Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 20)

Та врешті туга за батьківщиною і земляками стала просто нестерпна, і Джон надумав повернутися. Проте виявилося, що в Англії все зовсім не так, як було за кордоном. Він тут весь час почувався вигнанцем. Хотів оселитися в місті під прибраним іменем, але надто вже багато людей колись знали з виду Джека Карстерза і могли пам’ятати його. Тож залишалося або жити відлюдником, або... отут він і придумав, що може стати розбійником. Відлюдником він з його темпераментом не зумів би прожити, а от мандрівний дух свободи і пригод його справді вабив. Остаточно все вирішилося, коли Джон придбав свою третю Дж., як він жартома називав свою кобилу. Мандруючи улюбленими південними краями, одразу увійшов у роль донкіхота-розбійника, почуваючись найщасливішим за весь той час, відколи покинув Англію. Потроху до нього повернулася молодеча бадьорість, хоч він думав, що вона назавжди згасла під вагою пережитих негараздів...

Цок-тук, цок-тук... Він різко спинив коня, затягнув віжки і став прислухатися.

Можна було добре розчути звуки кінських копит та торохтіння коліс по піщаній дорозі.

Місяць світив ясно, але грався з хмарами в жмурки, і от у цю мить стало темнувато. Тут Джек швидко і вправно надів маску й насунув на очі капелюха. Як підказували йому вуха, наближалося щось на колесах: він причаївся на узбіччі, витягнув пістолета і стежив за поворотом.

Коні підходили все ближче, от уже й передній кінь повернув за ріг. Карстерз побачив, що це звичайна дорожня карета, й прицілився.

— Стій, а то стріляю! — Йому довелося повторити наказ, аж поки його почули, і вийти з тіні живоплоту.

Карета зупинилася, і візник нахилився, щоб роздивитися, що то за зухвалець заставляє їх зупинитися.

— Чо’ ви хоч’те? Хто ви? Що це за наскок? — сердито розкричався, аж тут побачив просто в себе перед носом довге дуло пістолета.

— Ану кинь зброю!

— У мене нічо’ нема, а щоб тобі лихо!

— Слово честі? — Джек спішився.

— Та ж нема! А якби й мав, то чорта б лисого я тобі оддав би!

Цю ж мить дверцята карети відчинилися, і на дорогу зістрибнув джентльмен. Високий, верткий, і поводився він, як зауважив Карстерз, досить вільно.

Мілорд наставив пістолет.

— Стій! — хрипко та різко наказав він.

Місяць краєчком визирнув з-за хмари і пролив світло на цю парочку, мовби хотів побачити, що ж там за метушня. Лице високого чоловіка було в тіні, але не Джеків пістолет. Джентльмен дивився на нього, одну руку засунувши в кишеню свого великого плаща, а другою стискаючи маленький пістолет.

— Дорогий мій друже, — сказав він з ірландським акцентом, — ви, певно, не знаєте, що пістолет, яким мені погрожуєте, не заряджений? Ані руш! Я вас підновив!

Джек опустив руку, пістолет упав на землю. Але його вразила не Джимова недбалість, що призвела до такого фатального початку, а дещо куди значніше. У голосі високого джентльмена Джон упізнав чоловіка, якого шість років тому вважав, як і Річарда, своїм найближчим другом.

Чоловік трохи поворухнувся, і місяць освітив його лице, довгий ніс, добродушний рот і сонні сірі очі. Майлз! Майлз О’Гара! І тепер Джекові його становище здавалося зовсім не веселим. Як же ж тяжко зустрітися зі своїм другом, перебуваючи у такій подобі й не сміючи викрити себе. Йому захотілося тут же зірвати маску та схопити Майлза за руку. Він ледве втримався, щоб не зробити цього, і став слухати, що говорив О’Гара:

— Буде краще, якщо ви мені пообіцяєте навіть не пробувати втікати. Буду вдячний. Але зразу кажу: тільки ворухнетеся — стріляю.

Джек приречено махнув рукою. Він був приголомшений. Усе це здавалось якоюсь насмішкою, а як би сміявся Майлз після всього цього. Він аж похолонув. Не буде жодного «після»... Майлз ніколи не дізнається... Його віддадуть у руки закону, і Майлз ніколи не знатиме, що допоміг Джекові Карстерзу зійти на ешафот... А може, якби знав, то не особливо й переймався б долею настільки знеславленого товариша. Хто його зна. Але навіть якщо ризикнути й зараз же викрити себе, зняти маску, то чи ж не відвернеться Майлз від нього з огидою? Це ж Майлз, завжди чесний Майлз. Карстерз усвідомив, що може витримати все, та тільки не зневажливий погляд цього чоловіка...

— І не кажіть мені, що ви німий, бо я сам чув, як ви кричали! То даєте мені чесне слово чи мені доведеться вас зв’язати?

