Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 16)

Розділ VII

З’являються нові персонажі

Неподалік від будинку леді Лавінії, хвилин двадцять ходи, на Площі Королеви мешкала така собі мадам Томпсон — удова, яка жила в Баті майже п’ятнадцять років. Тепер у неї гостювала міс Елізабет Боулі з племінницею Діаною. Мадам Томпсон та Елізабет ще в дитинстві разом навчалися в пансіоні і зберегли дружбу після того на роки, тож іноді навідували одна одну, але частіше обмінювалися довжелезними посланнями з переліком найдрібніших новин і різних пліток, потішних від міс Елізабет та нудних і безтолкових — від удови.

Мадам Томпсон дуже зраділа, отримавши листа від міс Боулі: товаришка хотіла приїхати в Бат і просила прийняти в гості її з племінницею хоч на три тижні. Поважна леді була щаслива з того, що її запрошення нарешті прийняли, й одразу відповіла радісною згодою. Як вона зрозуміла, міс Боулі їде до Бата насамперед для того, щоби перемінити клімат після тривалої та виснажливої недуги, тож підготувала їй щонайкращу кімнату.

Як і домовлялися, приїхало двоє жінок: старша — дуже дрібненька, тендітна, з мовби пташиними рухами; молодша — височенька, тоненька, як верба, з великими карими очима, що безстрашно й безпосередньо дивилися на світ, і трагічними вустами, що здавалися ознакою меланхолійності, хоча насправді дівчина була здебільшого весела.

Мадам Томпсон бачила Діану вперше, і першого ж вечора звернула увагу на ті її сумні вуста в бесіді з міс Елізабет, чи Бетті, як зазвичай називала її ще замолоду. Обидві жінки саме сиділи біля каміна, а Діана вже пішла до своєї кімнати.

Міс Бетті трагічно похитала головою і прорекла, що її безцінна Ді одного дня так закохається, як, на її думку, не варт закохуватися в жодного чоловіка!

— І це кохання розіб’є їй серце, — сказала вона, завзято перебираючи шпицями для плетіння. — Знаю я цих дітей з химерами в голові!

— Здається, вона дуже меланхолійна, — насмілилась зауважити вдова.

— Ну, тут ви помиляєтеся! — відповіла міс Бетті. — Це весела, жвава дитина, як той сонячний промінчик, і така надзвичайно ласкава, хай Бог її благословить! Але й те правда, що часом вона схильна до смутку. Атож, таке буває. Я ж бо знаю, бачила, як ті гарненькі оченята навіть над здохлим цуценям проливають сльози! Але зазвичай вона досить життєрадісна.

— То чи ж не буде їй у цьому домі надто нудно і кепсько, — з жалем міркувала мадам Томпсон. — Якби ж то мій синок Джордж був удома, аби розважити її...

— Тільки прошу тебе, люба: не турбуйся! Запевняю, Діана зовсім не проти побути в невеличкій тихій пристані після зимового гостювання у своєї приятельки.

І хоч би там що думала про «тиху пристань» сама Діана, але принаймні не нарікала і досить добре прижилася в новому середовищі.

Уранці вони втрьох прогулювалися до Асамблеї[33]; міс Бетті пила воду у старому павільйоні, поважно прогулюючись туди-сюди зі своєю подругою та племінницею. Мадам Томпсон мало кого знала в Баті, та й то були люди її віку та звичок, а велелюдних світських місць уникала. Тож і Діана мусила вдовольнятися товариством двох літніх жінок, які були щасливі вже самою нагодою потеревенити, але дівчині ті розмови були зовсім не цікаві.

Вона з мовчазною тугою споглядала monde[34]. Он у жіночому товаристві красується Бо Неш[35]: галантно розкланюється, завжди бездоганно вбраний і, хоч постарів і потовстів, але й досі єдиний король Бата. Он розцяцьковані дами, обтягнуті незліченними обручами, з напудрованими й химерними аж до гротеску зачісками дріботять поряд зі своїми такими різними кавалерами; он підстаркуваті дженджики в сурдутах з підкладними плечима, щоби приховати свою сутулість, з підмальованими обличчями, щоби приховати зморшки; он молоді гульвіси; он опасисті вдови зі своїми манірними доньками; он старенькі леді, що приїхали до Бата по здоров’я; он титуловані модники і провінційні дворяни — усе це, мов якась дефіляда, проходило перед її зором.

Один-двоє молодих ловеласів трохи попускали Діані бісики, але у відповідь їм дісталося таке обурення в її ясних очах, що вони вже й близько не наважилися б підійти до дівчини, але здебільшого її, невідому та просто вдягнену, мало хто помічав.

І тут на сцені з’явився Його Світлість Ендовер.

Він одразу привернув Діанину увагу — як тільки зайшов до павільйону — чорний метелик серед гурту барвистих. Він обвів поглядом усіх довкола й одразу зауважив Діану. Якимсь чином (як саме, вона потім не могла пригадати) він представився її тітці та здобув прихильність цієї жінки своїми бездоганними манерами і галантністю. Самотня мадам Томпсон ніколи не бувала в Асамблеї і навіть не здогадувалася, що простий містер Еверард (як він їй відрекомендувався) — то насправді Диявол Бельмануар.

