Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 17)

Вона лагідно поцілувала тітку і посвітила їй, проводжаючи до кімнати. Потім повернулася до свого покою та, сонно позіхнувши, зачинила двері.

А приблизно в цей самий час Його Світлість Ендовер зайшов у переповнену картярську кімнату в будинку мілорда Ейвона на Катарин-Плейс, і його зустріли бурхливими вигуками: «О-о, Бельмануар!», «А де твоя леді, Дияволе?».

Він незворушно пройшов уперед, прямісінько під сяйво величезної люстри; діамантова відзнака в нього на грудях сяяла й мерехтіла, як жива. Діаманти на краватці та в перснях зблискували з кожним його порухом, так що здавалося, ніби він увесь осипаний самоцвітами. Як завжди, Його Світлість був убраний у чорне, але ніхто в цій кімнаті не мав такого розкішного та величного вигляду, аніж він у своєму атласному костюмі, щедро оздобленому сріблом, та мерехтливому жилеті. Срібне мереживо прикрашало комір і пишні манжети. Відмовившись од моди на чорні стрічки, він показово перев’язував волосся срібною, разюче блискучою на його ненапудреній голові.

Він вставив монокль і крізь скельце обвів зором кімнату зі здивованою зверхністю на обличчі. Лорд Ейвон, відкинувшись на стільці за одним із ігрових столів, грізно помахав прибулому пальцем.

— Бельмануаре, Бельмануаре, ми її бачили і переконані, що вона занадто чарівна для тебе!

— Нашправді ми тут подумали, ш-шо теж маємо право на кілька ушмішок чієї леді, — прошепелявив один із гостей десь за спиною, і Його Світлість, озирнувшись, побачив ледь не під своїм ліктем примхливий писочок жіночного, низькорослого віконта Фотерінґема: він був весь у блискучому рожевому атласі й блідо-жовтому оксамиті, пишні поли недоладно стирчали навсібіч, а на своїх височезних підборах чоловічок не міг і кроку нормально ступити, хіба що дріботіти.

Трейсі низько вклонився.

— Безперечно, і вам перепаде кілька її усмішок, якщо сама леді цього захоче, — провуркотів він, і всі довкола вибухнули реготом, а той піжон за спиною аж спаленів і враз десь зник. Бо ж він був один із тих, хто пробував раз залицятися до Діани, і Вілл Стейплі, свідок тієї спроби та любитель попліткувати, розказав історію поразки щонайменше півдесятку джентльменів, а ті негайно ж передавали далі, потішаючись з того, що віконт дістав відкоша.

— Що там казав Селвін? — протягнув сер Ґреґорі Маркгем, тасуючи гральні карти за столом лорда Ейвона.

Давенант глянув на нього запитально.

— Джордж? Щодо Бельмануара? Коли?

— Ну, там якось увечері, у Байта... забув... там був Джек Чамлі... він має знати, і ще тоді був Гаррі Волпол. Балакали про Диявола і його колекцію коханок, загалом цілком справедливо.

Чамлі звів очі.

— Я, здається, почув своє ім’я?

— Ага. То що казав Джордж про Бельмануара у Вайта того вечора, коли Гіллі пішов на те дурне парі з Фолліоттом?

— З Гіллі... о, так, пам’ятаю. Нічого такого, просто стара цитата гекзаметром, де обіграно його ім’я: «Est bellum bellis bellum bellare puellis»[36]. Йому здалося, що це було б добре гасло для герцогського будинку.

Знову всі зайшлися реготом. Маркгем втрутився:

— Хто вона, Трейсі?

Його Світлість обернувся.

— Хто — «вона»? — перепитав байдужо.

Лорд Ейвон розсміявся.

— Ой, та перестаньте, Бельмануаре, так не годиться! Не годиться! То хто ж вона, врешті-решт?

— Так, Бельмануаре, хто ця чорнокоса красуня, і де ви її знайшли? — гукнув Том Вайлдінґ, протискаючись в юрбі зі склянкою в одній руці та пляшкою портвейну в другій. — Я гадав, вас причарувала Цинтія Еванс?

Трейсі на мить оторопів, але тут же йому сяйнула думка.

— Еванс! Ага! Зухвала вдовичка, яка жила у Кенсінґтоні[37], так? Пам’ятаю.

— Ти ба, він забув! — скрикнув Ейвон і знову голосно зареготав; і від цього сміху містер Неш раз по раз здригався й царствено заплющував очі. — Ви мене замучите, Дияволе! Боже! Таки замучите!

— О, сподіваюся, що ні. Дякую, Вайлдінґу.

Він узяв склянку, яку запропонував Том, і легенько надпив.

— Але ви не відповіли! — нагадав Фортеск’ю за сусіднім столом. Він як справжній знавець розкладав карти на столі. — Це значить «відчепіться», так?

— Звичайно, — відповів Його Світлість. — Як і завжди, Френку, ви ж самі знаєте.

