Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 22)

Моллі усміхнулася.

— Дякую вам, все добре, хоча, боюся, якби не ваша спритність, то точно потовклася б. Ви дуже добрий, справді! — Вона простягнула йому руку, просто пожираючи рятівника очима.

Якусь мить мілорд вагався, а потім скинув капелюха й низько їй вклонився.

— Це ж зовсім дрібниця, мадам, — сказав він природним вишуканим голосом. — Прошу вас, не турбуйтеся. — Він саме випростався, коли тюремні наглядачі знову підійшли до нього, і надів капелюха.

Леді О’Гара відступила, спостерігаючи, як усі троє заходять у двері. Її щічки почервоніли, а очі підозріливо сяяли. Раптом вона рішучо струснула головою і, пожбуривши свого злощасного кошика, квапливо перебігла через газон і сховалася за високими скляними дверима.

Мілорда провели в бібліотеку, де на нього чекав О’Гара; в’язень нахилив голову, засунув руки в кишені і не зняв капелюха.

Головний тюремник похмуро на це глянув, а потім якось страдницьки скривився, коли Карстерз удавано по-хамськи й недбало сперся на майстерно різьблений столик.

— Ми вдержались і не надівали на в’язня кайданки, сер, як ви й веліли, — сказав тюремник так, мовби попереджав: якщо станеться лихо, відповідатиме за це О’Гара.

Майлз кивнув.

— Все правильно, — люб’язно сказав він і подивився на загорнуту в плащ і замасковану постать зі ще більшою підозрою.

— Хоч як шкода, але мушу доповісти, що в’язень поводився вперто, сер, — наполягав наглядач.

— Справді? — поважно промовив Майлз. — І що ж він робив?

Джек ледь стримував себе, щоб не розреготатися з оцих скарг тюремника.

— Бач’те, сер, в’язень у великій масці на лиці? Учора, коли його сюди привели, я йому сказав то зняти. Та той собі вперся, сер. Знаючи ваші розпорядження, сер, я його не силував.

— А!.. Будь ласка, ваше ім’я?

— Джон Сміт, сер, — одразу відповів Карстерз хрипким голосом. О’Гара занотував це, скептично усміхнувшись, і Джекові це не сподобалося.

— Може, будете такі ласкаві і знімете маску?

Враз запало мовчання.

— Нащо, сер, я гадав, ви дозволите мені її лишити?

— Невже справді так думали? Я нічого такого вам не дозволю.

— Але, сер...

— Це неможливо. Зніміть її!

— Сер...

— Якщо ви її не знімете, я попрошу вам допомогти, — попередив Майлз.

— Чи міг би я поговорити з вами наодинці, сер? — благально спитав Джек. Тепер Майлз був просто заінтригований.

— Не можете. Зніміть маску!

Він нахилився над столом, уп’явшись поглядом Джекові просто в обличчя.

З химерним смішком, від якого О’Гара враз насупився, мілорд знизав плечима і скорився. Маска і капелюх впали на стіл, і Майлз побачив ті сині очі, що дивилися на нього з викликом і благально водночас. Він різко вдихнув, і тонка лінійка зі слонової кості хруснула в нього між пальцями. В цю вирішальну мить за ним розчахнулися прихилені доти двері — і в кімнату забігла міледі О’Гара.

Обидва тюремники і чоловік міледі одразу повернулися до дверей, а Джек, хоч і впізнав її, та навіть не здогадувався, хто вона така, став чистити собі хустинкою чоботи.

О’Гара встав і суворо було почав:

— Що... — і тут таки замовк, бо міледі, навіть не глянувши на нього, кинулася до в’язня:

— Гаррі! О Гаррі!

Джек збагнув, що це ж до нього вона й звертається, і вмить схилив перед нею коліно.

Вона схопила його за поли та подивилася на нього знизу догори.

— Гаррі, ти, гидкий хлопчисько! — закричала вона і шепнула: — Мене звуть Моллі!

Очі мілорда засяяли, він чарівно посміхнувся.

Заціпенілий О’Гара спостерігав, як в’язень однією рукою охопив його дружину за талію, а другою взяв за підборіддя. Ще мить — і він міцно поцілував маленьку леді у вуста, і далі О’Гара почув голос Джека Карстерза:

— Ех, Моллі, ти ж мені зіпсувала жарт! А здорово я пошив Майлза в дурні — він досі мене не впізнав!