Як він сказав сестрі, Діана була до нього холодна. Щось у Його Світлості відштовхувало її, хоч він був гіпнотично чарівна особистість. І вона справді його боялась, їй було тривожно, а це частково породило й цікавість. Заінтригована, Діана стала з нетерпінням і дедалі більшим збентеженням чекати на свій щоденний променад до павільйону. Їй лестила увага такого поважного кавалера. Не раз бачила, як він іде по залі і зі звичною зухвалістю розкланюється на всі боки, і пишалася, бо знала, що ж він прямує саме до неї, байдужий до всіх цих розцяцькованих красунь, які так відверто стріляли за ним очима. Їй аж трепетно було відчувати свою владу, вона всміхалася містерові Еверарду, подаючи руку для поцілунку, і люб’язно дозволяла сісти біля них з тітонькою. Він показував дівчині всіх знаменитостей Бата, переповідав ретельно дібрані та ще ретельніше процензуровані анекдоти про кожну персону. Діана зауважила, що містер Еверард дотепний та цілком безпечний кавалер, і навіть трохи поступилася, відкривши і свою химерну натуру: могла як засміятися, так і часом пустити сльозу.

Його Світлість Ендовер легко розгадав незвідані глибини її душі і став вдавати закоханого. Діана інстинктивно відсахнулася і відсторонилася. Її стурбувало не те, що він казав, а те, як саме він говорив: щось непевне було в його вуркітливому, майже зловісному голосі, і від того серце її калатало, кров вдаряла у скроні. Спочатку вона стала побоюватися ранкового променаду, а потім — уникати. То їй заболіла голова, а то їй тягнула нога, іншим разом їй хотілося зосередитися над хитромудрим шитвом, аж урешті тітка відверто дорікнула їй, бо ж знала, що племінниця терпіти не може голки-нитки і що голова в неї болить украй рідко, отож річ якраз у небажанні виходити на прогулянку.

Це сталося в Діаниній кімнаті. Дівчина сиділа біля туалетного столика, розчісуючи волосся перед сном. І тут тітка прямо про все запитала, на що Діана розгубилася, стала зосереджено розчісувати довге пасмо, удаючи, мовби те пасмо — єдиний її клопіт. Хвилі пишного волосся майже затулили її лице, але міс Бетті зауважила, як тремтять дівочі пальці, і знову повторила питання. Тоді й почалося зізнання: містер Еверард нестерпний, його увага непристойна, а його тривала присутність ненависна. Панна Ді боїться його, боїться його моторошних зелених очей і його тихого голосу. Краще б вона не їхала в Бат і ніколи не зустрічала цього чоловіка. Він дивиться на неї... наче... о, та, словом, вона його терпіти не може!

Міс Бетті аж сахнулася.

— Невже ж таки правда! Дівчинко моя люба! Я ж думала, що він такий милий джентльмен, а він, виявляється, весь час надокучав моїй бідолашці Ді! От негідник! Я знаю цей тип мужчин, люба моя, і я мушу йому все виповісти!

— О, ні... ні! — заблагала Діана. — Не робіть цього, тітонько! Він не сказав нічого, що могло б мене образити, але ота його манера і те, як він дивиться на мене... Ні, ні, не кажіть нічого!

— Чш-ш, дитинко! Добре, не скажу нічого, але я дуже сердита, це ж тільки подумати: отак мучив моє бідне пташатко! Та я йому очі видерла б! Але, слава Богу, наступного тижня ми їдемо з Бата!

— Нарешті, — зітхнула Діана. — І хоч мадам Томпсон дуже гостинна, я рада покинути це місто! І це таки недобре, коли поряд немає чоловіка!

— Так, твоя правда, моя люба. Нам слід було наполягти, аби твій батько залишився тут з нами замість вертатися до своїх зацвілих, старезних фоліантів. Більше я не буду така дурна, обіцяю тобі. Але до Асамблеї нам ходити більше не варт.

— Мені не варт, — тактовно виправила Діана. — А ви з мадам Томпсон і далі можете туди ходити.

— Сказати по щирості, моя люба, — зізналася міс Бетті, — я зовсім не пошкодую, як не піду туди. Безперечно, це дуже негарно з мого боку, але ж бо Естер так прикро змінилася за ці роки. Тепер у неї тільки й мови, що про проповіді та добрі діла!

Діана ж, далі заплітаючи довгу пишну косу, розреготалася.

— Ах, тітонько, правда ж це нудно? А я весь час думала: як же ви це все витримуєте! Вона вся така поважна, от бідося!

— Ну, та годі, — поблажливо сказала міс Бетті, — Естер Томпсон бувало дуже нелегко в житті. І щось мене непокоїть цей її Джордж. Ледащо, молодий жевжик, та й тільки. Хоч це, може, негарно звучить, але я дуже рада, що вже скоро ми повернемося додому! — Вона підвелася та взяла свічку. — Направду, мені здається, що Бат не такий уже й цікавий, як про нього розказували і яким мав би бути.

Діана провела її до дверей.

— Тут зовсім не цікаво, особливо без друзів, але торік, а я була тут з кузинами і тато винайняв нам на сезон будинок на Північному Параді, було дуже весело. От якби тоді з нами були ви, а не та нестерпна тітка Дженніфер!