Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 25)
І тут він зімітував напад і зразу відступив. Трейсі побачив свою перевагу і почав наступати на зневпевненого суперника.
Та вже за мить шпага випала йому з руки, і він лежав на землі, неушкоджений, але безпорадний, дивлячись на маску над собою та шпагу просто біля свого обличчя. Як його звалили, він не знав, але що його суперник — майстер фехтування, був уже впевнений.
Мілорд посміхнувся йому в обличчя і взявся перев’язувати собі хустиною поранену руку.
— Я знаю, м’сьє, що це дещо незвично і що в дуелях такий прийом заборонений. Але ж і мілорд погодиться, що ці обставини так само цілком незвичні, а нерівність шансів просто приголомшлива! — Він озирнувся на двох чоловіків — в цю мить той, що тримав дівчину за руки, відпустив її та зробив крок уперед.
— О, ні! — протяжно мовив мілорд, похитавши головою. — Ще крок — і я проштрикну вашого пана прямо тут.
— Стійте, — спокійно промовив Його Світлість.
—
Вони навіть не думали йому скоритися, і тоді мілорд осудливо знизав плечима, приставивши вістря шпаги до горла Трейсі:
— Eh bien![44]
Вони завагалися і стурбовано глянули на свого пана.
— Підкоряйтесь, — наказав герцог.
Всі покидали пістолети, зиркаючи з-під лоба на Джека, тим часом дівчина підбігла до тітки, і та стала її втішати та припадати біля неї.
Джек знуджено позіхнув.
— Я не збираюся залишатися тут на всю ніч. Я не дитина і не дурень. Dépêchez![45]
Бельмануар побачив, що візник тримає свого мушкетона, готовий будь-якої миті вистрелити, тож збагнув, що грі кінець. Тоді озирнувся до своїх упертих дружків, що чекали його наказу.
— Кидайте все! — скомандував.
Ще два пістолети і два кинджали лежали на землі.
— Красно дякую! — уклонився мілорд, не зводячи з них очей. — Мсьє le Duc[46], прошу вас, заспокойтеся. Тепер ти, довгоносий — так, ти, mon ami[47], іди-но сюди й підніми пістолета, який випустив твій незграбний приятель.
Той, до кого звернулися, почовгав до застреленого компаньйона й жбурнув його пістолет до купи.
Мілорд нетерпляче махнув головою.
— Mais non[48]. Хіба ж не ясно, що я не дурень? Ану, розряди пістолет, будь ласка. Поклади його тут, doucement[49]. Тепер добре.
Він перевів погляд на візника карети, а той торкнувся капелюха й вигукнув:
— Я готовий, сер!
— Дуже добре. Будьте ласкаві притримати цих джентльменів на прицілі, але не стріляйте, допоки я не скажу. І тепер, мсьє le Duc, чи обіцяєте ви швидко забратися звідси туди, звідки прийшли, а цій леді — дати спокій і більше не турбувати? І тоді я дозволю вам підвестися.
Трейсі нетерпляче кивнув.
— У мене нема вибору.
— Мсьє, це не відповідь. Чи даєте ви слово?
— Так, щоб ти тріс!
— Ага, так і буде, — чемно відповів Джек. — Прошу, вставайте.
Він сперся шпагою об землю й дивився, як Трейсі підводиться.
Герцог став упівоберта, пильно придивляючись.
— Я майже певен, що десь бачив вас, — м’яко і лагідно промовив.
Французький прононс Джека прозвучав ще виразніше.
— Можливо. Принаймні я, на своє лихо, раніше бачив мсьє.
Трейсі проігнорував образу, і вів далі єлейним голосом:
— І я точно знову впізнаю вас... якщо зустріну!
Щойно ці слова злетіли з уст, як Джек побачив у нього в руці пістолет і прожогом відстрибнув убік, і то саме вчасно, аби не загинути від пострілу, що влучив би просто в голову, а так куля влетіла лише у ліве плече.
— Не стріляйте! — суворо гукнув він візникові і вклонився Його Світлості. — Як я сказав, мсьє, затримувати вас не збираюся.
