Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 24)
— У Діка є син? Господи!
— Атож, його син і твій небіж. — Він замовк і пильно подивився в обличчя другу. — Джеку, може, варто розкрити цю таємницю? І, може, б ти повернувся? — Він стиснув Джекові руку, але той висмикнув її, і погляд його став знуджений і холодний.
— Немає ніякої таємниці, — відрізав Карстерз.
— Джеку, старий, ти що, мені не довіряєш?
Тонкі вуста тепло усміхнулися.
— Ліпше поговоримо про погоду, Майлзе, чи про мою кобилу. Про що завгодно, але того ворушити не будемо.
О’Гара нетерпляче зірвався зі стільця й відвернувся до вікна. Джек спостерігав за ним.
— Якщо ти мені не довіряєш, звісно, то про що взагалі говорити, га?! — спалахнув О’Гара. — Якось не дуже ти цінуєш своїх друзів!
Мілорд мовчав. Зате його рука на столі раптом стиснулася. О’Гара різко розвернувся до друга.
— Звісно, Джеку, я геть не те хотів сказати, даруй уже мені!
Карстерз зісковзнув зі столу, випростався й узяв ірландця попід руку.
— Нічого, Майлзе, як ти сам казав би, — засміявся він. — Я знаю це. І річ не в тім, що я тобі не довіряю, але...
— Я розумію і більше тебе про те не питатиму. Ти мені тільки одне скажи: як же так, що ти цілився з розрядженим пістолем?
Карстерз враз перестав сміятися.
— Просто через недбалість! — коротко відповів він, і від згадки про Джима він закусив губу.
— І в мене те саме!
Джек втупився в нього:
— Майлзе, тільки не кажи, що й твій був розряджений!
— Атож, був! Джеку! Це ж найліпший жарт року. — І тут обоє розреготалися. — Я просто зблефував, коли сказав, що твій пістоль розряджений. А моя леді як почула про це все вранці, зразу захотіла тебе відпустити. Ми були певні, що ти не звичайний собі розбійник, тільки ж який я йолоп, що не впізнав тебе одразу. Але тепер я тебе запрошую погостювати в нас... кузене Гаррі?
— Я тобі щиро вдячний, Майлзе, але не можу. Мушу повернутися до Джима.
— А це, до лиха, що за один?
— Мій слуга. Він хвилюється за мене, певно, місця собі не може знайти. Тож не проси, я не можу лишатися тут, Майлзе. Ти й сам маєш це розуміти: Джека Карстерза не існує, є тільки Ентоні Ферндейл.
— Джеку, товаришу, може, я хоч...
— Ні, Майлзе, ти нічим не зарадиш, хоча я знаю, ти хочеш помогти, і я за те тобі вдячний. Але... О! А як там моя кобила?
— А щоб я тріс — я геть забув! Джеку, через того мого ледацюгу вона розтягла сухожилок. Мені дуже шкода.
— Бідна Дженні! Але я певен, вона його весело провезла.
— Захочу її купити, Джеку, якщо задовго буду її роздивлятися — така вже гарнюща!
— Я її не продам, хоча й думав попросити тебе потримати її, якщо...
Його мову урвало швидке стискання руки.
— Та ну! Я ж надто тяжкий для неї.
— Як і той дідьчий гайдук, якого ти на неї всадовив.
— Та що ж. Дурень я.
— І я завжди це знав.
— Ану цить, Джеку! Як не хоч лишатися з нами, то мусиш хоч узяти одну з моїх лошичок, поки твоя кобила одужає. То що, довіриш мені її хоч на тиждень чи як?
— Я не знаю. Здається, я маю... Ох же ж, здаюся, здаюся. Ти такий величезний, та й жарко сьогодні, і краватку я так гарно зав’язав... На Бога, Майлзе, перестань! Як би я хотів... як
— Та хоч зараз — можеш піти пошукати Моллі, їй уже так кортить тебе побачити. Після вас, Ентоні Ферндейле, баронете!
Розділ XI
Мілорд кидається на підмогу і мало не гине
Надвечір Карстерз виїхав від мирового судді на його коні. Жаль було Джекові прощатися з О’Гарою і його леді, він пообіцяв їм повідомити про своє місцеперебування та невдовзі заїхати в гості. О’Гара домігся від нього урочистої обіцянки, що коли б він попав у скрутне становище, то неодмінно повідомить друга:
— Я не дозволю тобі знову весело чкурнути — і з кінцями.
Джек залюбки погодився, бо це ж таке щастя — ще раз зустрітися з другом, і сказав Майлзу, у якому заїзді якого селища його можна знайти, адже О’Гара затявся, що сам приведе йому кобилу. Отже, Карстерз їхав у Тренчем до Джима, згадуючи, як сердечно друг потис йому руку і які слова промовив, вимагаючи обіцянки повернутися:
— Ну й упертюх же ти, молодий чортяко! Ти або зробиш, як я кажу, або нікуди звідси не поїдеш!
За шість років ніхто не міг його ні до чого присилувати, то ж він наказував іншим. Але чомусь тепер йому було приємно почути наказ, тим паче від Майлза.
