Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 23)
— Міледі перебільшує, — усміхнувся мілорд. — Просто я мав честь підхопити твою дружину на східцях, аби вона не впала.
Схоже, О’Гара заспокоївся.
— Ти не вдарилася, серце?
— Господи, та ні! Але я ж мусила якось оддячити, от і... я була певна, що ти ніколи не викриєш цього розіграшу... і я... Але, — тут її осінило, — ти, здається,
— Ага, знаю. Це ж не хто інший, як сам Джек Карстерз, я про нього згадував!
Вона звернула на мілорда повні подиву очі.
— То ви... не може бути... ви — найкращий друг мого чоловіка... лорд Джон?
Джек почервонів і вклонився.
— Я був колись ним... мадам, — сухо мовив він.
— Колись! — глузливо повторила вона. — О, якби ви чули, як він говорив про вас! Але я дозволю вам поговорити наодинці, це вас, мабуть, потішить. Я певна, що ви маєте що сказати один одному, тому тікаю та лишаю вас удвох. — Вона ласкаво всміхнулася до Карстерза, послала чоловіку повітряний поцілунок і швидко вибігла з кімнати.
Карстерз зачинив за нею двері й розвернувся до О’Гари, а той знов упав на стілець і чисто по-чоловічому намагався приховати хвилювання.
— Іди сюди, сідай, Джеку, і розкажи мені все!
Мілорд скинув довгий плащ та струснув зім’яте мереживо на манжетах. З кишені свого елегантного шарлатного сурдута для верхової їзди він витягнув табакерку, повагом її розкрив, узяв дрібку тютюну і неквапливо пройшовся кімнатою, насмішкувато поглядаючи на О’Гару.
Майлз розреготався.
— І що це було?
— Це, дорогий друже, сер Ентоні Ферндейл, баронет! — Він розмашисто вклонився.
— Скидаєшся на такого. Але ходи-но сюди, сер Ентоні Ферндейл, баронете, і розкажи мені все.
Джек сперся на стіл, погойдуючи ногою.
— Ну, насправді, не думаю, що можу відкрити щось для тебе нове, Майлзе. Ти ж знаєш про ту картярську вечірку в Дера, рівно шість років тому?
— А от про це я точно не знаю! — парирував О’Гара.
— Оце диво! Я гадав, про це всі чули.
— Джеку, перестань ходити околясом? Я ж тобі друг...
— Та який друг? Якщо ти знаєш правду про мене, то як можеш називати мене другом?
— Я завжди гордо називав тебе своїм другом, і ти, чортів зірвиголова, добре це знаєш! Я чув ті байки про карти, про те, що ти буцімто зробив. Думаєш, я повірив?
— Це й так зрозуміло.
— Може й так, але ж я тебе таки трохи знаю, щоби повірити в той сон рябої кобили. І навіть якби я був останній йолоп і повірив у таке-о, то хіба ж би відвернувся од тебе? Ая, то який з мене тоді друг?!
Джек мовчки опустив очі, мовби вивчав свій правий чобіт.
— Я знаю: на тій вечірці трапилося дещо більше, ніж можна гадати, я собі дещо підозрюю, але то твоє діло, і ти знав, що робив. Тільки ж, Джеку, з якого це дива ти втік до чорта на роги, навіть ні з ким не попрощавшись?
Карстерз так і не відірвав погляду від чобота. Йому нелегко було говорити.
— Майлзе... хіба... на моєму місці... ти зробив би не так само?
— Ну...
— Ти так само зробив би. Ну як би то я мав нав’язуватися тобі в такий момент? Що б ти подумав про мене?
О’Гара плеснув товариша по коліну.
— Та я просто подумав би, що ти не зовсім уже й дурний хлопчисько! Я поїхав би з тобою, і ніхто б мене не спинив!
Джек підвів очі і зустрівся поглядом з другом.
— Я знаю, — вимовив він. — Я думав про це, і... я не був певний. Звідки мав знати, що приймеш мене? Тоді вночі... тоді вночі... мені було дуже страшно...
Товариш стиснув його за коліно.
— Хлопчисько-дурило! Хлопчисько-дурило!
Отак потроху Майлз витягнув із Карстерза усю, хоч і дуже злагіднену, історію шестирічної давності, але й добре розумів свого друга, щоб зрозуміти недосказане.
— А зараз, — сказав Джек, скінчивши монолог, — розкажи мені про себе. Коли ти побрався з цією чарівною леді, яку я щойно цілував?
— От уже лайдак! Я побрався з Моллі три роки тому. Правда ж, вона щире серденятко? А нагорі — малий розбишака — твій похресник.
— Ти щасливчик! Кажеш, мій похресник? Хіба ти не міг знайти на цю роль когось достойнішого? Хочу його побачити.
— Ну то зара’! А Річарда ти бачив?
— Рік тому я перехопив його карету. Було темно, я не роздивився, але, здається, він постарішав.
— Постарішав! Та ти б його не впізнав! Зовсім як дід. І, їй-богу, не збрешу, як скажу, що то через ту дівулю в його в домі! Господи, Джеку, добре, що ти спекався тієї панночки!
Карстерз замислено похитував ногою.
— Лавінія? А що з нею?
— Нічо’ такого, наскільки знаю, але вдача у неї прикра. Таке собаче життя в горопашного Діка.
— Тобто як, вона що, не кохає Діка?
— Та хто її зна... Буває така вже лагідна, хоч до рани прикладай, а то такі концерти влаштовує, просто фурія. А грошей скільки розтринькує! Звісно, заради грошви вона й вийшла за нього. А більше її нічого не обходило.
Джек мов остовпів.
— І всі це бачили, окрім такого дурного хлопчиська, як оце ти!
Зажурені сині очі зблиснули сміхом.
— Справді? Ти, наприклад?
О’Гара втішно захихотів.
— О, ну аякже, знав! Гроші — це єдине, чого вона хтіла, а зараз їх не так багато, бо Дік не торкнувся жодного твого пенні.
— М-м. Варбуртон казав мені. Це трохи по-дурному.
Майлз тільки угукнув у відповідь.
Джек примружено подивився у вікно.
— То Лавінія ніколи його не любила? Боже, як усе заплутано! А що Дік?
— А от він, схоже, таки кохає.
— Бідолаха Дік! Чорти б її вхопили, цю жінку! Вона знущається з нього? Я його знаю, він... завжди потурає.
— От не думаю. Зате впевнений: коли б не Джон, у Діка було б пекло, не життя. Він сумує за тобою, Джеку.
— Хто такий Джон?
— Хіба Варбуртон тобі не казав? Джон — це надія роду. Йому чотири з половиною роки, але ти й не уявляєш, яке воно вже розбещене, яке збитошне.