Зелені герцогові очі в’їдливо зблиснули, але враз важкі повіки знову зімкнулися, і він низесенько вклонився.
— Au revoir[50], мсьє, — усміхнувся він і нахилився за шпагою.
— Мсьє не мусить піднімати шпагу, — сказав Джек. — Я... хочу взяти її собі як сувенір. Отак.
— Ваша воля, мсьє, — безтурботно відповів Трейсі і пішов до своєї карети, а його зграя рушила за ним.
Мілорд, тяжко спершись на свою шпагу, стежив за людьми, і доки карета не зникла з виду, не видав свого знесилення. Але тепер враз заточився і впав би, якби не дві холодні руки, що підхопили його.
Він почув тремкий, хрипкуватий голос:
— Ви поранені! Ах, сер, вас поранили через мене!
Джек з усієї снаги тримався, щоб не зомліти, і тремтячою рукою підніс дівочу долоню до уст.
— Це... приємно... мадемуазель, — спромігся видихнути він. — Тепер ви... гадаю... в безпеці.
Діана підклала руку йому під плече і тривожно глянула на гайдука, що поквапився до них.
— Швидко! — звеліла вона. — Сер, ви можете знепритомніти! Дозвольте, мій слуга поможе вам сісти в карету.
Джек насилу всміхнувся.
— Це... нічого... запевняю вас... прошу... не... я... — і знепритомнів, впавши на дужі руки слуги.
— В карету його, Томасе! — скомандувала дівчина. — Обережно з його рукою, ох, і ще те бідне плече! Тітонько, маєте, чим перев’язати рани?
Міс Бетті заметушилась.
— Дитинко моя люба, оце так порятунок! Такий славний, сміливий джентльмен! Подбай про нього, Томасе! Так, поклади його на сидіння.
Мілорда обережно опустили на подушки, і міс Бетті побивалася над джентльменом, як квочка. Тоді Діана звеліла Томасові потурбуватися про мілордового коня, який спокійно щипав траву на узбіччі, а сама підібрала шпагу Його Світлості Ендовера з тим химерним кутим ефесом і заскочила в карету, аби допомогти міс Бетті подбати про пораненого Джека.
Подряпина на руці була несерйозна, але на місце, куди влучила куля, страшно було глянути. Доки дівчина роздивлялася рану, міс Бетті розпустила краватку і зняла з мілорда маску.
— Ді, поглянь, що за красень! Бідолаха, такий відважний джентльмен! Яке ж то щастя, що він нагодився! Якби ж нам тепер кров спинити! — торохтіла вона, завзято дошукуючись нюхальної солі.
Щойно тітка змовкла, Діана підвела очі й задивилась на бліде обличчя на темних подушках. Вона звернула увагу на красиві рішучі вуста, шляхетний ніс і тонкі, мов намальовані, брови — і серце тьохнуло. Через ту дуель вона була напружена до останнього нерва, і, захопившись своїм рятівником, вона зовсім не розчарувалася, побачивши його чуттєву вроду.
Вона підносила солі йому до носа і все придивлялася, чи з’явиться хоч якась ознака життя. Але він лежав непорушно, тож вона просто підмостила подушки під поранене плече і пильнувала, щоб його якомога менше трясло по нерівній дорозі.
Міс Бетті докладала всіх зусиль, щоб зупинити кровотечу, і коли вони надійно вклали мілорда, вона вмостилася навпроти і скрушно похитала головою.
— Більше ми тут нічим не зарадимо, дорогенька, але, так... аякже, змочи йому чоло лавандовою водою. Люба моя, оце так порятунок! Мушу сказати, що ніколи не подумала б такого про містера Еверарда! Можна подумати, що в кам’яному віці живемо! От мерзотник!
Діана здригнулася.
— Я зразу знала, що він лихий, але ніколи не думала, що аж
— Дурниці, моя люба! Глупство! Ти ж бачила, як швидко він зазнав поразки. Тепер він збагне, що спроба тебе викрасти була прикрою помилкою, і більше нас не турбуватиме.
Отак сама себе переконавши, вона знову похитала головою і сперлася на подушки: з міною знавця втішено дивилась, як племінниця доглядала за пораненим.