Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 15)

— А досвід, як ти кажеш, у тебе чималий, — буркнула. А він іронічно схилив голову.

— А загалом вона таке норовливе козеня, тобі могла б сподобатись. Її хіба б трохи приборкати.

— Хіба козенят приборкують? Я гадала...

— Твоя правда, Лавініє. Як і завжди. Справді, так не кажуть. Тож уклінно дякую за те, що виправила мою незграбну метафору.

— Ой, та перестань.

— Добре, більше не буду. Так от, її треба присмирити. І то буде весело.

— Чи вдасться? — Зацікавлено зиркнула на нього.

— Аякже. Певен, що мені це вдасться. Вона буде моя.

— А якщо вона таки не схоче тебе?

Він підняв тяжкі повіки.

— Вона не матиме вибору.

Леді Лавінія здригнулась і сіла.

— Ого, Трейсі! Чи ти вже зовсім берега пустився? — вигукнула. — Певно, — мовила глузливо, — ти ладний викрасти цю дівчину?

— Саме так, — кивнув.

Від такого зухвальства їй аж подих перехопило.

— О Боже, ти безумець! Викрасти леді! Тільки ж не забувай, це не якась селючка. Трейсі, Трейсі, ну, не будь дурний! Як ти можеш її викрасти?

— Цього, дорогенька, я ще не придумав. Але й перешкод аж таких не бачу.

— Але ж, Господи! Невже це дитя не має оборонців? Чи то братів, чи батька?

— Батько є, — поволі вимовив Трейсі. — Попервах, коли вона тільки приїхала, навіть був тут. Але мені до нього байдуже, та що там — він же з тих, які звикли вислужуватися. Якби я назвався йому, то вже за годину міг би й повінчатися з цією дівчиною. Але я цього не хочу. Принаймні... поки що.

— Боже милий, Трейсі! Ти ж не в темному середньовіччі живеш! Тепер так не робиться! Зрештою, мусиш пам’ятати, що представляєш наш рід! Ото буде весело, якщо зчиниться скандал! — вона приречено змовкла і дивилась, як він змахує дробинки тютюну зі своєї краватки.

— О Трейсі! Ти затіяв дуже небезпечну гру. Схаменися!

— Лавініє, не будь смішна. Думаю, я здатний подбати про себе і свою честь.

— А ти не підсміюйся! — крикнула. — Іноді мені здається, що я ненавиджу тебе!

— І стаєш від цього ще смішніша.

Вона за своїм звичаєм затулила очі долонями.

— Яка ж я сьогодні прикра! — і нерішуче засміялася. — Не будь до мене надто суворий, Трейсі. Хоч я й не дуже чемна.

— Тобі треба піти на води, — повторив він.

— О, та добре, піду! І це нагадує мені, що треба пошукати там твою красуню.

— Вона не любить там бувати, — відповів. — Не думаю, що побачиш її там.

— Вона що, якась святенниця?

— Святенниця? Чому це?

— Ну, бо не ходити до павільйону мінеральних вод...

— Вона тут у місті зі своєю хворою тітонькою, обидві нечасто ходять між люди.

— Жах! Але раніше таки ходила, бо ти ж саме там і зустрів її?

— Так, — зізнався неохоче. — Отому вона тепер там і не буває.

— Ох, бідолашна дитина! — вигукнула з раптовим жалем. — Як ти можеш бути таким настирливим, коли вона тебе бачити не хоче?

— Не зовсім так.

— Не так! Ну, то...

— Скоріше, вона мене боїться. Але й заінтригована. А настирливий я, як ти кажеш, заради її ж таки, та й мого, блага. Щоправда, вже через кілька днів вони їдуть із Бата, а потім... nous verrons[32]! — Він підвівся. — Як там Чесний Дік?

— Не називай його так паскудно! Терпіти цього не можу!

— Паскудно, люба моя? Це якби я назвав його Нечесним Діком, то ти могла б обуритися.

— Не смій! Навіть не смій! — заверещала вона, затуливши вуха. Його Світлість всміхнувся.

— Ох, Лавініє, переставай уже з цими примхами і мігренями — це страшенно відштовхує чоловіків, повір мені.

— О, забирайся геть!.. Геть! — заблагала вона. — Ти дражниш і дражниш мене, аж мені вже несила терпіти, а я не хочу бути сварливою! Будь ласка, іди!

— Саме це я й намірився зробити, люба моя. Сподіваюсь, іншим разом будеш у кращому гуморі. Передавай моє шанування Чес... Високошановному Річардові.

Вона простягнула руку.

— Приходь знов якнайшвидше! — попросила. — Завтра мені полегшає. Просто сьогодні голова болить, аж вищати хочеться, так мені боляче і тяжко! Приходь!

— На жаль, планую за день-два покинути Бат. Хоч радий був би виконати твоє бажання. — Він церемонно поцілував їй руку і пішов до дверей. На порозі спинився і глузливо озирнувся на сестру. — До речі... її звати... Діана. — Знову вклонився й вийшов, а Лавінія впала в подушки й зайшлася плачем.

Отак її Річард і застав через двадцять хвилин. Він дуже розтривожився, і від його турботливості вона навіть побадьоріла трохи, тож цілий вечір (яке блаженство для нього) вони тихо грали в пікет.

Посеред гри вона раптом схопила чоловіка за руку.

— Діккі, Діккі... Я поїду додому!

— Поїдеш додому? Ти про що?

— Так, так... У Вінчем! Чом би й ні?

— Люба моя, ти справді хочеш додому? — Його голос радісно задзвенів від здивування, і карти випали йому з рук.

— Так, хочу додому! Але забирай мене звідси негайно, поки я не передумала! У Вінчемі я можу заснути, а тут я лежу цілу ніч не склепивши повіки, голова болить. Забери мене додому, і я попробую стати ліпшою дружиною! О Діккі, я була нудна і капризна?

Я не хотіла! Чому ти мені потураєш? — Вона оббігла круг столу і впала чоловікові до ніг, зовсім не зважаючи на те, що помне свої шовки. — Я була погана, себелюбна жінка! — палко говорила вона. — Але я справді стану кращою. Не дозволяй мені бути поганою... Ти просто повинен це мені заборонити!

Він обійняв її за округлі плечі й міцно пригорнув.

— Коли повернемося до Вінчема, то обіцяю, що точно за тебе візьмуся, кохана, — сміявся він, аби приховати свої глибше зворушення. — Станеш у мене найліпшою господинькою!

— І я навчуся збивати масло, — підтакнула вона. — І вберуся в оте лляне смугасте плаття з мусліновим фартухом, і носитиму очіпок. О, так, так... лляне плаття! — Вона підскочила й затанцювала по кімнаті. — Правда ж, я буду просто чарівна, Річарде?

— Дуже чарівна, Лавініє!

— От! Тож ми негайно їдемо додому... негайно! Але спочатку я маю купити нові убори в Марґеріт!

— Щоб збивати масло, люба? — заперечив він.

Вона й уваги не звернула на його слова.

— Лляну сукню... чи шовкову з прошитим подолом? Чи таку й таку? — щебетала вона. — Діккі, я започаткую моду на сільські убори!

«Діккі» зітхнув.