Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 19)

— Господи! Бачу, вам мене жаль? — презирливо гаркнув Трейсі.

— Так. А по-вашому, так не повинно бути?

— Дорогий Френку, коли мені самому стане себе жаль, то й вам можна буде. Але поки що...

— Коли той день настане, я вже не муситиму вас жаліти.

— Проникливо, Френку! Гадаєте, що я таки стану на шлях оновлення? Звучить самовпевнено. На щастя, така радісна мить ще не настала. І, думаю, не настане. От ми й прийшли.

Вони стояли перед високим будинком, де квартирував Фортеск’ю. Френк повернувся до друга і стиснув його за плечі.

— Трейсі, досить уже вам так безумно жити! Досить уже жінок, пиятик і азартних ігор, бо одного дня, от побачите, ви переступите всі межі і просто підете на дно!

Герцог вивернувся.

— Це дуже принизливо, коли тебе отак хапають посеред дороги, — дорікнув він. — Думаю, ще й з добрими намірами. Вам варто позбутися такої схильності до добра.

— Цікаво, ви знаєте, як зухвало звучить ваш голос, Бельмануаре? — твердо спитав Фортеск’ю.

— Ясна річ. Інакше я б не спромігся на таку майстерність. Але щиро дякую за добру пораду. Певний, ви пробачите мені, що я до неї не прислухаюсь. Мені більше до душі блукати манівцями.

— Та то видно, — зітхнув супутник. — Але якщо самі не ступите на шлях чесності й обмеження, то сподіваюся, що вам хоч пощастить закохатися глибоко і щиро — і ваша леді врятує вас від самого себе.

— Я повідомлю вас, коли до цього дійде, — пообіцяв Його Світлість. — А тепер — на добраніч!

— На добраніч! — у відповідь на низький уклін Френк тільки кивнув. — Чи ще будете завтра — ну, тобто вже сьогодні, вранці — у Баті?

— «Доволі дневі його лиха»[40], — усміхнувся Диявол у відповідь. — Солодких снів, Френку! — Він іронічно помахав на прощання й перейшов дорогу до власної оселі, майже навпроти.

— І вам, певно ж таки, насняться солодкі сни, мовби й совість ваша чиста... і мовби й не намагалися всіляко відвернути од себе єдиного друга, — гірко промовив Френк у мороці. — А щоб тобі, Трейсі, який же ви негідник! — Він піднявся по сходах до своїх дверей і повернув ключа в замку. Двері в домі через дорогу гримнули. — Бідолашний Диявол! — озирнувшись, сказав Френк.

Розділ VIII

Попався той, хто кусався

Зиму Джон Карстерз прожив цілком одноманітно. Він і далі вчиняв розбої на дорогах, але припустився двох прикрих помилок — не як злочинець, а як джентльмен. Одного разу він перехопив багату з вигляду карету, в якій було хіба дві дами з покоївкою та їхні прикраси, а другого разу він перестрів великий екіпаж, а в ньому старого джентльмена — хоч не дужого, зате вельми відважного. У першому випадку мілорд опинився в смішному становищі і, недолуго перепрошуючись, поквапився втекти. А старий джентльмен так шляхетно й мужньо закликав розбійника на двобій, що Карстерз мимоволі навіть запропонував йому один зі своїх пістолетів. Старий пан від здивування аж випустив зброю з рук, пістолет упав і вистрелив, нікому не завдавши шкоди, хіба що куряву здійняв. Тоді Карстерз щонайсмиренніше попрохав вибачення, допоміг чоловікові сісти у свій екіпаж і подався геть, допоки подивований містер Дунбар не спам’ятався.

Грабуючи, Карстерз аж надто порушував правила ремесла: він, як і раніше, не міг змусити себе нападати на жінок чи старих чоловіків, тож йому залишалося мати діло з джентльменами молодими або середнього віку, й одному з них Джек запропонував двобій за право володіти коштовностями. Чоловік одразу прийняв виклик, можливо, мав добре почуття гумору або ж навіть сподівався таки відвоювати свою власність. Він швидко зазнав поразки, але Карстерзові так сподобався один вправний випад супротивника, що він навіть відмовився від половини здобичі, і обидва просто при дорозі розділили навпіл коштовності зі скриньки: спритний джентльмен узяв собі найцінніші речі, а Джекові віддав решту. Розпрощались як найближчі друзі, тому з цієї пригоди Карстерз тільки й користі мав, що кілька дрібничок та вправу з фехтування.

З початком травня він став прочісувати західні краї Сассексу, за Мідгерстом[41], — не тому, що сподівався на якусь вигоду, а тому, що знав і любив ці місця. Якось одного разу пізно ввечері він радо собі заїхав в одне невеличке селище, що лежало у видолинку, і по головній дорозі добрався до заїзду «Ґеорґ», де й зупинився та розпріг кобилу. На його поклик з бічних дверей пришкутильгав старий конюх, пожовуючи соломинку. Добре роздивившись нового гостя і його коня, він, певно, вирішив, що вони таки варті його уваги, бо підійшов і навіть заговорив — мовляв, гарний день видався.

Карстерз притакнув і додав, що й завтра, якщо вірити заходу сонця, можна сподіватися на гарний день. Конюх зауважив, що ніколи не довіряв таким прикметам, як колір призахідного сонця, і що це, додав понуро, взагалі дуже непевна прикмета. От, бувало, сонце заходить таке червоне-червоне, а на ранок дощ як уперіщить... То що, забирати цю кобилу до стайні чи як?

Карстерз похитав головою.

