Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 21)
— Ага, їй-богу! — ледве видихнув Джек і втиснувся у свій кут.
Розділ IX
Втручається леді О’Гара
Наступного ранку за сніданком Леді О’Гара зауважила, що її великий і зазвичай балакучий чоловік чогось на диво мовчазний. Вона ще не так довго була заміжня, щоби змиритися з тим, що він її отак ігнорує, і то байдуже, в яку пору дня. Але була заміжня вже достатньо довго, аби знати: перш ніж починати наступ на чоловіка, треба його нагодувати. Тож вона й підсовувала йому каву, яйця, утішено та майже по-материнському любувалася, як розправляється він із яловичим філе. Була це гарненька, якось по-пташиному дрібненька леді з великими очима, ніжними каштановими кучериками, що вибивалися з-під непоказного, але гарно припасованого чепчика. Зросту мала не більш ніж п’ять футів[42] набосо, і чоловік називав її Малятком. Ясна річ, леді було не до душі таке зовсім неповажне звертання.
Вирішивши, що Майлз уже поснідав, вона поклала на стіл округлі ліктики, сперлася підборіддям на руки й подивилася на чоловіка, мов те допитливе кошеня.
— Майлзе!
О’Гара сперся на спинку стільця і щойно тепер глянув на її свіжу красу — його лице роз’яснилося усмішкою.
— Що, моє серденько?
Вона з докором підняла пальчик і мило надула червоні губки.
— А тепер, Майлзе, зізнайся, що сьогодні вранці ти був просто нестерпний. Я двічі заговорювала до тебе, а ти так і не озвався до мене... ні, дай мені завершити! Ти ще й наричав на мене, як той гидкий ведмідь! Атож, ти так і зробив!
— Невже справді, Моллі? То я, по-твоєму, якась дика тварина. Ну, як по правді, то мене дещо непокоїть.
Леді О’Гара підвелася й підійшла до нього.
— Невже, Майлзе?
Він притягнув її до себе та всадовив собі на коліна.
— Атож, моя Моллі.
— То чи ж не краще, Майлзе, було б розповісти мені, що за прикрість з тобою сталася? — стала підлещуватися вона і для певності обійняла за плечі.
Він усміхнувся до неї.
— Моя ж ти кицю допитлива!
Знову надута гримаска.
— Ну, не надувай так свої солоденькі губки, як не хочеш, щоб я їх поцілував! — і він підтвердив слова дією.
— Та певно, що хочу! — і леді палко поцілувала чоловіка навзаєм. — Ну ж-бо, Майлзе, розкажи.
— Бачу, ти намірилася випитати в мене все, тож...
— Аякже! — кивнула.
Він застережливо приклав палець до її вуст і суворо насупив брови.
— А тепер не перебивай мене, міледі!
Анітрохи не збентежившись, вона куснула його за пальця й відвела вбік, а потім склала руки на колінах, смиренно піднявши очі.
Зблиснувши очима, її ірландець вів далі:
— Ну, солодка моя, ти ж, певно, знаєш, що я вчора був у Кілроя, мав справи... о, ще згадав, Моллі: ми зіграли одну чи дві партії у фараон, і мені дуже не повезло...
І тут стриманість міледі як рукою зняло.
— То он воно як, Майлзе? І ставки були височезні, правда? І скільки ж ти програв?
— Чш-ш, люба моя, та то дрібничка, не варто і згадки, чесно... Ну, як я казав, їхав я додому, і тут на тобі — нас перехопив якийсь розбійник...
Очі міледі округліли від жаху, і вона вхопила його за куртку.
— Ох, Майлзе!
У відповідь він міцніше пригорнув її.
— Серденько, ну я ж живий і можу все це тобі розповісти, хоч ти й уриваєш мене щохвильки!
— Але, Майлзе, який жах! Тебе ж могли вбити! А ти мені ні слова не сказав! Як це жорстоко, ну ти й чудовисько, коханий!
— На Бога, Моллі, як я міг тобі сказати, коли ти так міцно спала? А тепер тихенько, ш-ш!
Вона покірно кивнула, на щічках показались ямочки.
— Так от, стоїть цей тип серед дороги, націлив пістолета. Але, віриш, пістолет у нього був незаряджений, як... і мій! — Тут він розсміявся. — Їй-богу, Моллі, такого навіть не придумаєш! Я тримаю пістолет і знаю, що він не заряджений, і тут я враз собі думаю, що, чорт забирай — ой, ну, вибач, — я ж можу поблефувати перед цим жевжиком. Ну й крикнув йому, що от, мов, пістолет то твій не заряджений, і підловив його! Він навіть і не подумав спитати себе, який то чорт мені це нашептав. І тут же кидає його на землю. А перегодя...