Міледі вивільнилася з обіймів і зашарілася.

— О Майлзе, ти ж знаєш Гаррі — мого кузена Гаррі?

О’Гара якось зібрав докупи думки і відповів, як і годилося б шляхетній людині:

— Звичайно, знаю, моя люба, хоча спочатку був просто шокований, геть приголомшений. Ти безумець і шибайголова, так нас розіграти, дідько б тебе ухопив! — Він взяв Джека за плечі. — Тільки ж скажи, хлопче: нащо ти це зробив?

Джеків розум швидко запрацював.

— Майлзе, ти ж тільки не кажи, що забув про наше парі! Хіба я не присягнувся, що зажену тебе на слизьке — в ту ніч у Джаспера? І це ж треба — ти вгадав, що мій пістолет незаряджений, от я й програв! Але ця ніч у буцегарні була варта того, щоби побачити твоє лице, коли я зняв маску!

Сміючись, О’Гара злегка струснув його і розвернувся до обох здивованих тюремників. Старший наглядач зустрів його розвеселений погляд холодною та обуреною міною і здивовано фиркнув.

— Добродії, — протягнув Майлз, — мушу перепроситися перед вами за те, що ми з моїм юним кузеном так вас потурбували. Він усіх нас одурив, але тут уже нічого не вдієш, хоча мені так і кортить відправити його під суд! — Він дав кожному тюремнику по гінеї та приязно відповів на зверхній уклін старшого наглядача. О’Гара дивився, як вони мовчки виходять з кімнати, похитуючи головами через примхи дворянства. Потім розвернувся і глянув на Карстерза.

Розділ X

Леді О’Гара іде зі сцени

Запанувала тиша: усі троє акторів маленької комедії дослухаться до важких кроків, що стихали в коридорі; Карстерз однією рукою досі обіймав міледі, але обличчя його було напружене. Моллі інстинктивно відчула непевність становища і злякано глянула на бліде лице над собою. Ті сині очі так пильно дивилися на її чоловіка, що аж сама вона різко повернулася і глянула на нього. О’Гара втупився на мілорда, як на примару. Леді хотіла щось сказати, аби якось послабити цю напругу, але слова застрягли їй у горлі, і вона, затамувавши подих, чекала на розв’язку. Нарешті О’Гара, дивлячись Джонові в очі, повільно рушив до них обох. Здивування судді потроху минало, і, ніби відчувши напружені думки давнього товариша, він раптом усміхнувся і знову поклав руки йому на тверді, напружені плечі.

— Джеку, ти ж поганцю такий, чо’ це ти взявся обнімати й цілувати мою жінку просто в мене на очах?

Моллі тут же згадала про руку «кузена Гаррі» і поспішно висковзнула з обіймів.

А мілорд зняв руки друга собі з плечей з наміром трохи відступити назад.

— Майлзе, не забувай... не забувай... хто я!

Він промовив це мовби з останніх сил, але голови не схилив.

— Побий тебе грім, чоловіче! І що то має мене обходити? Ох, Джеку, Джеку, та я такий радий тебе бачити, аж не віриться, що це справді ти! Коли ж ти приїхав до Англії і якого дідька напнув на себе оце-о? — Він кивнув на маску і все стискав Джонові руку, мовби й не збирався її випускати.

— Я в Англії вже рік. Щодо маски, то!.. — Він знизав плечима і розсміявся.

Поміж ними протиснулася леді О’Гара.

— Але ж перепрошую: я нічого не розумію! — ледь не заплакала вона.

Карстерз припав до її руки.

— Чи можу я, міледі, подякувати вам за вашу люб’язну появу, а заодно привітати Майлза зі шлюбом?

На її щічках з’явилися чарівні ямочки, і вона зробила реверанс. Чоловік обійняв її за стан.

— Ах ти ж зухвала пустунко! «О, мій кузен Гаррі» — подумати тільки! Поганий це жарт, і якби то був хто інший, а не Джек, то я б уже розлютився на тебе, серденько!

Вона поплескала його по руці й усміхнулася до Джека.

— Звісно, я ніколи так не вчинила б, якби не знала, що він справжній джентльмен, а ще ж він урятував мене від наглої смерті! — додала вона наостанок.

Майлз різко розвернувся і поглянув на неї, потім на Карстерза.

— Про що це вона?