— Ні, дякую. Я хіба на кілька хвилин заскочив. Хіба, може, напоїти її... га, Дженні?

— Води, сер?

— Так, для неї. А мені, будь ласка, кухоль вашого домашнього елю. Постійно тут, Дженні! — І він рушив по сходах до дверей заїзду.

— А ви що, отак і лишите її тут? Хіба ж вона буде сама стояти? — запитав здивований чоловік.

— Аякже, вона в мене слухняна.

— Ну! Ваша справа, але я б не лишав кобилку отак при дорозі, та й ще таку норовливу. Пане, може, хоч до стовпа її прив’яжіть.

Карстерз схилився на перило і глянув згори на стайничого.

— Ні, не буду. Вона на таке може дуже образитися, правда, мала?

Дженні захитала головою, мовби погоджуючись, і конюх, глянувши на все це, почухав потилицю:

— Певно, вона розуміє, що ви кажете, сер!

— Аякже, розуміє! Я ж казав, що це мала розумашка! От покличу її зараз, вона й підійде просто по цих сходах, і жоден конюх її не спинить.

— Та не тре’, сер, не тре’! — позадкував старий. — Вона, певно, страшне, як вас любить, правда?

— Як принесеш їй напитися, то й тобі трохи тої любові перепаде, — прямо натякнув Джек.

— Так, сер! Уже біжу! — Тривожно оглядаючись на цілком спокійну кобилу, конюх подався на подвір’я.

Коли Карстерз вийшов зі своїм елем і сів на одну з лавок, що стояли вздовж стіни, кобила вже пила з відра, яке старий тримав перед нею.

— Ну дуже вже славна кобила, сер, — мовив він, оглядаючи її з усіх боків.

Карстерз добродушно кивнув, прижмурено позираючи на Дженні.

— Я й сам кожен раз про це думаю, — відповів.

— Вона, певно, ще й бистра, еге ж, сер? Либонь, і на перегони її брали?

— Ні, вона в мене не для цього, але вона й справді прудконога.

— Ага. І що, навіть без ґанджу?

— Боже, звісно, що ні!

— І не брикається?

— Не до мене.

— Так, вони знають, хто стерпить, а до кого зась.

Джек допив ель, поставив на лавці кухоль і підвівся.

— До друга вона ніколи не буде брикатися. Дженні!

Конюх дивився, як кобила пустотливо вимахує головою, як грайливо ступає до свого хазяїна. Обличчя слуги аж осяяла усмішка.

— Оце тільки дивитися на неї, і то втіха! — на цих словах він взяв гінею від Джека, який ніколи не втомлювався вислуховувати похвалу про свою улюблену Дженні.

Карстерз знову скочив у сідло, помахав на прощання конюхові та потрюхикав по дорозі, що переходила в типову сассекську вуличку, і тепер його шлях пролягав між живоплотами, оповитими солодкими пахощами травневого цвіту, і тихими полями, що ген удалині зливалися з пагорбами, і їхні хвилясті вершини ледь мріли крізь морок долини. Вечір був навдивовижу тихий, лише з заходу повівав ніжний легіт, а в темному небі вже зблискував блідий місяць. І тільки стукіт копит порушував цю чудесну тишу.

Майже годину він проїхав, не зустрівши жодної душі, а потім розминувся хіба з одним селянином, що повертався додому після довгого дня на полі. Джон люб’язно з ним привітався й потому ще дивився, як чоловік ішов далі, щось собі мугикаючи.

Більше він не бачив нікого. Мирно їхав собі милю за милею, коли довкола ставало все темніше. Карстерз про щось зосереджено розмірковував.

Дивно, але чогось йому згадалися дні його безгрошів’я у Франції. Він давно застановився забути про все те раз і назавжди, але часом, як оце тепер, спогади все ж зринали з пам’яті.

З гіркотою він згадував ті дні, коли він, син графа, давав уроки фехтування у Парижі, щоб лише вижити... Тут він зненацька розсміявся, кобила аж застригла вухами й смикнулася вбік. Вершник цього навіть не зауважив, і тварина, струснувши головою, рівно побігла далі...

Згадував, як він, екстравагантний Джон, обмежував себе в усьому, заощаджував, на чому тільки міг, аби якось протриматись; як жив в одному з найбідніших кварталів міста, самотній, без друзів — безіменний.

Тоді, уже з цинізмом, відновив у пам’яті той час, коли почав пити, багато і часто, як ледве втримався на краю прірви, що вже зяяла перед ним.

Далі — звістка про смерть матері... Джон швидко перескочив цей спогад. Навіть зараз ця гадка будила в ньому задавнений біль і муки від власного безсилля.

У пам’яті сплив італійський період. На власні заощадження він помандрував до Флоренції, а звідти поволі рушив на південь, дорогою опановуючи нові способи та хитрощі фехтування.

Зміна атмосфери і людей сприяли зміцненню його духу. Він знов став на шлях безжурного «якось воно буде», почав грати на той дріб’язок, що лишався в кишені. Одного разу йому пофортунило: виграш його виріс удвічі, втричі, вчетверо. Тоді Джон і зустрів Джима Солтера та взяв собі за слугу. Це був перший Карстерзів друг, відколи він покинув Англію. Вони разом мандрували Європою: Джон весь час грав, а Джим був дбайливим скарбівничим. Це саме завдяки його пильній турботі Джон не дійшов до злиднів, бо ж не завжди йому щастило, і бувало, що програші здавалися нескінченними. Але Джим ревно стеріг виграші, тож вони завжди мали якусь монетку на чорний день.