— На жаль, на жаль! — засміявся Фортеск’ю у відповідь і потер собі руку, наче відчув задавнений біль. — А ви добряче покололи мене.

— Але трохи напартачив, Френку. Все мало бути значно швидше.

Віконт, який був у них секундантом, приязно захихотів.

— Найточніша робота, яку я колишь батшив, — слово тшесті. Одна мить — і по вшьому, Ейвоне! Слово тшесті!

— Ніколи не знав, що ви билися з Дияволом, Френку! Чи ви не при своєму умі були?

— Певно, здурів трохи більше, ніж зазвичай, — відповів Фортеск’ю низьким, радше мрійливим, голосом, — от і втрутився між Трейсі та його французькою співачкою, а він зі мною люб’язно засперечався, тож ми билися на дуелі в Гайд-парку.

— Їй-богу, так і було! — вигукнув його партнер, лорд Фолмут. — Аякже, я ж був секундантом у Диявола! Але ж то було зі сто років тому!

— Два роки, — кивнув Фортеск’ю, — але я, бачите, не забув!

— Господи, зате я забув! То найкумедніший бій, який я тільки бачив: ви тоді цілковито знавісніли, а Дияволові байдужісінько. Ви й так ніколи не були вправним фехтувальником, Френку, але того ранку відбивалися так паскудно, аж я вже, було, подумав, що Диявол проштрикне вас наскрізь. Але він просто делікатно вколов вам правицю, і щоб мені очі вилізли, Френку, але ж ви ледь не вмерли зо сміху! А потім ми всі пішли до вас снідати, і то такі втішені, як дітки по забаві. Боже, ото був бій!

— Весело було, — визнав Трейсі, ставши біля Фортеск’ю. — Не грайте, Френку.

Фортеск’ю жбурнув на стіл свої карти спинками догори.

— А нехай тобі, Трейсі, ти притягнув сюди невдачу! — промовив він добродушно. — Мені нівроку таланило, доки ти не прийшов.

— Бельмануаре, я штавлю швою гніду кобилу проти вашої шірої, — прошепелявив віконт, підійшовши до столу зі скринькою на гральні кості.

— Та ну, це занадто! — крикнув Вайлдінґ. — Не зголошуйтесь, Дияволе! Ви ж бачите, що це за худоба?

Четверо гравців скінчили партію і були вже не проти перейти на кості.

— Спробуйте щастя, Бельмануаре, зіграйте! — порадив Прітчард, який полюбляв ризикувати чужим майном, але зубами тримався за власне.

— Так, зіграйте! — повторив Фолмут.

— Не ведися, — застеріг Фортеск’ю.

— Звичайно, я зіграю, — спокійно проказав Його Світлість. — Моя сіра проти вашої гнідої, кидаєм тричі. Ви перший?

Віконт захоплено потрусив своєю скринькою. Випало дві трійки та одна двійка.

Поклавши руку на плече Фортеск’ю, а ногу на поперечку стільця, Трейсі нахилився вперед і кинув на стіл свої кості. Він перегнав віконта на п’ять очок. Потім уже виграв Фотерінґем, але переміг-таки Його Світлість.

— Прокляччя! — радісно прошипів. — Чи ви поштавите вашу шіру проти мого Жаху?

— Громи небесні, Фотерінґеме! Та ж програєш! — застережливо вигукнув Неттлфолд. — Не заставляйте Жаха!

— Дурничі! Тши ви приймаєте, Бельмануаре?

— Звичайно, — і герцог кинув кості.

— О, раз ви в грайливому настрої, я зіграю з вами на право спробувати щастя з темнокосою красунею! — озвався Маркгем з іншого кінця кімнати.

— На що ставимо? — спитав Фортеск’ю.

— О, та на що він тільки схоче!

Віконт кинув кості й програв, а Його Світлість виграв удруге.

— Здається, мені щастить, — зауважив він. — Ставлю свою красуню проти ваших маєтків, Маркгеме.

Сер Ґреґорі сміючись похитав головою.

— Ні, ні! Лишіть її собі!

— Так і зроблю, друже. Вона не на ваш смак. Навіть уже замислився, чи так уже вона й мені самому до вподоби? — Він витягнув свою табакерку і запропонував її хазяїнові дому, а всі довкола, зрозумівши, що цими словами Диявол відсторонився від їхніх кпинів, і собі змінили тему розмови.

За весь вечір Його Світлість виграв три тисячі гіней — дві у ломбер[38] і одну в кості, програв Вілдінґові свою сіру улюбленицю та знову її повернув. Герцог покинув товариство о третій ночі разом із Фортеск’ю, обидва тверезісінькі, хоч Його Світлість випив чимало бордо, а стільки пуншу отак легко не міг подужати більше ніхто.

Щойно мілорд Ейвон зачинив за ними двері, як Трейсі запропонував другові: