Бідолашний хлопчина! Він місця собі не знаходить, так хвилюється». — Міс... е... Бетті?

— Ну, ви що — досі не спите?

— Сплю, мадам? Звичайно, ні! — гідно відповів він. — Мені треба написати листа.

— Боже, але ж вам не можна!

— Але я повинен! Це надзвичайно важливо, мадам.

Вона рішучо похитала головою.

— Не раніше, ніж дозволить містер Джеймісон, — твердо промовила вона.

Джек ледь підвівся, закусивши губу.

— Тоді я встану! — пригрозив він.

Ту ж мить вона вже стояла біля нього.

— Ні, ні! Ану лягайте і будьте чемним!

— А я не ляжу і не буду чемним!

— А я не дозволю вам навіть торкатися пера цілі тижні!

Джек владно насупився.

— Мадам, я вимагаю дати мені змогу написати цього листа!

— Сер, я вимагаю лягти й лежати!

І він ледь стримався, щоб не розсміятися.

— Кара впаде на вас, якщо не принесете мені перо і папір, міс Бетті!

— Дорогий хлопче, та годі вам! Ви ж поворушити тою рукою не можете.

— Ні, можу! — вперся Джек, але знову впав на подушки і заплющив очі; між прямими бровами пролягла ледь помітна зморшка болю.

— Я ж вам казала! — дорікнула міс Бетті, не без тріумфу в голосі, і заходилася поправляти зім’яте покривало.

Сині очі широко й благально розплющилися.

— Мадам, це справді дуже важливо.

Вона не витримала такого погляду.

— Ну, гаразд, — поступилась вона, — я не дозволю вам писати, це точно... але, може, ви надиктуете мені?

Джек аж засяяв і притис її руку до своїх уст.

— Міс Бетті, ви янгол! — промовив він.

— Ах, облиште! — І побігла по перо і чорнило.

Повернувшись, побачила, що він насупився й нетерпляче мне постіль.

— Я готова, — сказала леді.