Він повернув у вуличку та й замислився над тим, що ж міг подумати Джим. А що той дожидається у «Зеленчука», Джек був певний, бо сам так звелів. Він був сердитий на слугу через халепу з пістолетами, бо коли він їх таки перевірив, виявилося, що вони справді розряджені. Якби його підловив не О’Гара, в якого він не міг стріляти, то така недбалість, певно, коштувала б Джекові життя. Врешті-решт, всяка безвідповідальність його завжди гнівила. Тож на Солтера чекала добра прочуханка.
Майже годину Карстерз їхав без перешкод і без пригод, та за поворотом того безлюдного шляху він раптом побачив дещо незвичайне. Посеред дороги стояв екіпаж, біля нього, загородивши візників на козлах, стояв обшарпаний бандит з двома великими пістолями, тим часом двоє інших вчепилися в двері карети і силувалися вдертися усередину.
Джек приострожив коня й підвівся на стременах, аби добре все роздивитися. Отут його очі заблищали, і він аж присвиснув. Вся ця товкітня була через тоненьку милу дівчину років дев’ятнадцяти-двадцяти. Вона завзято опиралася розбійникам, що намагалися перетягнути її в іншу карету на шляху. Джек встиг роздивитися, що вона темнокоса і дуже гарна.
Надзвичайно мужньо боролася й інша жінка, літня леді: вона дряпала і била нападників по руках, лаючись і благаючи водночас. Джек перевів погляд на нерухому мовчазну постать на узбіччі — вочевидь, призвідника цього дійства.
— Здається, пора мені втрутитися, — сказав собі Джек та, радісно засміявшись, надів маску й зіскочив з коня. Прив’язавши румака до молодого дерева, Карстерз витягнув з кобури пістолет і тихо шаснув попри стіну живоплоту до місця пригоди саме тоді, коли нападник з двома пістолями націлився на візників і зібрався було стріляти.
Джекова куля влучила йому просто в шию, змахнувши руками, він беззвучно повалився додолу, один з його пістолетів тим часом вистрелив, але нікому не зашкодив.
Кидаючи прокльонами, інший, досі мовчазний спостерігач, розвернувся й побачив просто перед носом блискуче лезо в руках мілорда.
Карстерзові аж дух забило, коли побачив бліде обличчя Його Світлості Ендовера.
— Ох ти ж чорт! — сказав Трейсі спокійно, відстрибуючи назад і вихоплюючи шпагу.
— Це точно, — охоче погодився Джек. — Захищайтеся, мсьє герцог!
Трейсі вишкірився, примружив очі. Оглянувшись, він гаркнув:
— Пильнуйте дівчину. Я візьмуся до цього юного забіяки.
Після цих слів леза схрестилися.
Джекові аж очі блищали від передчуття бою, і він завзято вимахував шпагою, хоча й був обачний, знаючи, що Трейсі здавна був майстерним фехтувальником.
Нападники й далі міцно тримали дівчину за руки, але їхня увага була прикута до дуелі. Візники тим часом дістали мушкетон, готові в разі потреби стріляти. Сама ж дівчина стежила за двобоєм, затамувавши подих: її червоні вуста розтулилися, а очі мінилися страхом, обуренням і тривогою. Що ж до старої леді, то вона аж підстрибувала в захваті та все вигукувала заохочення Карстерзові.
Леза раз у раз схрещувалися і дзвеніли: подеколи герцог люто кидався на супротивника, а той вдало відбивав удари. Трейсі був незворушний, а на вустах застиг глузливий вишкір. Він навіть не здогадувався, з ким б’ється, бачив тільки, що супротивник упізнав його, а значить — його треба позбутися якнайскоріше. Тому він бився безпощадно й рішучо. А от Карстерз не збирався вбивати Його Світлість. Він ніколи не мав до нього приязні, але був надто добросердим, аби зважитися на кровопролиття. Він настільки звик чути про інтрижки Трейсі, що зовсім не здивувався, впізнавши його в мовчазній постаті. Йому не хотілося зв’язуватися з Бельмануаром, але й не міг же він просто стояти й дивитися, як нападають на жінку. Тому він бився так, аби обеззброїти Його Світлість і скинути його зі сцени. І от один вправний удар, один випад — і по герцогській руці потекла кров. Бельмануар мовби й не помітив, хіба що його повіки затремтіли, і він став обережніше вести свою гру.
Після одного з ударів уже й Джекова правиця здригнулася, і на рукаві проступила темно-червона пляма. Він переважно оборонявся й вичікував, коли герцог утомиться. Незабаром дихання Його Світлості стало уривчасте та пришвидшене, а на чолі виступили краплі поту. Але не зникав ані глузливий вищир, ані самовладання — удари були точні, і хоч на лиці він аж побагровів, а сам аж кипів од люті, це ніяк не позначалося на його фехтувальній майстерності.
Тоді Карстерз змінив тактику і став застосовувати всі ті тонкощі та хитрощі фехтування, яких навчився за кордоном. Він був такий гнучкий і невтомний, мовби кутий з криці та сплетений з дроту. Раз у раз він спритно ухилявся від небезпечних ударів, посуваючи Його Світлість все далі назад. Він не задихався і знай підсміювався собі тихо й вдоволено. Кров із рани на руці все капала на землю, але у Трейсі було враження, що супротивникові до того байдуже. Зате сам Джек знав, що сили його покидають і пора з цим закінчувати.