— Майлзе, ти вже зовсім як ірландець.
— Більше так не кажи, серце моє.
— То був замаскований джентльмен! Неймовірно, Майлзе!
— Але ж ти маєш тримати язика за зубами і не заважати мені розказувати!
— Ой, ну вибач, більше не буду!
— ...а він здригнувся і здавався просто вибитим з колії. І це ще не все, люба моя: я почув, як він говорив до своєї кобили — а голос у нього чистісінько, як у джентльмена. Моллі, ти ще ніколи не бачила такої кобильчини! Просто чудесна...
— Прошу тебе, годі про кобилу, любий! Я вже не можу дочекатися: то що ж там з тим джентльменом-розбійником?!
— Добре, добре, серденько моє, але то справді незвичайна кобила... І коли я почув його голос, мені стрельнула думка, що я його знаю... ні, Моллі! — він затулив рукою їй рот, очі в неї пустотливо зблисли. — Я ніяк не міг згадати, де ж я міг чути цей голос, я ж ті’ки одне слово почув, розумієш? А коли я держав його за руки, то збагнув, що ж він мені не чужий! Але ж таке не може бути. Коли я заставив його залізти в карету...
— Як необачно! Він міг...
— Ш-ш мені! Коли я загнав його в карету, то пробував розпитати, хто ж він такий, та яке там. А от коли я йому сказав, що він мусить сьо’дні постати переді мною, він раптом як зарегоче, я аж перепитав, що йому таке. Так я з нього нічо’ й не витягнув, крім «Так, сер» і «Ні, сер». Та все ж таки я відчував: це — джентльмен, тож я...
Його мало не задушили в пристрасних обіймах.
— Любий мій Майлзе! Ти відпустив його?
— На тобі! Ну хіба я маю право так чинити? Я ж мировий суддя! Я просто звелів не заковувати того мілорда в кайдани.
— О, як би я хотіла, щоб ти дав йому втекти! А якщо то справді джентльмен, ти дозволиш?
— Усе одно не дозволю, серденько. Я залишу його чекати на судовий розгляд.
— То ти дуже жорстокий.
— Але ж, люба...
— І я хочу злізти з колін. — Утім він тісніше пригорнув її до себе.
— Побачу, що можна зробити для твого протеже, Моллі. Але не забувай, що він намагався вбити твого єдиного чоловіка! — Майлз дивився, яке враження на неї справили ці слова, весело поблискуючи очима. Але міледі не піддалася.
— З незарядженого пістолета? Та ну тебе, Майлзе! А можна, я сховаюся за ширмою, поки ти його допитуватимеш?
— Тобі не можна.
— Але ж я так хочу його побачити!
О’Гара рішуче похитав головою, і дружина впізнала цей жест. Її товариський й добродушний чоловік міг бути цілком глухий до всяких капризів. Тому, сердито натякнувши, що вона все одно буде ближче, аніж він собі думає, леді кинула суперечку та пішла в дитячу кімнату до малого Девіда.
Якийсь час Карстерз сушив собі голову, як би то йому втекти, але так і не зумів придумати нічого путнього. Якби хоч не Майлз його допитував! Навряд чи йому дозволять залишатися в масці, але вона — єдиний шанс зберегти інкогніто. Він молився з вірою в якесь провидіння і в те, щоб О’Гара або не впізнав його, або прикинувся, що не впізнав. Змирившись із тим, що нічого тут не вдієш, він ліг на твердющий сінник і заснув мирним сном, мовби й не мав ніяких турбот.
Уранці, після тривалих і велемовних домовлянь з тюремником щодо маски, він тріумфально рушив до будинку.
Щойно маленька процесія ступила на сходи перед парадними дверима, як десь узялася весела міледі О’Гара, тримаючи кошик і садові ножиці та щось собі наспівуючи. Побачивши розбійника, вона охнула й урвала спів. Жінка так і завмерла на найвищій сходинці й дивилася на мілорда. Двоє наглядачів розступилися, даючи їй дорогу, і тут на сходи до пані радісно кинувся хорт. Міледі, й так не дуже твердо стоячи, похитнулася, кошик випав у неї з руки, нога посковзнулася. Але Карстерз встиг її підхопити. Він допоміг жінці стати на ноги.
— Сподіваюся, з вами все гаразд, мадам? — спитав він, передаючи їй кошика.