Карстерз, зціпивши зуби, опанував себе і прийняв неминучість. Утекти неможливо: Майлз вистрелить, він був певен у цьому, а тоді зірвуть маску, і його друг побачить, що цей злодій — не хто інший, як Джек Карстерз. Звичайнісінький розбійник. Хоч би там що, а цього не повинно статися, заради Річарда і його доброго імені. І він спокійно простягнув руки.

— Так, даю слово, але ви можете зв’язати мене, якщо вважаєте за потрібне. — Він удавано заговорив хрипким, мов у розбійника, голосом.

Але очі О’Гари спинилися на простягнутих до нього тонких білих руках. Джек геть забув замастити їх, як то робив зазвичай. Тож Майлз побачив перед собою тонкі, білі й дбайливо доглянуті руки. Він узяв Карстерза за зап’ястя своїми великими руками й повернув долонями вгору під місячне світло.

— Напрочуд білі руки, як на ваше ремесло, — мовив протяжно і стиснув зап’ястя міцніше, коли Джек спробував їх вивільнити. — Ані руш! Тепер зайдіть-но, будьте ласкаві, всередину.

Джек на мить спинився.

— А моя кобила? — спитав з тривогою в голосі.

— Не турбуйтеся, — відповів Майлз. — Джордже! — Тут підбіг його гайдук.

— Так, сер?

— Бачите кобилу? Треба забрати її з собою. Зможете це зробити?

— Так, сер!

— Сумніваюсь, — промимрив Джек.

Дженні також сумнівалася. Вона не далася цьому чужакові себе осідлати. Де пан залишив її, там вона й стоятиме, допоки він звелить їй рухатися. Гайдук марно впрошував її та поганяв. Вона бігала довкола нього і мовби зовсім перемінилася. Притиснувши вуха, вона скрипіла зубами, готова будь-якої миті скажено хвицнути.

Джек спостерігав за цим даремним приборкуванням, презирливо скривившись.

— Дженні! — тихо покликав він, і насуплений О’Гара різко озирнувся на нього. Мимохіть Джон заговорив своїм природним голосом, і тому Майлзові здалося, що він уже десь його чув.

Дженні смикнулася з рук упрілого гайдука й побігла до бранця.

— Може, розв’яжете мені руки, сер? — спитав. — Думаю, я зможу приборкати її.

Майлз мовчки звільнив його, і той схопив вуздечку, щось пробурмотівши уже стихлій тварині.

О’Гара дивився на ту красиву руку, що ласкаво поплескує кобилу по морді, і наморщив чоло. Якийсь чудний був цей розбійник.

— Тепер осідлайте її — побачимо, чи піде? — Насмішкувато звернувся Джек до гайдука, покірно тримаючи вуздечку. Ще раз поплескавши кобилу, він одвернувся. — Тепер вона слухняна, сер.

О’Гара кивнув.

— Ти добряче її вимуштрував. А тепер залазь у карету.

Джек скорився, через одну-дві хвилі коло нього сів і О’Гара, карета рушила.

На якийсь час запало мовчання, Карстерз тримав себе в руках. Нестерпною здавалася сама думка, що після цього короткого переїзду він більше ніколи не побачить друга, а йому до болю хотілося прямо тут потиснути його сильну руку...

Майлз розвернувся та спробував роздивитися в темряві обличчя під маскою.

— Ви ж джентльмен? — спитав одразу на прямоту.

Джек був готовий до такого питання.

— Я, сер? Господи Йсусе, ні, сер!

— Не вірю. Я бачив ваші руки!

— Руки, сер? — невинний подив.

— Аякже, чи ви думаєте, що я повірю, ніби людина з такими руками може бути звичайним бандитом?

— Здається, я вас не розумію, сер?

— Ага, ну то завтра почнете розуміти!

— 3-завтра, сер?

— Атож. Можете й зараз все мені викласти. Я не такий бовдур, як ви гадаєте, і джентльмена розпізнаю, навіть якщо він і гарчить до мене, як оце ви! — засміявся у вус Майлз. — І ще мені здалося, що я впізнав ваш голос, коли ви говорили до своєї кобили. А я зовсім не хотів би послати на шибеницю друга.

Яким же рідним був для Джека цей тихий, переконливий голос. Стиснувши руки, бранець примусив себе відповісти:

— Не думаю, що ми колись могли бачитися, сер.

— Може, й не бачилися. Завтра перевіримо.

— А до чого тут оте «завтра», сер? — ризикнув спитати Карстерз.

— А до того, що завтра ви, звісно, матимете честь постати переді мною, друже.

— Перед вами, сер?

— Чом би й ні? Я — мировий суддя, хай Бог береже мою округу!

Запало мовчання, і тут Джекові враз мовби відкрилася вся комічність становища, і плечі його аж затряслися від нестримного сміху. Неперевершена гра долі — як тут не розсміятися. Він, граф Вінчем, постане на офіційному допиті перед своїм другом, містером О’Гарою, мировим суддею.

— А тепер що з вами, чоловіче? Це, по-вашому, весело? — здивувався Майлз.