Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 18)
— Прогуляємося, Френку?
— Звісно, тим паче, що нам по дорозі, — і Фортеск’ю взяв герцога під руку. — Найкоротше — вниз по Брок-стріт, а тоді по Круговій.
Якийсь час вони йшли мовчки, розминулися з ліхтарником. Фортеск’ю привітався з ним, відповідь пролунала пропитим голосом. Герцог мовчав. Френк задумливо глянув на товариша.
— Вам цього вечора таланило, Трейсі.
Майлз тільки угукнув у відповідь.
Джек примружено подивився у вікно.
— То Лавінія ніколи його не любила? Боже, як усе заплутано! А що Дік?
— А от він, схоже, таки кохає.
— Бідолаха Дік! Чорти б її вхопили, цю жінку! Вона знущається з нього? Я його знаю, він... завжди потурає.
— От не думаю. Зате впевнений: коли б не Джон, у Діка було б пекло, не життя. Він сумує за тобою, Джеку.
— Хто такий Джон?
— Хіба Варбуртон тобі не казав? Джон — це надія роду. Йому чотири з половиною роки, але ти й не уявляєш, яке воно вже розбещене, яке збитошне.
— У Діка є син? Господи!
— Атож, його син і твій небіж. — Він замовк і пильно подивився в обличчя другу. — Джеку, може, варто розкрити цю таємницю? І, може, б ти повернувся? — Він стиснув Джекові руку, але той висмикнув її, і погляд його став знуджений і холодний.
— Немає ніякої таємниці, — відрізав Карстерз.
— Джеку, старий, ти що, мені не довіряєш?
Тонкі вуста тепло усміхнулися.
— Ліпше поговоримо про погоду, Майлзе, чи про мою кобилу. Про що завгодно, але того ворушити не будемо.
О’Гара нетерпляче зірвався зі стільця й відвернувся до вікна. Джек спостерігав за ним.
— Якщо ти мені не довіряєш, звісно, то про що взагалі говорити, га?! — спалахнув О’Гара. — Якось не дуже ти цінуєш своїх друзів!
— Більш-менш. Сподівався повністю покрити видатки за той тиждень.
— Маєте, певно, борги?
— Та трохи є.
— І скільки ж?
— Дорогий друже, я й сам не знаю і знати не хочу. І, будь ласка, не треба зараз мене повчати!
— Не буду. Я вже давно сказав все, що хотів.
— І то не раз.
— Так... не раз. І толку з того — мовби й не говорив.
— Навіть менше.
— Та, мабуть. Але шкода, я однаково вірю, що ви, Трейсі, насправді непогана людина.
— І як же, цікаво, ви дійшли такого висновку?
— Ну, — засміявся Фортеск’ю, — майже в кожній найгіршій людині є щось добре. Я сподіваюся, що є... Та й до мене ви добре ставитеся.
— От цікаво, коли ж то я бував добрий до вас, за винятком того разу, коли мусив навчити вас не лізти в мої справи і в моє життя.
— Я не те мав на увазі, — прозвучало сухо у відповідь. — Та й не в такому світлі бачу ваш учинок. Я маю на увазі добро поза тим випадком.
— Ви ж такими словами себе самого ганьбите, — незворушно сказав Його Світлість. — Але ми ходимо колами. То коли це я був до вас добрий?
— Ви й самі знаєте. Коли визволили мене з тої проклятої кредиторської діри[39].
— Так, пригадую. Це
— От і я хотів би знати.
— Мабуть, то через певну приязнь до вас. Я ніколи не зробив би такого заради когось іншого.
— Навіть заради брата?! — відрізав Френк.
Вони вже минули Кругову і вийшли на Ґей-стріт.
— А заради нього — найменше, — пролунало безтурботно. — Згадуєте ото трагічне дійство від Ендрю? Потішно так, правда?
— Вочевидь, так ви це побачили.
— Так. Я хотів подовше посмакувати дійством, допоки мій вельмишановний швагер не з’явився визволяти цього молодого дурня.
— А ви б його виручили?
— Урешті-решт, довелося б.
— Здається, вам трохи клепки бракує! — вигукнув Френк. — Бо як інакше пояснити таку химерну поведінку!
— Ми, Бельмануари, усі трохи божевільні, — приязно відповів Трейсі, — але гадаю, що я — суцільне зло.
— Я не вірю! Ви показали, що можете бути й інакшим! От у мене ви не намагалися відібрати усе майно, тільки ж чому робите це, коли граєте з усіма цими нещасними молодиками?
— Ну, бачите, у вас мало майна, — став викручуватися герцог.
— Та перестаньте ви з цими вашими гидкими насмішками. Ну, то чому?
— Та бо мені цього майже жодного разу не хотілося. Ви мені подобаєтеся.
— От лиха година! А ще хоч хтось вам у цілому світі подобається?
— Та не думаю. Та й
— Ні, Трейсі, — урвав його Фортеск’ю. — Ви ніколи в житті не кохали жодної жінки. Кохання — це якраз те, що вас порятувало б. Я не про тілесні любощі, від яких ви просто залежні, а про справжнє кохання. Заради Бога, Бельмануаре, почніть жити гідно!
— Прошу, не переймайтеся так, Френку, я того не вартий.
— А я гадаю, що варті. Не можу перестати думати, що якби вас у дитинстві любили... Ваша мати...
— А ви хоч раз бачили мою матір? — мляво спитав Його Світлість.
— Ні... але...
— А сестру мою бачили?
— Е... так.
— А розгніваною?
— Справді, я...
— Так от, якби бачили, то це мовби бачили мою матір, але та ще несамовитіша. О так, милі були вечори, коли вся сімейка збиралася разом.
— Розумію.